Український театральний Париж та невідомі листи В.Винниченка - Культура - dt.ua

Український театральний Париж та невідомі листи В.Винниченка

15 липня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №27, 15 липня-29 липня

...У листопаді 2002 року на Першому всесвітньому симпозіумі, присвяченому театру української діаспо...

...У листопаді 2002 року на Першому всесвітньому симпозіумі, присвяченому театру української діаспори, що проходив у Києві, Лідія Крушельницька, легендарний керівник Української студії мистецького слова в Нью-Йорку, легко збігши з глядачевого залу крутими сходами на сцену і біля мікрофона подякувавши за надане їй звання заслуженого діяча мистецтв України, з грайливою усмішкою вимовила: «Мені
87-й рік, я мала чотири інфаркти, але обіцяю через три роки прибути до Києва на наступний симпозіум!»

Діаспорці — оптимісти і, як правило, живуть за тривалим контрактом із природою. Ось чому, перебуваючи два роки тому в Торонто і знаючи з довідників про солідний вік Бориса Дніпрового, я не сумнівався, що вийду з ним на зв’язок. Так і сталося. Мій новий герой на здоров’я не скаржився і готовий був прислужитися українському театрознавству.

У двотомному діаспорному виданні «Наш театр» фігурують імена Бориса Дніпрового та його дружини Євгенії Чайки (1910 — 1985) — артистів і режисерів, що по війні працювали в Парижі у заснованому ними «Українському мистецькому товаристві» (його ще називали «Ансамбль українських акторів», «Український театральний ансамбль») із кінця 1947 по 1961 рік, а потім переїхали до Канади. Від інших митців діаспори їх відрізняло те, що, крім театральної роботи, вони займалися за кордоном ще й кінематографом — зняли і з величезним успіхом демонстрували «Наталку Полтавку», «Майську ніч» («Коли цвітуть сади»), «Квітку папороті», а також серію документальних стрічок, серед яких «Українці у Франції», «Проща українців до Лурду», «Відкриття пам’ятника Симонові Петлюрі в Парижі»...

Повнометражний кольоровий і звуковий фільм «Наталка Полтавка» свого часу був нагороджений Почесним дипломом та бронзовою медаллю на VII Міжнародному фестивалі аматорських фільмів у Каннах. Засвідчую, переглянувши фільм у домі пана Бориса: як для першого кінематографічного досвіду — чудова робота.

Тоді в Торонто я мав щастя вислухати розповідь про мистецьку роботу Б.Дніпрового та його дружини. Вона почалася в Україні в умовах німецько-фашистської окупації і продовжилася у вільному світі — Парижі, Монреалі, Торонто. Ось ця повідана мені автобіографія.

«До німецько-фашистської окупації я спонтанно виступав у аматорських гуртках. У Полтаві, де я опинився під час війни, працював театр, керований німцями. До речі, в оперному репертуарі там співав Борис Гмиря. Час від часу я переглядав постановки та бував на пробах, зустрівся з актрисою Євгенією Чайкою, яка стала моєю дружиною.

Як ми з нею потрапили до Франції? О Боже! Це були шляхи поневірянь, страху, голодування, небезпек, часом і смертельних. Але з молитвою, вірою та надією на Бога. Може, молитви і рятували нас.

Коли розпочався контрнаступ совєтської армії, то український театр з Полтави перебрався до Кам’янця-Подільського. Пізніше ми теж переїхали сюди, але довго не затрималися. Довідавшись, що в Дрогобичі існує український театр, яким керує режисер Йосип Стадник, вирішили прямувати туди. Добиралися як тільки можна було: і поїздом, і кіньми, навіть пішки. У Дрогобичі перебували короткий час. Несподівано приїхав театральний імпресаріо з Варшави, якому потрібно було заангажувати кількох акторів-виконавців для естрадного ансамблю. Ми погодилися на цю роботу, виїхали і впродовж нетривалого часу виступали в концертах. Я співав, а Євгенія мала номери художнього читання. В цій невеликій концертній групі були також акробати-ексцентрики, комік-гуморист та соліст балету.

Невдовзі трапився несподіваний випадок (тоді вони часто траплялися в нашому житті й визначали його подальший хід). Імпресаріо, який, певно, був пов’язаний із «Вінетою» (німецька служба Europeischer Kunstlerdienst у Берліні, що забезпечувала концертами табори сотень тисяч робітників, зігнаних до рейху з усього світу), сказав, що наша група поїде спочатку до Відня, а потім до Берліна. У Відні ми дали кілька концертів. Приїхавши до Берліна, дві ночі ночували в гуртожитку «Вінети». І знову — випадок! Один актор з нашої групи ночував не в гуртожитку, а в якомусь готелі і там почув розмову сусідів по кімнаті, які приїхали з Франції, про те, що їм потрібно декілька естрадних артистів для виступів у робітничих таборах на терені Франції. Для таких людей вони мають квитки та дозвіл на виїзд. Цей наш колега раненько прибіг до нас і розповів про таку спокусливу новину. Ми швидко зібралися, пішли до готелю. Того ж таки дня від’їхали до Франції. Там давали концерти в таборах, а потім, коли прийшли американці, з успіхом виступали перед американськими солдатами.

Кінець війни застав нас у Парижі. Французька влада дала нам дозвіл на перебування спочатку лише на два тижні, потім — на довший час. Для прожиття доводилося виконувати часом дуже тяжкі роботи. Пізніше, познайомившись із українською громадою в Парижі, ми, не полишаючи працю для заробітку, організували Театральний ансамбль, запросивши до співпраці професійних акторів, які там перебували, а також здібних аматорів. Це було в кінці 1947 року. Спочатку давали концерти, взяли участь в академії на честь Тараса Шевченка, потім почали готувати театральні вистави.

Грали п’єси «Ой, не ходи, Грицю...», «Безталанна», «Наймичка», «Ясні зорі», «Назар Стодоля», «Украдене щастя», «Шельменко-денщик», «Наталка Полтавка», «Майська ніч», «Бувальщина», «Тріумф прокурора Дальського», «Тіні минулого флірту», «Тріумф медицини». Успіх мала героїко-романтична вистава «Облога» за п’єсою Юрія Косача. У 1953 році на відзначення 40-ліття з дня смерті Лесі Українки відіграли її драму «Кам’яний господар».

Наголошую, що на мистецьку роботу ми могли використовувати лише вечірні години, що залишалися після нашої «чорної» праці, за яку ми одержували гроші на прожиття.

Особливою подією стала постановка 3 квітня 1949 року п’єси Володимира Винниченка «Закон» та відвідини прем’єри автором, що жив у Мужені, поблизу Канн. Його висока оцінка побаченого і почутого тоді окрилила нас, дала великий резонанс у пресі.

З іноземних авторів у репертуарі Театрального ансамблю було кілька постановок. 1949 року на вшанування 150-ї річниці з дня народження французького класика Оноре де Бальзака ми зіграли його драму «Мачуха». Були поставлені «Ніч помилок» Олівера Голдсміта, «Трійнята» Маргарет Мейо, «Дівчина-гусар» Ежена Скріба, «Лікар мимоволі» Жана-Батіста Мольєра, а також чимало менших творів, скетчів у наших ревю.

З нами працювали митці Василь Дегтярів, Василь Пастернак — солісти відомого квартету імені М.Лисенка, оперна співачка Інна Васютинська-Кисельдорф, оперні співаки Міро Скаля-Старицький, Василь Тисяк, співачки Люба Кобрина, Олександра Мухіна, Інна Роговська, драматичні артисти Петро Шило, що був режисером Шведської опери, Євгенія Єщенко, Ніна Миколенко (пізніше відома в Торонто як артистка Ніна Теліжин), Юрій Калинич, Олександра Кукловська, Терентій і Марта Маяцькі, Петро Павловський та чимало здібних аматорів.

Співпрацювали також композитор Федір Євсевський, диригенти Кир Кукловський, Олена Гораїн, Степан Семенюк, Кирило Миколайчик, Ольга Новицька, Тома і Віра Дратвинські, Олекса Чеховський. Постановниками і виконавцями танців були балетмейстер Оперного театру в Саарбрюкені (Німеччина) Анатолій Кравченко, Катерина Госейко, Олександра Кукловська, Анатолій Домарацький, Олександр Бойко. Декораційне оформлення вистав виконували художники Іван Денисенко, Андрій Сологуб, Петро Шило і Юрій Калинич.

По закінченні кожної вистави ми бачили, як сильно наші люди стужилися за рідним словом та рідною піснею. Проте контакти з новими глядачами в інших місцях проживання українців на виставах, які ми відіграли в Парижі, були пов’язані з численними виїздами. А це для нас видавалося дуже тяжким, часто неможливим, адже всі «театральні діячі» десь працювали для заробітку, втомлювалися і мали дефіцит часу. Саме тоді у нас із Євгенією виникла думка створити український фільм і ним розважити співвітчизників. Почали ми цю роботу в 1951 році...»

Наше побачення з Борисом Полікарповичем тривало кілька годин. Розмова, перегляд фільмів, прослуховування платівок із українськими піснями, які він тривалий час записував і продавав, — це був «патріотичний бізнес» митця... Спалахувало безліч інформацій, їхні береги здавалися вже неозорими, і в тій атмосфері почуте повідомлення про колишній контакт із Винниченком не знайшло цілеспрямованого розширення.

На прощання я одержав неоціненний дарунок — ксерокси театрального архіву господаря. Це був важкуватий оберемок, який я розглядав уже в Києві, та й то через тривалий час після повернення. Не поспішав, бо був у Торонто головним чином у справі, пов’язаній з історією театру «Заграва», ті розвідки й узагальнював у Києві, а «врожай від Дніпрового» відклав як приємне заняття завтрашнього дня...

Не знав же, що натраплю серед паперів на листи Винниченка! Що перо Леоніда Полтави на шпальтах газети «Українські вісті», яка виходила в німецькому місті Новий Ульм, фантастично перенесе мене, читача третього тисячоліття, у рік 1949, повідає, як виглядав на паризькій прем’єрі своєї п’єси Володимир Винниченко, яка публіка його оточувала...

«Ми прийшли дивитись на драму Володимира Винниченка «Закон». Перед самим початком заходить з дружиною автор. Сивий, скромний, намагається не звернути на себе увагу....

...Переповнена заля військового клюбу «Серкль Мілітер». (У цьому приміщенні йшли також вистави іншої української драматичної трупи в Парижі — під керівництвом колишньої артистки театру «Березіль» Наталі Пилипенко. — В.Г.) Почуваємо себе вигідно й зручно. Наша мова звучить ще краще й повніше в цьому багатому сплетиві лямп, люстер, килимів і мармурових східців. Піднесений настрій. Люди усміхнені, ввічливі, добре зодягнені, лише характерні темні смуги на руках від молота, пилки чи терпуга говорять нам, що це — українці, трудящі люди Парижа. Але руки не заважають. Це навіть приємно: від закуреного горна — прийти в чудову залю: з чужого моря — човником пристати до дорогого, рідного берега — українського мистецтва...»

Від цих відвідин Леонід Полтава мав подвійне задоволення. По-перше, йому сподобалася вистава, точно відчута акторами ідея материнства як «усвідомлення великого закону природи, що його перекреслення стає перекресленням і самого себе, свого щастя родини, свого роду, а звідси — і нації».

По-друге, в антрактах йому поталанило брати інтерв’ю у Володимира Кириловича, фіксувати відповіді письменника на низку запитань.

«Запитання: Скажіть, будь ласка, чи видана Ваша якась книжка українською мовою за останні 3—4 роки?

Відповідь: Ні. Якщо не рахувати політичної брошури.

Зап.: Чи видано іншою мовою?

Відп.: Роман «Нова заповідь».

Зап.: Чи буде виданий і укр. мовою?

Відп.: Ви знаєте, що потрібно для видання. Відділ культури при УНРаді, наше громадянство... (мовчанка).

Зап.: Чи Ви мали нагоду ознайомитися з новими творами, виданими на еміграції?

Відп.: На жаль, не з усіма, Найкраще вражіння — роман «Тигролови» Івана Багряного, лише мені тяжко повірити, що навіть у тайзі збереглися такі 300 літньої давності українці. Адже час існує і в тайзі... Цікавий роман Д.Гуменної, «Юність Василя Шеремета» У.Самчука — виразно автобіографічна річ.

Зап.: Яку тематику варто було б тепер розробляти?

Відп.: Найпопулярніша тепер проблема війни і миру (...).

Зап.: Як ви дивитеся на перспективи розвитку української літератури на еміграції?

Відп.: Треба плекати таланти, дбайливо й уважно плекати».

...Коли перечитав листи, зрозумів, що контакти з письменником у подружжя артистів не обмежилися зустріччю на прем’єрі «Закону», вони почалися ще до того, мали своє продовження, розгалужені «сюжети»... Виникли запитання до Бориса Полікарповича. Почав йому телефонувати. Мовчанка. І мої друзі в Торонто не могли з’ясувати, де господар, що з ним... Або він перебрався в інше місто (таке планувалося), або могло трапитися за цей час і щось сумне...

Таким чином ця історія втратила сьогодні можливість живого діалогу з її учасником. АЛЕ Ж Є ЛИСТИ!

ЛИСТ ПЕРШИЙ

Дорогий Борисе Полікарповичу!

Нарешті прийшла відповідь від Вас, яка все пояснила. Дуже добре, що Ви поставили «патріотичну» п’єсу, це придбає Вам прихильників серед течії, до якої належить автор і яка іноді може бути перешкодою в мистецьких заходах.

Дуже сумно, що Ви не мали матеріального успіху від постановки. Але коли був успіх естетичний, то це вже нагорода за велику працю. Напишіть докладніше про виставу.

Щодо постановки «Закону», то я висловлююсь проти, Борисе Полікарповичу, і своєї згоди не даю. Щоб Ви не зрозуміли якось інакше мою відмову, то коротенько поясню її Вам. Насамперед, укр(аїнська) еміграція у величезній більшості своїй ставиться до мене або байдуже, або вороже. (Прихильне ставлення є, може, у окремих і небагатьох одиниць.) Постановка п’єси автора з таким ставленням до нього публіки може бути тільки на шкоду артистам. Авторові від неї не буде великого задоволення, бо він, знаючи заздалегідь і прийом п’єси публікою, і умови, в яких доведеться трупі ставити її, буде тільки потерпати і почувати себе винним перед артистами і тою самою бідною публікою.

Якщо доживемо до повороту на Україну і якщо буде в неї тоді така влада, яка буде ставитись до мене не так, як ставиться керівна течія еміграції, то, може, ми поставимо разом яку-небудь мою п’єсу там, дома. Там і публіка, сподіваюсь, прийняла б і п’єсу, і автора не так, як тут. А Ви ще, очевидно, рахуєте на мій приїзд до Парижу і присутність на виставі? Скажу Вам по щирості: після моїх спроб вияснити деякі «непорозуміння» з еміграцією я прийшов до переконання, що не варто губити часу й енергії ні своєї, ні тої еміграції на всякі спроби в цьому напрямі. І сама уява стикатись з тими моїми «прихильниками» викликає в мене велику й непереборну нехіть. Нікому ніякої користи від цієї вистави не було б.

Те саме я можу сказати й про мої літературні виступи перед укр(аїнською) еміграцією. Тому, дорогий Борисе Полікарповичу, ніяких видань в укр(аїнській) мові я не збіраюсь робити, і ті плани, які намічались, я залишаю. Так само писати ту річ, про яку ми колись балакали, я не можу і через цю причину та й через інші, за які я Вам тоді казав. Розуміється, нікому від того ніякої шкоди не буде, а мені буде спокій.

Одначе я звертаюсь до Вас з таким проханням: поінформуйтесь, будь ласка, по паризьких друкарнях щодо видання книги на французькій мові. Деякі прихильники (не українці) хотіли б видати один мій старий роман. Не маючи змоги займатися цією справою і хотячи зробити її якомога швидче, вони хотіли б мати інформації. Отже, книга має бути на 360—370 сторінок. Сторінка матиме 1800—1900 друкарських знаків. Питання: 1) Скільки коштуватиме видання першої тисячі? 2) Скільки коштуватиме видання подальших тисяч? 3) Скільки часу забере видання?
4) Чи можна здати видання для поширення, для продажу якійсь кольпортажній інституції в Парижі? Здається, і тепер є така фірма Ашетта, яка поширює книги по всій Франції. 5) Які умови такої кольпортажної інституції?

Переклад, готовий до друку, міг би бути на кінець грудня. Чи мається на увазі підвишка цін на кінець року? Книга буде не зовсім прихильна до Москви. Отже треба, щоб друкарня була не про-совєтська.

Будьте ласкаві, зберіть ці дані якомога швидче. Люди хочуть зорієнтуватись, чи зможуть вони підняти цю справу, і зробити відповідні ходи щодо мобілізації потрібних засобів.

Щодо тих грошей, які лишились від машинкових сум, то просимо Вас прислати нам на тисячу франків яких-небудь продуктів, коли можна, то трохи цукру і марципани. Решта хай піде на покриття Ваших дрібних видатків для машини. Машинка справляється досить добре, але має все ж таки деякі дефекти. Та нічого на світі досконалого нема, і я пристосовуюсь до тих маленьких прикрощів.

Сердечно вітаємо Вас усіх і ждемо Вашого листа!

Спасибі за хлібні тікети. Але більше не присилайте, ми не з’їдаємо своєї порції хліба.

В.Винниченко.

ЛИСТ ДРУГИЙ

Дорогі Євгеніє Миколаївно та Борисе Полікарповичу,

я все чекав, що Ви пришлете мені повідомлення про відгуки в пресі про виставу «Закону». Та й не діждався. Мабуть, ніяких відгуків і не було?

Але це не заважає мені пам’ятати і згадувати ту виставу з великим чуттям естетичної втіхи та навіть зворушення. Як я Вам і казав, я не пригадую нікого з тих артистів, яких я бачив у виставлянні моїх п’єс, які могли б краще передати «Закон», ніж Ви це зробили. Розуміється, деякі деталі були б досконаліші, деякі персонажі були б краще заступлені,* але не думаю, щоб головне, розуміння ідеї, відчуття колізій, втілення характерів були б кращі. А надто той запал і щирість, з якою Ваша трупа поставилась до п’єси, навряд чи могли б бути в якогось старого, звичного до вистав, так би мовити суто-професійного театру. І я можу побажати Вам лишатись надовго з цим запалом і щирістю. Ваше розуміння театрального мистецтва, Ваше знання певних законів його будуть весь час помагати тій «естетичній стихійній правді», яка керує Вами, і Ви будете давати Вашим глядачам постійну велику втіху.

Що збіраєтесь виставляти? Я мав намір приїхати до Парижу, але, на жаль, здоров’я моє, захитане раніше війною, не дозволяє мені здійснити мій намір. Роз. Як. (Розалія Яківна, дружина письменника. — В.Г.) розповість Вам докладніше про цю неприємну обставину, а я поки що бажаю Вам і здоров’я, і веселого завзяття у виконанні Вашої служби громадянству.

Сердечно стискаю руку і прошу вітати від мене Ваших товаришів по цій «Службі».

В.Винниченко.

Публікація В.ГАЙДАБУРИ
(орфографія автора листів збережена).

При ксерокопіюванні листів не потрапив до формату верхній рядок, де зазвичай стоїть дата їх написання. Проте з контексту легко зрозуміти період написаного.

У першому листі В.Винниченко коментує повідомлення Б.Дніпрового про постановку Ансамблем «патріотичної» п’єси. Йдеться, це абсолютно точно, про «Облогу» за п’єсою Юрія Косача, що була зіграна в Парижі 14 листопада 1948 року. Отже, лист написано або наприкінці листопада, або на початку грудня 1948 року. Зафіксувати це надзвичайно важливо ось із якої причини. У зазначеному листі письменник НЕ ДАЄ ЗГОДИ українському театрові в Парижі на постановку «Закону». Очевидно, що дуже скоро В.Винниченко з якоїсь причини це рішення змінив на позитивне, бо вже 3 квітня 1949 року вийшла прем’єра цієї справді історичної постановки театру українського зарубіжжя.

Другий лист написано Володимиром Кириловичем приблизно наприкінці квітня або ж у травні 1949 року — виходимо з того, що прем’єру «Закону» В.Винниченко дивився в Парижі 3 квітня 1949 року і, повернувшись додому, якийсь час чекав від постановників повідомлення про реакцію преси. А не дочекавшись і сівши за лист, по суті, сам відрецензував те, що бачив.

Два листи В.Винниченка, з якими знайомимо читачів, можна було б доволі широко коментувати. Особливо щедрий матеріал дають вони для розуміння амбіційних політичних позицій та претензій проводу повоєнної української еміграції і його негативного ставлення до особистості письменника. З першого листа зрозуміло, що саме це стає причиною небажання Винниченка, аби його «Закон» став новим приводом для чіпляння до нього ненависників. Але, як нам здається, цей лист містить також вельми делікатну щодо українського діаспорного театру «фігуру умовчання». У відмові на постановку можна домислити, хай невисловлений, але такий природний сумнів драматурга в реально гарантованих творчих спроможностях напівпрофесійного театрального ансамблю. Недарма ж дипломатично вимовлена фраза про несприятливі «умови, в яких доведеться трупі ставити» п’єсу... Драматург схожий на актора — він будь-що хоче жити на сцені. Але з однією умовою — художній результат має обов’язково бути успішним. Тим паче якщо на сцену дивитимуться ворожі очі.

Ми не знаємо, чи до історії із «Законом» бачив Винниченко якісь постановки режисера Євгенії Чайки, якщо ж бачив, то як оцінював. Не знаємо і того (а про все це можна ж було своєчасно розпитати Бориса Дніпрового!), що саме переломило нехіть письменника дати дозвіл на постановку «Закону». Сьогодні вже не це головне. Тепер, коли діаспора, та й ми разом із нею, переживає природну (в основному з причин об’єктивних) стагнацію свого театрального мистецтва, закладеного талантом, професіоналізмом і патріотизмом повоєнної еміграційної хвилі, відгук великого письменника підтверджує, що в цій царині був час ренесансу, художнього піднесення.

Отож, другий лист звучить як апофеоз творчим можливостям Ансамблю. Винниченкове захоплення конкретною постановкою ніби посилало сигнал театральним митцям української світової діаспори вірити у власні сили, долати труднощі й перепони своєї «безправної», неоплачуваної, але такої потрібної для сотень тисяч українських емігрантів діяльності. Принагідно скажемо, що через три десятиліття — 16 листопада 1980 року — Українська студія мистецького слова в Нью-Йорку під керівництвом Лідії Крушельницької із професійною впевненістю, стильовою виразністю поставила ще складнішу п’єсу В.Винниченка — «Чорна Пантера та Білий Медвідь»...

Був то час надій, дерзань і перемог!

* Смисл цієї фрази В.Винниченка розшифровує дописка режисера вистави в кінці листа: «Автор звернув увагу на те, що Тама (артистка Олександра Кукловська. — В.Г.) грала добре, але виглядала дуже молодою. — Є.Чайка».

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №46, 30 листопада-6 грудня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво