Василь Шкляр: бекґраунд республіканця - Культура - dt.ua

Василь Шкляр: бекґраунд республіканця

22 квітня, 2016, 00:03 Роздрукувати Випуск №15, 22 квітня-29 квітня

П'ятнадцять років тому Василь Шкляр з'явився на літературному кону як deus ex machine. Його детективно-містичний "Ключ" (1999) вигулькнув ніби нізвідки — не проглядалося ні чогось схожого на сучасному ринку, ні виразної класичної традиції.

 

П'ятнадцять років тому Василь Шкляр з'явився на літературному кону як deus ex machine. Його детективно-містичний "Ключ" (1999) вигулькнув ніби нізвідки — не проглядалося ні чогось схожого на сучасному ринку, ні виразної класичної традиції. 

Академічна "Історія української літератури ХХ століття" (1998), що вийшла до появи "Ключа", тричі згадує прізвище Шкляра у традиційних обоймах початківців, зараховуючи його до "загалом "тихої хвилі" новобранців 70-х — початку 80-х" й обережно прив'язуючи до стилістики Григора Тютюнника. Проте жодних Шкляревих творів не названо. Альтернативна "Мала українська енциклопедія актуальної літератури" (1998) не згадує Шкляра взагалі.

"Ключ" справді вибухнув, але хвилі розійшлися хіба глянсовою журналістикою; серйозна критика довгенько оминала твір, який самовільно вписався до літературного ландшафту і, схоже, назавжди. Лише порівняно недавно опублікована стаття Тетяни Кохановської та Михайла Назаренка, яка "викриває" справжні наміри автора бестселера — творення новітнього міфу. Про жанрову природу мовлено так: "Детектив, чи то, як тепер визначають цей напрям, психологічний трилер. Коріння цього піджанру — у французькому психологічному детективі 1970-х років, на кшталт Буало—Нарсежакових вишуканих текстів, де напружена фабула поєднана з майстерно створеною моторошною, а водночас поетичною атмосферою" (Літературна дефіляда. Сучасна українська критика про сучасну українську літературу, 2012). Критики справедливо зауважили, що на рівні тодішнього свого письма В.Шкляр, фактично, не впорався з надзавданням ("авторська декларація не відповідає тексту"). Але то вже був постскриптум: несподіваний, як "Хюндай", поїзд невпинно мчав ринком — перевидання з'являлися чи не щороку. А тут іще наспіла друга Шклярева книжка, "Елементал" (2001).

Як сказав би вусатий міфотворець, "Елементал" — це запаморочення успіхом. Чого тільки не накидав переможний тоді Василь Шкляр до тої окрошки: містичні лякалки, що чатують за рогом чи не кожної сторінки ("звісно, те, чого не бачиш, завжди непокоїть гостріше"), густий інфернальний туман ("довгий язик, яким найчастіше цілуються зі смертю"), провокативний гендер ("я люблю повій і якби був жінкою, то теж, либонь, став би повією"). Критик Ярослав Голобородько спостережливо означив твір як "новітню літературну енциклопедія "ходових" і зовнішньо актуальних тем, проблем, аспектів… Роман, розрахований на абсолютно сучасний тип (західний чи вже й український) читача-поглинача, який конче потребує художніх ефектів, спецефектів, сексефектів і надефектів, бо без них його натренована й закодована уява довго не затримується на течії сюжетного дійства" (New Ukrainian Alternative. Знакові тексти помежів'я ХХ–ХХІ століть, 2005). Присуд був нищівний: "Принципово неоригінально".

Сюжет "Елементала" — пригоди українського найманця Іноземного леґіону, в тому числі у Чечні. Тут пан Голобородько правий: наприкінці 1990-х на ринку вже було кілька подібних книжок: "Любимая песня космополита" Андрія Куркова, "Довга ніч над Сунжею" Леоніда Кононовича, "Редкая птица" Петра Катериничева, схожі мотиви у кількох книжках Василя Кожелянка. У цих творах усталився певний тренд-переконання: за тодішніх вітчизняних обставин вибороти собі маленький власний світ здатен лише боєць. Усі ті герої вельми подібні, навіть за першим враженням: "Бузковий туман стояв у відсутніх очах, а страх уже став байдужістю" (В.Шкляр). Утім, різниця між персонажами-найманцями, що рухалися зі зброєю крізь хаос 1990-х, таки була. Наприклад, у Куркова герой — споглядач-фаталіст, у Шкляра — архетипний лицар.

"Елементал" не став кроком уперед від "Ключа", хоча пригодницький текст вибудувано професійно: в читацькі очі впадає лише дія, слів не помітно, — тобто всі вони стоять на своїх місцях. То був крок убік, освоєння суміжних літтериторій, адаптація успішно-популярних на тоді письменницьких технік (часом уявними розмовами-моделями "Елементал" нагадує "потік свідомості" Штірліца).

Через рік після виходу "Елементала" головний літературний журнал "Сучасність" почав друкувати наступний роман В.Шкляра — "Кров кажана" (2002, №12; 2003, №1). Це також був горизонтальний рух, подальша жанрова експансія. Якщо у "Ключі" детективна інтрига правила хіба за тло, то "Кров кажана" автор намагався виписати за класичними детективними лекалами, навіть адаптував до цих потреб персонажа популярного тоді телесеріалу про лейтенанта Коломбо.

Та не вийшло. За фабулою тут, звичайно, шукають фізичного вбивцю, а за сюжетом — вбивцю метафізичного. На ім'я Самотність. А це — нинішній проблемний мейнстрім західної літератури. Згадаймо бодай француза Мішеля Уельбека, який спресував сьогоднішні інтелектуальні "фішки" мало не до публіцистичної щільності. А саме: стабільний і повсюдний комфорт ізолює людину від зайвих контактів, атрофуються "м'язи" спілкування; занепадає імунітет до несподіванок, які (навіть приємні) раптом постають загрозою всьому трибу буття, й через цю екзистенційну кволість людина, зрештою, втрачає смак до життя — в тому числі й до основного інстинкту. 

У романі В.Шкляра Самотність-вбивця послуговується тою ж, Уельбеківською зброєю: "Тобі нема куди поспішати. Тебе ніхто і ніде не жде. Але ти про це ще не знаєш… Це одне з найвишуканіших покарань для людини — довести їй, що поспішати немає куди, бо її ніде і ніхто не жде". Та, попри формальну тотожність, тут ідеться про геть протилежні речі. Індивідуальна самотність в Уельбека — пасивний вибір. В його світі система суспільних координат настільки автоматизована, що її ніби й немає. Вона самодостатня, їй без потреби нагадувати про себе кожному окремому індивідууму. Коли ж на індивідуальному рівні виникає збій, одразу спрацьовує відповідна "служба 911" — і персонажі Уельбека знаходять собі розраду, яка на них просто латентно чекає. 

Якщо ж той збій має кримінальний характер, виникає детектив. Бо детектив — це диктатура закону. Коли ж закон настільки слабкий, що нездатний диктувати всім однаково, — детектив як літературний жанр просто неможливий. Саме тому у Шкляра початкова детективна форма провалюється в болото невизначеності й необов'язковості, а відтак природно мутує у жанр містичного трилера. Шкляреве "тебе ніхто і ніде не жде" — це не метафорична Уельбекова самота. Це буквально: побутування у світі поза суспільним консенсусом, що його звично іменують законом. Як там у Куркова: "— Ты что-то не в себе. — Да, я ни в себе, ни в тебе… Нигде… Грустно чего-то".

Політологічною мовою цей мікродіалог перекладається так: майже цілковита українська порожнеча на місці, де мало б бути тіло громадянського суспільства, є живильним бульйоном для диктатури владної байдужості, де місця людині немає, а є місце лише роботові-виконавцю. Через те маємо якесь квазітрадиціоналістське суспільство, яке у своїй активній частині керується "поняттями", а в пасивній — саме містикою й демонологією. І такий стан нездоланно диктує письменникам правила гри. Хай там як Василь Шкляр хотів написати класичний детектив, українські реалії ведуть його перо у бік містики. Справді, який іще детектив може бути, коли за національний "бермудський трикутник" править Тараща? Лише — трилер, жанр за визначенням суто песимістичний (на відміну від зазвичай оптимістичного детективного жанру). Навіть містичні паски безпеки не рятують героїв Шкляра від безвиході — "пекло мого життя наздогнало мене і тут". Недарма, читаючи "Кров кажана" (та й "Ключ" також), не раз пригадуєш хрестоматійний "Політ над гніздом зозулі" Кена Кізі.

Детектива не вийшло не через слабкість автора, а через його силу — чутливість до суспільних настроїв. На початку 2000-х "шантажистська держава" (Микола Рябчук. Улюблений пістолет пані Сімпсон: хроніка помаранчевої поразки, 2009) узяла під щільний контроль засоби масової комунікації. Реальним дзеркалом політики — як і в попередньому, ХХ ст., — лишилася поп-література. Чутлива до політичної кон'юнктури газета "Дзеркало тижня" ще 2003 р. зазначила: "Наші посадовці від літератури досі не допетрали, що маскульт — значно серйозніша зброя за вже втрачений ядерний потенціал".

Потвердила цю думку подальша ситуація з новим романом Василя Шкляра "Залишенець. Чорний Ворон" (2009), який став його magnum opus, відсторонивши навіть "Ключ". Різниця між новинкою та раніше опублікованим була разюча. По суті справи, "Ключ"—"Елементал"—"Кров кажана", фактично, — трилогія. Принаймні справжній редактор ("деміург чужого твору" — у термінах Умберто Еко) легко пов'язав би ті три історії. Та й завдання перед автором стояло, схоже, одне: залучити до своєї авдиторії якомого ширшого читача: "Бачимо три спроби прищепити українському письменству, відповідно, три комерційні жанри у більш-менш чистому вигляді: ось — розважальний роман "унісекс" для інтелектуалів, ось — "для хлопчиків", ось — "для дівчаток" (Т.Кохановська, М.Назаренко).

Натомість "Залишенець" демонстративно відмовився від масового читача "по горизонталі", зорієнтованого на поп-літературу західного стандарту, і став розробляти традиційно українську читацьку "вертикаль", яка толерантно ставиться до "просвітницького пафосу і категоричності, аж до агресивності інтерпретацій", — значать згадані критики і пояснюють феєричний успіх роману тим, що "українці побачили твір, знайомий із дитинства, зі шкільної програми, байдуже, радянської чи пострадянської". Хоч як неймовірно виглядає тяглість Шкляревого бестселера від Франкового "Захара Беркута" до "Молодої гвардії" Фадєєва і далі до нині програмно-шкільного "Мазепи" Лепкого, "дієвість такого типу невротичної реакції, як звернення до традиції й архаїки", — пишуть далі Кохановська—Назаренко, — є влучною соціокультурною діагностикою. Це потверджує ринок: продано понад 180 тисяч копій "Залишенця", й отже книжка залишила помітний слід у масовій свідомості — попри назагал справедливі закиди літературознавців щодо "недоробленості" тексту (спричиненої, либонь, "втомою матеріалу", — роман писався понад десять років). Але ж ніхто до Шкляра так відверто-плакатно не творив міфу, — відтак, втратило актуальність риторичне запитання Я.Голобородька "коли ж в українських письменників сформується ген деміургів, а не спаринґ-літераторів?".

2014-го вийшов роман Василя Шкляра "Маруся" — такий собі клон "Чорного Ворона", хіба що з ретельно проведеною "роботою над помилками". Так само бачимо тут легендарні топоси, втаємничені могили, мудрих бойових коней з фольклору і архетип Жанни д'Арк у головній ролі. Точніше означився жанр: український "вестерн" (першим це помітив критик Андрій Дрозда). Превалює редукована фраза, очищена від "бантиків" необов'язковості. Хоча карикатура все ще присутня ("Ненажерлива голосрача… Стирчав рогом угору будьонівський ганчір'яний шолом з великою, теж ганчір'яною, диявольською пентаграмою на лобі"), але автор здебільшого передав її персонажам. І, схоже, скористався досвідом Нобелівського лавреата Генріка Сенкевича, що так само як і Шкляр, "з одного живого москаля робив двох неживих", проте не передавав куті меду, тому і "вдовбав у наші голови Кмічиця разом з Володийовським і Великим Гетьманом і закоркував їх там. Відтоді ніщо інше не могло вже по-справжньому подобатися полякові, ніщо, що було б анти-, позасенкевичівським" (Вітольд Ґомбрович. Щоденник).

"Маруся" підписана до друку, коли російська експансія на Донбас стала очевидною — "ідуть визволяти Україну від українців". Тому тут, порівняно з "Чорним Вороном", помітно більше злободенних алюзій. Навіть передбачень, бо тоді ще не було Мінських домовленостей, а вже один із персонажів роману прорік: "Найдужче пильнуй — коли москаль пропонує замирення". У тексті є фраза про намагання "паралізувати активні дії галичан так званими мирними "переговорами", — ніби з сьогоднішнього дискурсу. Водночас чіткішим став поділ на "хворих Україною" та "непритомним народом". Замість аморфного "Схід і Захід разом" — "може, там задурманені хохли, яким треба вставити клепку? А якщо збільшовичена кацапня, то рішенець тут один…". 

"Маруся", безперечно, досконаліший твір за "Чорного Ворона". Сказати б навіть — його покращена версія. Але залишається питання: як — попри жодні очікування — цей двоєдиний твір постав? Можливо, дадуть відповідь біографічні відомості. Василь Шкляр, як сучасний письменник, почався з 1999-го. До того — працював прес-секретарем Української республіканської партії, котра посідала тоді правий край політичного спектра: більшість електорату вважала її екстремістською. Ідеологічною підвалиною УРП був історіософський міф, котрий і мусив — за посадою — оприлюднювати Шкляр. Певна річ, робив він те дозовано, враховуючи здатність тодішньої публіки сприймати факти, що не мали нічого спільного з інформацією, яку надала їм школа. Водночас, як свідчать прикінцеві дати пізніше опублікованих творів, писав художні тексти. Вочевидь, "Ключ"—"Елементал"—"Кров кажана" не вповні задовольняли активного ідеологічного функціонера. Паралельно писався "Залишенець". Чи не може бути, що Шкляр пішов із активного парт-функціонування через усвідомлення неможливості реалізувати УРП-засади тут і тепер? У "Чорному Вороні" є на те глухий натяк: "Яка ж то тяжка річ — не вірити обіцянкам, якщо вони збігаються з твоїми сподіваннями". 

Шанс для подальшої підставової аналітики несподівано надало видавництво "Клуб сімейного дозвілля", коли 2014-го опублікувало дві книжки Василя Шкляра, написані до його "республіканського періоду". Першою вийшла "Ностальґія", датована в рукопису 1986-м. Видно, що молодий автор у захваті від оповідання Гемінгвея "Старий і море" та роману Астаф'єва "Цар-риба", й водночас думає про спосіб виходу з-під впливу класиків: "Чому всі біжать на американське кіно?.. Бо там герой завжди такий, що жінки пісяють від нього… Головний герой у фільмі мусить бути таким, щоб йому хотілось віддатися". Це — майбутній "Ключ". А ось і зародок "Крові кажана": "Примари теж не беруться з нічого. Як і сни… Мертві пам'ятають про нас".

Про пам'ять у "Ностальґії" — по-дзенбуддистському: краще радянщини не пам'ятати: "Коли б насправді існував рай, то, пропускаючи до нього своїх обранців, Бог мусив би передовсім відбирати в них пам'ять". Та водночас — і далекий натяк на майбутнього "Чорного Ворона": "Наш Бог — це пам'ять". Але головне досягнення твору — вихід з автобіографізму, на який досі — 30 років по тому — страждає молода українська література: "Наша уява і є та душа, яка вільна полетіти куди завгодно".

Через півроку вийшла ще одна раніше не афішована автором книжка, "Тінь сови". Вона датується за рукописом 1986-м. То був рік "перебудови", і ще багатьох слів не було на означення явищ, про які тут уже йдеться: корупція, екзистенція, евтаназія. Але автор уже знав їхню справжню ціну ("бойкот, страйк — яких тільки словечок йому тоді не пришили"). Щоправда, годі було уявити, як актуальна тоді проблема анонімок трансформується в соцмережі з їх тролями. Персонажі "Ностальґії" так мирно-неспішно живуть-балакають, як не уявити зараз. Сюжет — суцільні закрути форми, тоді як тепер — карколомні зиґзаги дії. Саме в цьому неспішному зовні плині буття — ностальґія. І що цікаво: серед персонажів твору, написаного у єдино можливих тоді координатах соцреалізму, немає парторга, і взагалі комуністичної партії.

Взагалі-то, і "Ностальґія", і "Тінь сови" — тексти, які дають фору більшості нинішніх літ-новинок. Дивно, що небайдужому до літературних містифікацій Василеві Шкляру забракло зухвалості Ромена Гарі, який під псевдо Еміль Ажар вдруге здобув Гонкурівську премію. Обидва ранні Шкляреві твори, опубліковані під іншим прізвищем, могли би зрушити дискусію про несподівано яскраве нове ім'я. 

Торік видавництво "Клуб сімейного дозвілля" продовжило зазнайомлення зі Шкляревим бекґраундом книжкою "Чорне сонце". Тут уміщені ще давніші, студентські оповідання, в яких усе, що бачить неофітське око, важливе й варте фіксації. Подибуємо затонулі реалії ("вихідні штани… Вставив у ручку нове перо") — але то все читання для істориків письменства. Єдине неучнівське оповідання — "Високі гори у Ялті" (1985), де автора вже цікавить не так життя, як буття, екзистенція. Між Стефаником і Кафкою.

Що ж до розлогої новели "Чорне сонце", яка очолює книжку і тягне її до рейтинґових списків, — вона не виглядає на авторський здобуток, порівняно з "Чорним Вороном/Марусею". Списати на "містику" надскладні психореалії війни легко і передчасно. Бо ж сам Шкляр у "Крові кажана" попереджав: "Затямте: фетиш — це вам не нервові розлади, з нього починається божевілля". Проникливі критики Т.Кохановська та М.Назаренко ще по з'яві "Залишенця" зазначили: "Те, що Шкляр пропонує як відповіді, насправді є питаннями, ба навіть викликами. Бо одна справа — знайти у міфі сили для того, щоб пережити кризовий історичний етап, і зовсім інша — нескінченно блукати міфічним колом". Чільний політичний аналітик Микола Рябчук вважає, що "надмірна увага української інтелігенції до символів, а не сутностей здатна лише сприяти подальшій суспільній марґіналізації і самих тих символів, і самої інтелігенції" (Постколоніальний синдром. Спостереження). Йому суголосний і Ґомбрович, коли оцінює Сенкевича: "Його "краса" стала ідеальною піжамою для всіх тих, хто не хотів дивитися на своє бридке голе тіло".

Але ж і правий Василь Шкляр: "Хтозна, яку ще печатку апокаліпсису треба зірвати, аби цей народ знову прокинувся" ("Чорний Ворон").

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво