Валентин ГАФТ: «Так, нині свобода. Проте вільно й віруси грипу літають — їм же ми не аплодуємо»!

Знаменитий московський театр «Современник» через місяць готується відзначити свій 50-літній ювілей. А один із провідних акторів цього театру — Валентин Гафт — святкував ювілей зовсім недавно, на початку театрального сезону.

Те, що Гафт належить до метрів сцени, які, крім обожнювання, викликають жвавий інтерес, — загальновідомо. А ось про те, що він по праву вважається одним із найкращих і оригінальних читців, знають менше... Наступного тижня, 9 березня, у столичному Театрі оперети кияни зможуть глибше познайомитися і з цією гранню таланту актора у виставі «Вільна пара і Гафт» (разом із Валентином Йосиповичем у ролі комедійної вільної пари постануть Марія Аронова та Борис Щербаков).

Сам Гафт до себе часто буває суворий. Звичайно, тут із ним можна не погоджуватися. Просто його метка думка, яка іноді звучить як вирок, що не підлягає оскарженню, — це вимогливість не строгого буркуна, а чистого ідеаліста. На жаль, нині цей тип у природі майже не зустрічається, тому більшість Гафта не розуміє і не чує. А даремно...

— Валентине Йосиповичу, цікаво, чи вірить людина з таким скептичним складом мислення, як у вас, у щасливий випадок?

— У мене по лінії театру всім керував випадок, а по лінії кіно ніякого особливого щастя не було. Та на кіно я ніколи особливо й не розраховував. Мені останнім часом пропонують мало ролей. Ну, може, це й на краще. У мене і без того багато «плювків у вічність» у вигляді поганих картин і ролей. Я взагалі в кіно не дуже вмію зніматися. «На все життя, що залишилося», «Таня», рязановські картини — от і всі пристойні роботи. А в театрі в мене були якісь мрії, і там більше вийшло. Напевно, як себе налаштуєш, так і буде.

— Вам доводилося бувати на закордонних фестивалях?

— Один раз у житті. Наших фестивалів узагалі не визнаю. У мене просто голова болить від масових скупчень. Мені фестиваль нагадує таку халявну гульню. Усі кажуть: «Ой, відпочинемо». Ну відпочивайте, тільки щоб вас стільки людей не бачило. А це ж усе публічно. Коли ти справді завершив нову роботу, за яку не соромно, і приїхав, щоб побачити реакцію на неї, — тоді я розумію, ти виходиш на сцену заслужено, отримуєш якийсь приз, нагороду. Не треба тільки це опошляти. А в нас усі церемонії перетворюються на щось дуже легковажне. Хоча річ не в тому, що ти тримаєш у руках. Це свято якоюсь мірою частина того, заради чого ти працюєш, і до нього треба ставитися з любов’ю як до зворушливого та важливого моменту. Мені більше подобається, як вручають американський «Оскар». Вони не бояться бути дітьми. А в нас це іноді робиться грубувато або вульгарно. Я не боюся, щоб на таких вечорах говорили високим стилем. І ті, хто дивиться церемонію із залу чи по телевізору, теж могли б порадіти, розділити щастя інших людей.

— Ви свій новий будинок бережете як місце для життя, не плутаєте його з репетиційною?

— Звісно, ні. У нас дім дуже гарний. Я можу там залишатися сам собою, мені не треба удавати із себе когось. Дуже важливо мати такий дім, де тебе б не руйнували протиріччя. Тобто вони є в найкращому домі, інакше можна загинути через те, що буде надто добре, ідеально. Обов’язково має бути щось, що мені треба долати, можливо, терпіти в ім’я чогось. Інакше й бути не може.

— Ну, ви на терплячу людину не дуже схожі...

— Так, я нетерплячий. Хоча з чимось можу змиритися, якщо не надто тисне «черевик».

— Однак до жінок ви більш поблажливі?

— Ні. Такого «більше» не існує. У мене все однаково. Жінки теж можуть бути нестерпними. Пам’ятаю, колись так посварився з Ольгою Яковлєвою, що хотів її вбити на сцені. Правда. Я саме грав Отелло, а вона Дездемону. Оля акторка чудова, цього не можна не визнати. Я ж із нею грав у «Ленкоме» «Звабника Колобашкіна» Едварда Радзинського. Цей спектакль зняли, тільки маленька фотографія від нього залишилася. Однак того разу вона страшенно командувала на сцені, розмовляла просто жахливо й довела мене до такого стану, що я думав, задушу її. Ну, слава Богу, не задушив. Після цього ми розталися. Я тоді вже грав у театрі «Современник», на Малу Бронну прийшов, тому що мене Ефрос запросив у цей спектакль. Можете собі уявити, за чотирнадцять днів я підготував роль, вивчив текст Отелло. А коли це відбулося, вийшов із театру й забув усю роль тієї ж миті.

— Втім, у вас є й інші підготовлені, але незіграні ролі...

— Так, я мав грати головного героя в п’єсі Григорія Горіна «Кін IX», яку в нас ставив Ігор Кваша. Ну, ми з Квашою тоді посварилися... буває таке. Ігор хороша людина, талановита. Я вважаю, що він чудово поставив спектакль «Кіт домашній середньої пушистості», який йшов у «Современнике» багато років. Та коли він стає режисером, із його характером починає відбуватися щось дивне. Мені здається, у нього є такий недолік: сам він про це не підозрює, але людям із ним стає важко. Хоча я Ігоря однаково дуже люблю, адже мене з ним зв’язує все життя.

— А думці критиків довіряєте?

— Я не читаю те, що пишуть про театр. А пишуть різне... Головне, що квитків у «Современник» не дістати, люди до нас йдуть, а вони не помиляються ніколи. Критики сьогодні хочуть замінити собою театр. Написане ними — це вже новий спектакль із приводу побаченого, вони хочуть бути цікавішими, перевершити за будь-яку ціну. Мовляв, спектакль — не те, що ви дивилися, а те, що ми пишемо. Це жахливо! Я навіть епіграму про них склав: «как столб относится к собакам, так отношусь я к критикам-писакам».

— Здається, я можу вже вгадати вашу думку з приводу телебачення...

— Я не ходжу на телебачення взагалі. Мене дуже часто запрошують у якісь програми, навіть політичні — і НТВ, і ГРТ, і РТР. Відмовляюся. Я не люблю нині телевізор, страждаю від того, що там бачу. По-моєму, це небезпечно, тому що коли довго дивитися, то можна й не звільнитися. Хоча іноді, знаєте, я неправий. Якість серіалів останнім часом усе-таки підвищилася, з’явилися дуже пристойні акторські роботи. І я теж знявся в чотирисерійній картині «Дні ангела» і в «Перевертні» разом з Ольгою Остроумовою. Крім того, буває, у телепередачі раптом з’являється якась цікава і велика особистість. От нещодавно дивився Жанну Бичевську, яка мені дуже сподобалася. Вона ніби не від світу цього, дуже віруюча. Жанна так прекрасно говорила про святе у своїй справі та в інших, що я вірив їй. Боже, думав, яка чудова людина, як добре, що я її послухав, яке щастя, що натрапив на неї. Ось вам, будь ласка, телевізор. Та це буває дуже рідко.

— А в кому з нинішніх письменників ви виявили глибину?

— Наші сучасні сатирики здебільшого дрібні, вони сорок восьмі або соті частки від Зощенка, наприклад. Та Зощенко був першим, і він писав про простих людей, у яких ми впізнавали й себе, і середовище, в якому живемо. Там є все: від кумедного до трагіфарсового. У нинішніх же «дрібних уламків» далі переказу того, що казав міліціонер або бухгалтер, справа не йде. Їх не те що читати, навіть слухати вдруге не можна. А тому що таланту мало, вони останнім часом зовсім розпустилися, у хід йде і вульгарщина, і несмак, і матірщина. Це зовсім нецікаво. І прикро, що вони виступають і навіть мають успіх, оскільки сатириків небагато. Виходить, вони мають право на все... Прищеплюють моторошні смаки... Так, нині свобода. Проте вільно й віруси грипу літають — їм же ми не аплодуємо! Мені саме наші сатирики нагадують вірус, який заражає людей дуже негожим. Хіба можна сказати про Чехова письменник-сатирик? Це було б жахливо. Його гумор і іронія зовсім іншої проби та природи, якщо казати про їхнє зерно, основу. Мені здається, за нашого покоління останньою такою людиною був Григорій Горін — саме з тих великих письменників, справжніх сатириків, які займаються не усним словом, яким, наприклад, безперечно прекрасно володіє Жванецький, а мовою, літературою, високим класом словесності. Я не збираюся їх порівнювати, вони абсолютно різні. Жванецький геніальний у своєму, він відчуває те місце, де «болить», точно знаходить його й каже: «Ось тут!»

— А що для вас у сьогоднішньому житті залишається таємницею?

— Це особливий стан, таємниця артиста. Та грати в дивність не можна. Не треба удавати із себе людину, наповнену чимось містичним, незрозумілим, дивним і демонструвати це. Мені цікава таємниця, яка допомагає нормальній людині більше бачити й відчувати. Молитва — це що, містика? Коли людина просить про когось або коли вона просить вибачити свої гріхи. Молитва — теж щось невідоме, і які сили вона дає! Проте я це містикою не вважаю. А божевільних дуже багато. Іноді просто дурних людей, таких як артист, про якого я колись написав: «Он странен. Будешь странен тоже, коль странность у тебя на роже. Но иногда бывает так: и очень странный, и дурак». Люди, які сягають вершин мистецтва, уловлюють і чують більше, ніж звичайна людина, яка прийшла їх дивитися. І коли вона потім бачить картину Бергмана чи п’єсу Чехова, де раптом баддя падає, пугач чи чапля кричить, вона ніби згадує — так, це було зі мною. І чим сильніше і тонше художник, артист, цю таємницю відчуває — тільки не видумує, а відчуває, розуміє, — тим більше глядач вірить йому. Ось таке мистецтво мені подобається, а не винахід божевільного, якого ніхто не розуміє, що він там цвірінчить. А нині в мистецтві штучно робиться «щось», аби привернути до себе увагу. Та це, на жаль, не приваблює, а відштовхує. І я іду від цього. Навіщо воно мені? Це не означає, що я такий уже реаліст, просто не люблю шарлатанства і, як людина досвідчена, котра знає, звідки все йде, не можу бачити таку брехню. Глядачів же переконують: от дивно, цікаво, талановито, легенди створюють. А це самодіяльність.

— Скажіть, а що у вашому житті, у вашому «завжди» змінювало свою ціну?

— Багато чого змінилося. Колись було відчуття, що все ще попереду, і це найголовніше. Тут можна не доробити, тут трохи дістав задоволення і «до побачення» — усе ще попереду. А тепер попереду вже не так, як раніше. До кінця життя час летить дуже швидко.

— І що, ви стали серйозніше ставитися до життя?

— Ні-і-і, я так само ставлюся. Просто сил уже тих немає, немає такої енергії. Ось це стримує. Кажеш собі: куди ти, хлопче, зупинися! Та іноді здається, щось ще може статися, як спалах якийсь на сонці... відчуття, що може. Хоча б ілюзію цього зберегти. Інакше просто жити нецікаво.