Український театр корифеїв — велика руїна

Легендарне приміщення, в якому восени 1872 року легендарною постановкою Марка Кропивницького «Наталки Полтавки» з Марією Заньковецькою у головній ролі вперше гучно заявив про себе український реалістичний професійний театр, сьогодні опинилося на межі зникнення. Спеціалісти стверджують: якщо літо видасться дощовим, будівля просто розвалиться.

Що таке театр корифеїв? Очевид­но, багато хто в Україні сприймає це поняття як щось абстрактне. Ну були такі брати Тобілевичі, Марко Кропив­ницький, Марія Заньковецька та ще гру­па фанатів, як сказали б сьогодні, і створили вони театр. Але й до них же виходили люди на сцену, бували різні антрепризи і мандрівні, і стаціонарні. Мабуть, приблизно так міркують високопоставлені чиновники від культури, відповідно й ставлячись до цього явища. А те, що саме ця «група фанатів» уперше вивела на сцену повно­кровне українське слово, вивела як об’єкт центрального дійства, а не як додаток чи забавку, причому професійно й переконливо (чого це вартувало в умовах імперської цензури — інше питан­ня), зробила українське народне мистецтво повноправним учасником вистави (не просто ж так Кіровоградщина й сьогодні — центр хореографії), — нікого особливо не цікавить.

Звісно, плачевний стан історичної споруди — не новина. З 2000 року говорили про реконструкцію і відтворення першопочаткового вигляду цієї пам’ятки архітектури, історії та культури. Зимовий театр, споруджений 1867 року архітектором Трембицьким на кошти місцевої громади, мав свої особливості: в підлогу та бічні стінки оркестрової ями було вмуровано порожні пляшки, отож вона виконувала роль своєрідної мембрани, а в півтораметрові стіни глядацької зали — вмонтовано сотні глиняних амфор (зав­довжки до 90 сантиметрів), спрямованих шийками на сцену. Це дозволяло досягати високого рівня акустики: коли на сцені шепотіли, було чутно в будь-якому куточку зали. Такий ефект зберігався понад сто років.

Але в середині 70-х тодішня влада здійснила реконструкцію, якою спотворила будівлю. Зал із ліпленнями, зі спеціальним акустичним ефектом оббили лакованим диктом, зробивши його придатним хіба для проведення партійних зібрань.

Нове приміщення, що призначалося для театру і майже два десятиліття було найбільшим довгобудом області, у 2002 році продали з аукціону за 750 тисяч гривень. Нині там розміщується торговий центр «Копилка».

Це було зроблено нібито з прицілом на реконструкцію старого приміщення. Представники тодішньої владної команди, зокрема заступник голови облдержадміністрації Світлана Негода, неодноразово запевняли журналістів (а через них — і всю область), що кошти (на той час — одинадцять із половиною мільйонів гривень) Кабінет міністрів виділяє, і роботи ось-ось розпочнуться. Сьогодні пані Негода, вже у чині першого заступника голови облдержадміністрації, стверджує, що не спрацювали якісь механізми у Мініс­терст­ві культури. Проблеми театру корифеїв відомі і президентові, і прем’єр-міністру, і депутатам різних рівнів: ще п’ять років тому колектив театру ухвалював публічні звернення, наголошуючи, що приміщення аварійне і працювати в таких умовах неможливо.

Не можна сказати, що їх зовсім не чули. На рівні обласного управління культури було розроблено проект поетапної, щоб не виселяти трупу, реконструкції. Та й гроші виділялися невеликими порціями: вдалося підлатати дах, відремонтувати кімнати одного крила театру. Своє 125-річчя театр корифеїв — Кіровоградський академічний музично-драматичний театр імені Марка Кропивницького — зустрів у недовідремонтованому приміщенні. Хоча, зрозуміло, лунало чимало запевнень, що вже до ювілею, мовляв… Було прийнято навіть відповідну постанову Верховної Ради. Але результат — відомий.

Нині актори виселені з аварійного приміщення. Працюють на виїзді, як кажуть в обласному управлінні культури. Творча доля театру теж не всіяна трояндами. Почавши з гучної слави, переживши тяжкі перипетії першої половини ХХ століття, у 50—60-х роках театр зумів втримати і популярність, і шану. Час активної русифікації — період його занепаду. Дійшло до того, що на початку 80-х театр узявся ставити якісь водевільчики із перевдяганнями, невдовзі перейшовши на оперетковий жанр. Останніми роками, відколи колектив театру очолив заслужений діяч мистецтв Михайло Ілляшенко, рівень творчого закладу значно зріс. Оновилася трупа, прийшло чимало молоді (місцева влада надала кілька квартир), за п’ять років поставили двадцять прем’єр, театр почав брати участь у фестивалях, врешті — отримав звання академічного.

Сьогодні цьому колективові фактично нікуди подітися. За словами Михайла Ілляшенка, три роки такої роботи на виїзді, без постійних репетицій, — і все доведеться починати спочатку. З огляду на попередні темпи реконструкції, вона може затягнутися й на десять років. У Кіровограді ж вільних сцен немає — приватизований навіть міський палац культури. Хіба що повернути 750 тисяч нинішнім власникам «Копилки», але для Кіровограда це майже фантастика.

Мінімум, що потрібно, аби втримати приміщення (укріпити фундамент і стіни), за словами начальника обласного управління культури Наталі Овчаренко, — п’ятнадцять із половиною мільйонів гривень. Звісно, їх немає ні в обласному, ні у державному бюджетах. Більше того, Кіровоградський театр із невідомих причин виведений Кабінетом міністрів зі списку об’єк­тів, яким надається першочергова допомога. Субвенція на підтримку соціальної інфраструктури нинішнього року, через кризу, теж не надаватиметься. Кошти зі стабілізаційного фонду, передбачені для Кіровоградщини, становлять усього 15,4 мільйона, одинадцять із яких спрямовуються на добудову онкодиспансера.

Ситуація просто критична. Збори громадськості, що відбулися днями, ухвалили звернення до влади всіх рівнів: спільними зусиллями таки врятувати історичне приміщення і зберегти трупу. Комусь треба доводити — чому?