Уроки музики

Спочатку чи то драма, чи то анекдот — як хочете, так і сприймайте. 5 вересня за дві хвилини до четвертої пополудні на стрічці агенції «Інтерфакс» з’явилося повідомлення: «Викладач Одеської музичної академії захопив у заручники двох студентів». Повідомлялися подробиці, від яких стигла кров: професор Юрій Дикий забарикадувався в аудиторії, з ним ведуть переговори психіатри та представники вибухотехнічної служби обласного УВС, оскільки «поруч із викладачем лежать предмети, які нагадують вибухові пристрої»...

Тієї ж хвилини повідомлення з’явилося на ICTV, через годину двадцять із посиланням на канал його передрукував інтернет-сайт ForUm, ще через десять хвилин у незмінному вигляді його відтворили From-ua та «Версії», паралельно без усякого посилання про це розповіло радіо «Ера», через півгодини та ж замітка з посиланням на «Еру» з’явилася на сайті «Кореспондент», із невеликим інтервалом відмітилися «Оглядач» і «Обком». О чверть на сьому новина перевалила кордони країни: її поставив у випуск московський сайт Newsru.com, а о пів на одинадцяту новина добралася до далекого Сибіру в особі інтернет-ресурсу «Томский обзор». Не здивуюся, коли з’ясується, що на ранок вона сплила десь у Каліфорнії.

Наступного дня світ так і не дізнався, чим закінчилися витівки неурівноваженого викладача: не до того було, всі переварювали відставку держсекретаря. Ніхто, окрім ТСН, не повідомив, що насправді професор Одеської консерваторії (перепрошую, академії) оголосив голодування на знак протесту проти змін у рідному вузі, які загрожують назавжди поховати кращу у світі школу музичного виконавства. А як же щодо бомб? А ніяк. Юрій Дикий протестував проти дій ректорату, а ледачий журналіст зателефонував по роз’яснення... до ректорату! Там йому понарозповідали жахів про психа й заручників, він і повірив. Маячня загалом. Залишилося з’ясувати, що може змусити дорослого осудного чоловіка, визнаного педагога, успішного піаніста вдатися до такої крайньої і, прямо скажемо, ексцентричної форми обстоювання своєї думки, як голодування.

Щоб це зрозуміти, потрібен невеличкий екскурс в екзотичну поки сферу діяльності, іменовану Болонський процес. Шість років тому в знаменитій італійській Болоньї, де в Середні віки виник один із перших у світі університетів, міністри освіти 29 європейських держав підписали конвенцію про створення єдиної системи вищої школи в ЄС. Мета документа — зрівняти якість підготовки спеціалістів різних країн, дати можливість переходити студентам із вузу до вузу, забезпечити взаємне визнання дипломів усередині Європи і зрештою якимось чином зробити європейські університети центрами світової інтелектуальної еліти. Росію прийняли до «процесу» 2003 року, Україну — у травні нинішнього. Нам, до речі, ще пощастило, інші країни, на кшталт Албанії чи Чорногорії, у черзі стоять по кілька літ. Тепер ми повинні до 2010 року уніфікувати вищу освіту за західним зразком, запровадити дворівневе навчання (три-чотири роки готують бакалавра, потім ще рік-два — магістра) і систему «кредитів», коли студент сам собі вибирає навчальні дисципліни.

Як і у кожної історично виниклої практики, у Болонської системи є свої плюси й мінуси. Природно, мінуси набагато помітніші, а нове й незвичне завжди зустрічають у багнети, тому «болонізацію» недовірливо сприйняли в академічному середовищі, що, втім, не переросло у явний опір. Залишається гадати: вдалося переконати противників реформи в її перевагах чи спрацювала інертність згаданого середовища.

Але в одному окремо взятому секторі вітчизняної вищої школи нововведення викликали тиху паніку. Йдеться про вузи мистецтв — консерваторії, художні й театральні інститути. Річ у тім, що, відповідно до нової схеми, по закінченні трьох-чотирьох курсів студент випускається з дипломом бакалавра (по-старому, незакінчена вища освіта), після чого має вступити до магістратури для остаточного шліфування професії. Магістеріум передбачає написання й захист певної теоретичної роботи — вона, власне, і знаменує закінчення навчання. А тепер скажіть на милість, яку теоретичну роботу може написати скрипаль, кінооператор, художник, актор? І, головне, на якого біса ця робота потрібна хоч би кому? Перефразуючи відомий слоган, країні потрібні піаністи, а не теоретики фортепіано. Ні, чому, певна кількість теоретиків теж потрібна. Але мене геть не цікавить думка двадцятирічного отрока щодо того, як треба грати на роялі. Про це я краще запитаю у тих, хто довів, що він це вміє. А піаніст мусить просто грати: виходити на сцену сам, з оркестром або солістом, записувати диски, вигравати конкурси, шліфувати свою майстерність і — може — згодом передавати її молодшим колегам. До того ж існує окремий фах музикознавця, який опановують з першого курсу. Виходить, що магістр-виконавець — двічі недоучка: колишнього, основного фаху йому недодали рік чи два, а нового за рік, який залишився, навчити, у мене є така підозра, не встигли.

На цьому прикладі чудово видно, куди може завести те, що Карл Маркс називав «професорським кретинізмом у науці», з приводу чого вже кілька років поспіль «каламутить воду» професор Дикий. Він доводить: Одеська консерваторія дала світу Ойстраха, Гілельса, Мільштейна, Чавдар, Руденко, Авдієвського, Благовидову, Гришка, Данькевича. Досить зламати тонкий механізм спадкоємності, традицію передачі індивідуальної майстерності з рук у руки, і не буде в нас більше ні Ріхтера, ні Ойстраха. Ми неминуче, прошу вслухатися в це слово, неминуче втратимо школу, ноу-хау, те, що прославило нас у світі і робить нас цікавими світу. Тому що нас знають завдяки Малевичу і Бурлюку, Довженку і Параджанову, Горовицю і Гілельсу. І якщо ми цього не розуміємо, тим гірше для нас.

Показова цифра: у симфонічних оркестрах світу 38 відсотків музикантів — вихідці з колишнього СРСР. Воно, може, й не діло — піклуватися незалежній Україні про іноземні симфонічні оркестри, але слід вдуматися: ще недавно ми задавали тон у світовому виконавчому мистецтві. І дотепер поки ще задаємо. Тільки за останній рік українець Віталій Самошко став лауреатом конкурсу імені Королеви Єлизавети, Олександр Гаврилюк — конкурсу Артура Рубінштейна, Олександр Колтаков — конкурсу Вена Клайберна, Дмитро Онищенко — конкурсу Чайковського, Олексій Гринюк — Пекінського конкурсу... Це так, список нашвидкуруч. Й іноземні студенти досі за старою пам’яттю їдуть до нас учитися грати й малювати, а не писати дисертації. Саме про це і говорить, ні, кричить, професор Дикий, про це ж його стаття «Напівнаука» та її музичний успіх» у «Дзеркалі тижня» №42 за минулий рік. Її було почуто всіма зацікавленими учасниками процесу, окрім тих, хто приймає рішення.

Може, фарби згущено? Може, загроза не така вже й велика? Якось залагодиться? Якби ж то. Переді мною наказ Міністерства освіти й науки від 16 червня 2005 року, підписаний міністром С.Ніколаєнком, узгоджений із Мінекономіки та Мінпраці, зареєстрований у Мін’юсті, де чорним по білому написано: «У напрямі підготовки 0202 «Мистецтво» назву спеціальності «музичне мистецтво» замінити на «музична педагогіка та виховання» і ввести освітньо-кваліфікаційний рівень «магістр» — 8.020207». Досі ще незрозуміло? Немає більше в Україні спеціальності «музикант» (тобто музикант-виконавець) із повноцінною вищою освітою, є «музичний педагог». Заступник міністра освіти в інтерв’ю ТСН каже: «Чому ж вони до нас не звернулися? Ми б їм усе пояснили». Спасибі, вже пояснили.

Дасть Бог, у не такому далекому майбутньому знову будуть у нас затребувані музиканти світового класу, не будуть вони виїжджати за кордон на заробітки, щоб прогодуватися, а виїжджатимуть на гастролі, щоб славити Україну. Так і хочеться просльозитися... Але я чомусь у це вірю. Хочу вірити. Щось заважає. Бо є люди впевнені, що нам із вами це ні до чого, що краще вже ми випередимо весь світ за кількістю кандидатів педагогічних наук і мистецтвознавства на душу населення. Та я не проти, питання: яких? Для кого? Навіщо? Зате з’являється купа спокус. Наприклад, якщо бакалаврів від скрипки збираються навчати поки безплатно, то вже магістрів — за гроші. І тільки людина, далека від академічного середовища, не знає, якого масштабу набула індустрія комерційного виготовлення дипломних робіт, кандидатських і докторських дисертацій. Що більше поле діяльності, то більші грошові потоки контролюватимуться. Я нікого ні в чому не підозрюю і, тим більше, не обвинувачую. Я тільки нагадую, що Спаситель проклинав тих, хто спокусить малих цих...

Тим часом чудово існують усесвітньо відомі Джуліардська школа і Кертіс-інститут в Америці, Музікхохшуле в Німеччині — це саме спеціалізовані вузи, котрі ні в яку Болонью не квапляться бігти, уніфікуватися не збираються, оскільки їх цінують саме в даній якості. А керівництво Одеської музичної академії тим часом із гордістю повідомляє: «В останні роки особливо активізувався науковий потенціал одеського музичного вузу: створено аспірантуру, спеціалізовану раду із захисту дисертацій, організовано видавничий центр, здійснюється перспективний план наукової праці. З 2000 р. консерваторія щорічно випускає науковий вісник «Музичне мистецтво й культура». 2003 року було створено кафедру сучасної музики та культурології». Ура!

У сусідній Росії відбуваються схожі процеси, тільки бродіння більш помітне й навіть іноді перехльостує через край. Відомий філософ Сергій Кара-Мурза договорився до того, що Болонський процес спеціально задуманий, щоб усунути одного із сильних конкурентів в особі Росії, позбавити російських випускників переваг на європейському інтелектуальному ринку. Я терпіти не можу конспірологічні версії й тих, хто їх озвучує, але думаю, що слід давати якнайменше приводів для спекуляцій і якнайбільше намагатися відстоювати позиції своєї країни на міжнародній арені. Музична професура Заходу готова до діалогу хоча б тому, що великою мірою складається з... наших же колишніх випускників. Усесвітньо відомі виконавці та педагоги Володимир Крайнєв, Дмитро Башкиров, Борис Блох, Вернер Гецке апелюють до своїх українських колег. Ті мовчать. Та ні, вже говорять.

Голодування професора Дикого закінчилося приїздом до Одеси заступника міністра культури й туризму Ольги Шокало-Бенч. Зацікавлені сторони підписали меморандум, де визнали кризу, «яку нова влада дістала в спадщину ще від кучмівського режиму», і зобов’язалися створити комісію з перевірки Одеської музичної академії. А наприкінці вересня там же, в Одесі, збирається конференція новоствореного Громадського руху за порятунок художньої освіти та творчості, до якого увійшли музиканти і педагоги Одеси, Києва, Харкова, Львова. Почуймо їхній голос.

Про реформу культосвіти, про те, наскільки доцільна передача творчих вузів із Міністерства культури під юрисдикцію Міносвіти, і про те, наскільки ефективна (чи неефективна) Болонська система освіти, — ексклюзивні коментарі «ДТ» відомих музичних діячів.

Павло КУНІН, доцент Одеської національної музичної академії
ім.А.Нежданової:

— Швець повинен майструвати чоботи, а поет — писати вірші, шліфуючи свою майстерність. У кожного своя специфіка. Якщо пересічна людина відвідає у розпал занять урок музики, вона не зрозуміє, що діється, а тим більше не зможе уловити творчого моменту. Те ж саме відбудеться зі звичайною людиною на уроці акторської майстерності, балету, графіки. По-моєму, є речі, які не можна змішувати. Нас, творчих людей, не зрозуміють.

Ми довгі роки пишалися нашою системою освіти, називаючи її найкращою.

Ще Шевченко сказав: «І чужому научайтесь, й свого не цурайтесь». Я не проти взаємної інтеграції, і в нас є чим поділитися з Європою. Наприклад, Лейпцизька музична школа взяла собі за основу наші плани і програми навчання й стала однією з найкращих у Європі. Гадаю, це питання слід обговорювати колегіально. В Одесі у березні наступного року відбудеться конкурс Ойстраха. До складу журі увійдуть найкращі світові музиканти. Щоправда, як каже Олександр Чайковський, 38% відомих світових оркестрів становлять випускники наших шкіл. Добре б у цей період домовитися і провести конференцію струнників: обмінятися думками. Ми вже з нововведеннями втратили власне історичне ім’я. Нас в усьому світі знають як Одеську консерваторію, а ми, як і всі тепер, стали академією. Не можна всіх зачісувати під один гребінець.

Юрій ДИКИЙ, професор Одеської національної музичної академії ім. А.Нежданової:

— Міністерство освіти вже тепер скидається на гіпермаркет. Ця давня проблема змішування галузей в одному відомстві виникла ще за радянських часів, коли міністром був Ягодин. При Богутському Міністерство культури, на мій погляд, взагалі самоусунулося від процесу керування. Щоб вирішувати проблеми творчої освіти, потрібно вникати у її специфіку. Чому ніхто не зазіхнув на школу МХАТу? Це ціла система, на якій виросло не одне покоління. Або на традиції школи Нейгауза? Ми обговорювали цю проблему з ректором Київської консерваторії, він, як і ректори Московської та Пітерської консерваторій, дивується самому виникненню питання як такого. Ще Гегель сказав: «Історія вчить того, що вона нічого не вчить».

Перехід до Болонської системи освіти має багато плюсів: демократія, автономія, умови життя студентів і те, що мені особливо близьке й дороге, — інструментарій. Коли ми говоримо про Джульярську консерваторію, відому в усьому світі, то все одно це не просто якісна начитка лекцій, а передача духу. У переході на цю систему освіти слід враховувати саму творчу специфіку, залишати певну свободу. Ми не можемо й не повинні передавати учню сухі знання, він не сягне досконалості, якщо поруч не буде майстра. Наша специфіка потребує не теорії, а досвіду. Тут не слід узагальнювати, як це вже сталося з дипломами. Наші студенти отримують незрозумілий диплом: бакалавр мистецтв, у такий диплом можна спокійно дописати — кулінарних.