Усмішка Гетсбі

До помпезної кінопрем'єри "Великого Гетсбі" (режисер Баз Лурман) книжкові видавництва підготували нові тиражі Фіцджеральда. Багато хто його перечитав. І виявили, що "великий роман ХХ століття" прозоро повчальний і безумно сентиментальний. Він прямо-таки написаний абзацами наставлянь, починаючи з зав'язки "перш ніж засуджувати...". А ось чого в ньому немає, то це реабілітаційного санаторію та лікаря, який дозволяє пацієнту з розладнаними нервами рефлексувати з допомогою письма.

Фабульна новація, яку Баз Лурман ввів у свою екранізацію "Гетсбі", - чи то пам'ятаючи "Кабінет доктора Калігарі", де оповідач силою думки переміщується у своє трагічне й фантастичне (ефект 3D цілком замінює експресіоністичні декорації) минуле, чи просто від доброти душевної, - легким щигликом збиває пиху з "Великого Гетсбі".

Джазова епоха далеко позаду. Проблематика взагалі канула в пісок (див. "Матч-пойнт"). Залишилися тільки хрестоматійні думки про те, що життя неможливо повернути назад, а великі ілюзії романтиків помирають разом із ними. Їх цілком достатньо для закадрового тексту, доки в зал для глядачів летить конфетті, а масові сцени буйних вечірок замінюють крупні плани нестаріючого Лео ді Капріо, що транслює з екрана головний спадок роману - усмішку Гетсбі.

Ця усмішка - невидима єднальна нить між двома рівноправними героями оповіді. З одного боку - новоспечений мільйонер Гетсбі, з іншого - той самий оповідач, провінціал Нік Каррауей, якого зачарували на одне спекотне літо Лонг-Айленд і його мешканці.

Серед них - його кузина Дейзі з невірним чоловіком Томом. І загадковий Джей Гетсбі, який намагається "увійти в одну й ту саму річку двічі".

Якийсь легкий чеховський розлив наявний у фіцджеральдівській історії. Заміське, майже дачне життя, жменька ключових дійових осіб, що грають таку собі вульгарну драму. Те ж "утрачене дихання" при зустрічі Гетсбі зі своєю мрією - Дейзі, що й у Платонова з "Незакінченої п'єси для механічного піаніно". І навіть у королі життя - вище суспільство - тут прагнуть так само безоглядно й бездумно, як у Москву.

Спостерігаючи за нищівною силою людської ілюзії, Нік остаточно дорослішає. Того самого моменту, коли рушиться повітряний замок Гетсбі, він видає найбільш дивну репліку роману: "Я щойно згадав: у мене сьогодні день народження, мені 30 років!"

Фіцджеральд, створюючи свого Гетсбі, розмірковував про появу передчасної людини, чиї цінності звернені до минулого, а енергія творить майбутнє, з цими цінностями несумісне.

Гетсбі - носій американської мрії (кар'єри, успіху, відвойованого в життя багатства) в епоху, коли вона вважалася лише плебейським нахабством. Для багатьох так і залишається невирішеним протиріччям, що Фіцджеральд протягнув свого героя через досвід Першої світової війни ("великої війни", як називали її до Другої світової) і зберіг за ним цю захоплену юнацьку закоханість.

Дейзі - дівчина з вищого світу - його очевидна спроба сховатися в минулому. Але, як відомо, з поля бою повертаються без Бога в душі, отже, і без любові.

Ось якби Фіцджеральд створив сюжет про Великого Руйнівника Гетсбі, який з низів, пройшовши війну, ввірвався у вседозволене життя і став сіяти навколо себе хаос...

Але це був би вже другий "Грозовий перевал".

У кінематографі - мистецтві мас - "Великого Гетсбі" люблять за зведену в абсолют лав-сторі та величезний потенціал для уявлень про багате безтурботне життя.

Домогосподарки вмиваються слізьми над убитим мільйонером, абсолютно впевнені, що загинув він через дурненьку Дейзі, а зовсім не тому, що час селф-мейд-менів ще не настав.

Фіцджеральд ретельно задекорував трагедію Повернення (для Гетсбі) і роман-виховання (для Ніка), зігравши на простих пристрастях. Саме вони стають пасткою для всіх режисерів, котрі інтерпретують цю книжку на екрані.

Навіть найякісніша варіація 1974 р. з Робертом Редфордом, Міа Ферроу та сценаристом Френсісом Копполою не виняток. (Хоча знаменита сцена з сорочками Гетсбі завжди буде еталонною.)

Гріхопадіння в ілюстративність не уник і Лурман. Він зняв не найоригінальніше продовження "Мулен Руж" з арсеналом знайомих виражальних засобів - калейдоскопом пісень-танців, прольотами над дахами будинків і вогниками надій у вікнах. Із Гетсбі додався зелений маячок на причалі.

Нинішній "Великий Гетсбі" - не виклик Фіцджеральду, а відточування майстерності в реміксах на тему ретро. З віртуозними підмінами стилів. Так хіп-хоп цілком адекватно замінює джаз 20-х, а костюми стають сезонною колекцією "за мотивами" минулого з прицілом, зрозуміло, на майбутнє.

Це чисте кінематографічне діджейство. Хвацьке, як чортове колесо. Безпутне і безсовісне - як і годиться для справжнього загулу.

Лурман іде перевіреним шляхом "Ромео + Джульєтта", переказуючи сучасною мовою класику, безцеремонно запозичуючи з власного шекспірівського кавера мізансцени танців закоханих для "Гетсбі".

Як і фіцджеральдівськй герой, Лурман незграбно "повертає" минуле і ставить так знайомо "профіль у профіль" героя ді Капріо з черговою обожнюваною блондинкою: замість Клер Дейнс (Джульєтта) - тієї ж самої масті Кері Малліган (Дейзі).

Гетсбі - це градус темпераменту, чарівна усмішка простака собі на умі. Нарешті, шлейф "шляхетного пройдисвіта" Джека з "Титаніка", який асоціативно спливає разом із мертвим тілом Гетсбі в басейні.

Тільки грати цю роль Лео, мабуть, потрібно було років 10 тому. Коли ні ботокс, ні 3D не завадили б глядачу вигукнути: "Лео, ти один вартий їх усіх!".