ВАЖКО БУТИ БОГОМ САКРАЛЬНЕ В СУЧАСНОМУ МАСЛІТІ - Культура - dt.ua

ВАЖКО БУТИ БОГОМ САКРАЛЬНЕ В СУЧАСНОМУ МАСЛІТІ

12 липня, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №26, 12 липня-19 липня

...Зрозуміло, що вульгарний постмодерн в Україні довго тривати не міг. Хоч як крути, а це країна з багатими культурними традиціями, де в кожного при слові «Шевченко» теплішає на душі...

...Зрозуміло, що вульгарний постмодерн в Україні довго тривати не міг. Хоч як крути, а це країна з багатими культурними традиціями, де в кожного при слові «Шевченко» теплішає на душі. Втім, така повага до Кобзаря завжди скидалась на чайну церемонію: усі всміхаються, але насправді воліли б чогось міцнішого. Те саме в літературі, яку іноді називають «альтернативною», оскільки її автори не дуже церемоняться з історією.

Раніше операція утвердження приналежності будь-чого до сакральної сфери була цілком самодостатньою. Так, в езотеричних науках, до яких, очевидно, можна зарахувати філологію з історією, факт зв’язку твого, скажімо, імені через Сатурн в сузір’ї Тільця з падінням Османської імперії свідчить передусім про велич системи, в якій відбуваються подібні спостереження. Сьогодні таких систем немає. Вони можуть називатися як завгодно — від НСПУ до андеґраундного журналу «Ґіґієна». І з кожної такої системи можна виламати окрему думку, використавши її зовсім непередбаченим чином.

Сакральне в нас завжди виносилось за дужки обговорення. Але простір сьогоднішнього літературного життя в Україні перенасичений знаками та знаковими жестами. Доводячи одне: мова — це уособлення даного часу, і для розмови про вічне, Кобзареве, вона малопридатна. Бажання сповіді існувало завжди, а вже форми воно набувало відповідно до своєї епохи. Втім, щодо «альтернативної» прози історичного ґатунку на кшталт «Конотопу» В.Кожелянка, поняття сакральності не видається синонімом архаїзму, патріотизму і якоїсь іншої історіоцентристської релігійності. Розмова про сакральне стосовно цих романів є розмовою про проблему зіткнення автора твору з тим, що лежить в основі певної цілісності світової структури. Але що ж робить їх читабельними?

Річ у тому, що для всіх етапів історії «незалежної» літератури і загалом усе ще дефіцитним компонентом аналізу є вплив, зараження або відчужене засвоєння елітарною літературою елементів синхронного їй масового мистецтва. Мовляв, цитати і фігури з минулого, які вводяться до сьогоднішнього літературного тексту, опрацьовуються такими засобами виразності, сфера звичного побутування яких — відвертий маскульт. Скажімо, кіно.

Не важко відчути спокусливість такої сюжетної побудови, коли в сучасному тексті виводиться культова фігура з минулого і раптом очі цього персонажа наливаються зеленим вампіровим блиском, відростають ікла, а зупинити його все одно може хіба дрібка водевільного козацького тютюну. Зрозуміло, що правди в цьому конструкті не більше, ніж у «срібній кулі», а проте глядачеві чи пак читачеві подобається.

Без згаданого зіткнення з традицією будь-який твір перетворюється на «живий труп» і «собор у риштованнях». Природно, що за такої позиції й оголошення на стовпі може бути включене до літературної системи і навіть проголошене істиною в останній інстанції, оскільки критерієм у цьому випадку є наявність знакової структури і нема опертя на інший критерій — наявність сакрального, онтологічного підґрунтя, що поєднує текст роману з буттям: по-справжньому українським, а не офіціозним і профанним.

Тому-то й висловити сприйняту авторами сьогоднішньої прози в жанрі фентезі чи «альтернативної» історії онтологічну структуру можна тільки опосередковано, таким опосередкуванням і є малокультивований нині «вимисел». Чомусь у процесі розвитку літератури метафора (в Загребельного), символ (в Іваничука) і метонімія (в Гончара) залишились законними опосередкуваннями, а вимисел таких неоднозначних авторів, як Винничук, Кожелянко чи Бузина, прирівняний до обману. По суті, навіть у нинішніх «чорнушних» текстах Кононовича, Ульяненка або Кокотюхи, які належать до популярного жанру нон-фікшн, автор, намагаючись позбутися вимислу, створює той самий вимисел.

Що ж стосується «історичних» творів нинішнього маскульту, то їхні творці, здається, не вміють мислити в категорії сюжету і характеру, в них діє герой-ідеолог, себто герой, наснажений певною ідеєю. При чому це завжди ідея самого автора. Безперечний патріот, він не боїться саморозкриття, хоч і використовує для цього не так психологічні, як ідеологічні засоби. Тому часто-густо романом такі автори називають публіцистичний твір з елементами філософії та соціології, тільки більш безвідповідальний щодо логіки побудови і доказу.

А втім, такі автори «альтернативної» історії — безперечні мандрівники і корсари по мілітарних дискурсах минувшини, що викликає у нинішнього читача-відлюдника відчуття поваги. І вторинність «самостійницьких» ідей у творах того ж таки Кожелянка з Білим підкупає новизною вражень від цих романів-новодруків. Їхнім авторам важливіше застерегтись від логічної невдачі, ніж від художньої. І це багато важить для теперішньої ситуації в історичній белетристиці.

Адже сьогоднішній читач — особа аристократична, вільна вибирати з того, що приніс йому на ринок письменник. Важко бути Богом з такими віруючими! Читач наразі — філософ і споживач, а письменник — всього лише філолог, який мусить знати і любити будь-яке слово. Навіть матірне. Інакше його не пустять на ринок, який формує новий тип стосунків. Саме читач як справжня творча людина вільний керуватися своїми смаками й уподобаннями, натомість письменник не має на це права, оскільки нічого не дослідить і не напише. Бо література живиться з культурного контексту, розлитого в сьогоденні і схильного до непостійності. І навіть для вдало написаної книжки потрібен не менш вдало розкручений автор. Хто відчуває це, той письменник. Решта — генетичні невдахи від літератури.

А проте наївні ті, хто вважає, що істина маскульту — за першим метафізичним рогом. І річ тут не в слідах чи наївності, а в установчому переборенні «великої» літератури як «роботи» та витісненні її чтивом. Загребельний, Шевчук або Дімаров, кожен по-своєму, в традиції постмодерну визнали перемогу мас, але гидливо харчуються ними, ніби падлом. Це своєрідна помста переможених.

На жаль, довкола «концептуалістів» від літератури не склалося і через їхню елітарність уже ніколи не складеться надійне олігархічне коло: їм не дістанеться шістдесятницький успіх, забезпечений державною підтримкою законослухняних письмаків псевдонаціонального закрою типу Мушкетика з Дроздом або Павличка з Драчем та Вінґрановським. І все ж таки імідж теперішніх «альтернативників», базований на діалозі з різними культурними інституціями, здебільшого зобов’язаний міфу про Велику Українську Літературу. Нині цей міф позбавлений живих представників. Найуспішніші з них — творчо і світськи — надто далекі від статусу великих.

Адже справді, не можна бути невдячними: протягом тривалого часу казус постмодерно симулював і стимулював новітню літературну ситуацію, якої, варто визнати, не було і бути не могло, але чия необхідність була «ніби як» очевидною. Принаймні проти неї, руйнівної і злоякісної, застерігалося на з’їздах НСПУ. Образ «ворога» нам перманентно необхідний, інакше який це в біса літпроцес?

І тут починається найцікавіше. «Ніби як» очевидною була необхідність також нових казок і способу їх оповідати: в політиці, в культурі, в економіці, мало не в релігії. Давалося взнаки старе, лінійне розуміння історичного поступу, себто невикорінена риса «просвітянської» свідомості. Тож бажаний поступ у згаданих сферах національного комплексу ідей мусив відбутися тільки «навпаки». Себто, як завжди, через задницю.

Все це розуміють наші «альтернативники» і «руйначі» веж духовності. Все це якщо не розуміють, то відчувають шкірою, шлунком і гаманцем деякі кмітливі видавці в Україні. Цього не розуміють хіба що наші літературні політики з ідеологами — що ж, або вони не кмітливі, або не українські; але і вони наразі змушені симулювати. Бодай обурення і невдоволеність на місцях. Тобто в кріслах.

Навряд чи справа полягає в оцінках. Тут і повинна правити звичайнісінька літературоцентристська метушня. От лишень багатьом з номенклатурного люду заважає гординя літературного проґресизму, що видає їхню безперечну двоюрідність щодо національного контексту.

Як такі неоковирні речі екстраполювати на таку сурйозну, з погляду істеблішменту, річ, як література? Зрозуміло, симулюючи. «Альтернативою», «фентезі», «романами жахів». Обдарованим людям в Україні це чудово вдається, про що свідчать наклади їхніх книжок. У житті, на жаль, важче. І не тому, що існує «гамбурзький рахунок», а тому що все частіше не складно буває відрізнити симуляцію від імітації. Імітація — річ поважна і потребує знання ориґіналу. Не можна імітувати дещо, коли його не існує в природі. Проте для мюнхгаузенів «альтернативної» літератури це не біда: в їхніх «леґендах» тим більше достовірності, чим менше правди. Служба така.

Отже, сучасна література — це те, що загострює сприйняття сучасного, і тому на всілякий штиб «альтернативна» історія в письменстві цікава сьогоднішньому літпроцесові настільки, наскільки лунко вона відбиває нинішні соціокультурні смисли. Як бачимо, вже є письменники, які досліджують непізнані сфери життя й історії і створюють нові культурні коди, себто нові пропорції світу. Вони вчать нас відчувати життя в інших масштабах, доводячи тим самим, що «альтернативна» історія в літературній обробці — це не типове явище для України, а іноді відверто виключне. Себто не мейнстрім, як у тій-таки Росії.

Взявши до відома кодову естетику постмодернізму, наші «альтернативники» дотримуються лише зовнішніх її виявів — гри стилів, цитатності і т.п. Постмодернізм, який у всьому світі давно сприймається за естетичну втому, оскому і відпруженість, насправді до болю протилежний патріотичній гарячці наських авторів. Фольклор і автентика тут не спрацьовують. І тому на ринку національної традиції виникає уявлення про зручну форму перевтілення — Мамая на Термінатора і Котигорошка на Бетмена, — а насправді нову форму наслідування. За такою «цинічною» практикою, відомий славіст Грабович може називати «Велесову книгу» фальшивкою; не менш відомий Бузина — вурдалачити Шевченка, а Гундорова — відмовляти Франкові в його автентичному каменярстві. Що казати тоді про «сюжетну» літературу?

В усі часи українська історія, література і культ героїв були насамперед інструментом загальнонаціонального спасіння, містичним апаратом, метафізичним тілом. Тому, відповідно, Української держави, історії і літератури фактично не існувало, була їх видимість, паперова архітектура якої включала потьомкінські селища Донцова і Липи, будівельні риштування Чижевського та Єфремова, від яких залишилось чимало структурального сміття. Саме з нього користає нинішня прозахідно-реставраційна думка в Україні. Для її представників культура — не заповідник прекрасного, а полігон для зведення порахунків з суспільством, мистецтвом і долею.

Зрозуміло, що така маскультура виходить за межі «дозволеного». Що виникає при тому? Як правило, типовий скандал просвітянського зразка, пов’язаний з мистецтвом: що дозволено і що ні? Якщо мистецтву «альтернативного» слова дозволено все, то зло маскуватиметься під мистецтво за кожної слушної нагоди. Якщо ж таке мистецтво зробити «політично коректним», ізолювавши бринихів з бузинами, то воно вихолоститься. Проблема, блін.

Тож цілком може бути, що творити сьогоднішню «альтернативну» літературу в Україні неможливо без допомоги містики. Адже пропонував Винниченко читати українську історію з бромом напохваті. І тому Мазепа з Петлюрою та Бандерою, адаптовані під зручні лекала постмодерністських практик, ще довго лишатимуться нічним кошмаром добропорядних родин, які мешкають поверхом вище за офіс «Спадщини» чи «Просвіти». Адже ми живемо у світі всеперемагаючих стереотипів. Можливо, це і є той самий ресурс стабільності, і ніяка кокаколонізація нам не загрожує?

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №30, 17 серпня-23 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво