Український сувенір: промисловість чи промисел? Навіть у столиці легше знайти африканську ритуальну маску, ніж вироби національних майстрів

Сувенір — то необхідний репрезентант кожної країни чи регіону, а також — надійне джерело для поповнення місцевих і національних бюджетів (звісно, за умови професійного підходу до справи). Зиск від цього не лише іміджевий та економічний, а й суто культурний. Адже індустрія сувенірів стає своєрідним притулком для багатьох видів традиційних ремесел, які вже стали раритетом у повсякденні. В Україні ж усе навпаки — тут до кустарного рівня зуміли довести добре оснащені колись художньо-промислові потужності.

А може, то такий хитрий маркетинговий хід під назвою «раритет»? Інакше як пояснити той факт, що речі, які б мали вабити око і гаманець покупця чи не в кожному значному торговельному центрі, тепер можна побачити лише в двох-трьох крамничках (про них ітиметься нижче), іноді на Андріївському узвозі і, звісно, у Музеї народної архітектури і побуту — ото, певне, й усе. Про сувенірні крамнички в Лаврі і Софії ліпше помовчати, бо назвати їхній асортимент репрезентативною українською культурною продукцією якось не випадає.

З Андріївським теж не все гаразд. Перше, що бачать туристи, наближаючись вулицями Володимирською чи Десятинною до розрекламованого всіма путівниками узвозу, — це шеренги матрьошок під «іконостасами» радянської атрибутики. Можливо — то такий спеціальний задум, щоби підсилити сприйняття «місцевої екзотики»: кітчевих булав (так, щоб на кожного гетьмана вистачило), ліжників, вишиванок (щоправда, їхня естетична вартість останнім часом зросла). На антикварних розвалах трохи нижче Андріївської церкви можна натрапити і на доволі пристойні старожитності, і на цікаві авторські роботи, однак матрьошки під знаменами вождів світового пролетаріату «всєгда впєрєді».

Та менше з тим — базар, він і є базар, хоч і з приставкою арт. Зазираю до сувенірного відділу київського ЦУМу, що на Хрещатику, — з вітрин незворушно всміхаються ті ж таки матрьошки з українізованими мармизами, що лише підкреслює їх вторинність. Далі цілі стелажі вгинаються під гжельською керамікою, розмальованими самоварами, і лише десь у куточку — притулилися вишиванки (між іншим, доволі посередні за естетичною якістю) та різьблені дерев’яні тарелі.

Натомість подарункових магазинів, яток і відділів аналогічного профілю в Києві явно побільшало, що зрештою свідчить про зростання попиту на сувенірну продукцію. Навіть побіжного погляду на асортимент достатньо, аби помітити, що в моді етніка й вироби ручної роботи (чи бодай її імітація). Тобто є доволі сприятлива кон’юнктура для народних промислів. Та ні українських мотивів, ні свідчень майстерності українських рук у більшості магазинів не побачити. Навіть такі банальні (й потрібні в побуті) плетені кошики чи підставки для вазонів — імпортуються з Китаю та В’єтнаму. Звісно, все можна списати на глобалізацію, ринок тощо. Але ось два приклади зі світової практики, які я мав змогу побачити зблизька, — Литва й Індія. В невеликому, як на київські масштаби, Вільнюсі весь історичний центр — наче суцільний квартал майстровитих мейстерзингерів. Перші поверхи багатьох чепурненьких старих будиночків (яких ніхто й не думає «покращувати») займають мистецькі галереї. Серед них чимало спеціалізованих: тканини, дерево, вітражні майстерні. Просторі салони з виставками сучасних художників. Десятки ювелірних крамниць з виробами з прибалтійського бурштину. На додачу до цього — невеликий базарчик з вишуканим асортиментом і зовсім нестрашними цінами. Наприклад, кофтини ручного плетіння можна придбати за 50 євро.

В мегаполісі Нью-Делі ятки з виробами тамтешніх ремісників можна побачити на багатьох вулицях, а поблизу центрального залізничного вокзалу для торгівлі сувенірами відведено величезну площу. Для тих, кого не приваблює колорит і штовханина автентичного східного базару і хто готовий платити за надійність вибору, — подарунковий супермаркет Coteg Emporiym (державне підприємство) з європейським рівнем сервісу та сотнями тисяч найменувань продукції від мініатюр зі слонової кістки до бронзових скульптур у людський зріст.

Та повернімося до України. Нині в Києві легше купити африканську ритуальну маску, ніж вироби зі знаменитої опішнянської, косівської, бубнівської, гаварецької кераміки чи кролевецькі та клембівські рушники, решетилівські килими, петриківський розпис. А в більшості з названих містечок свого часу були створені підприємства або відкриті цехи, які спеціалізувалися на декоративній продукції. З 1993 р. постановою Верховної Ради повноваження щодо координації їхньої роботи покладено на ВАТ «Укрхудожпром». На той час ця структура мала центральне художнє та конструкторсько-технологічне бюро, постачально-збутову базу та фірмову торговельну мережу (пам’ятний киянам старшого покоління магазин «Український сувенір» на площі Л.Толстого (там, де тепер бутік «Mexx») теж належав до цієї структури). В «Укрхудожпромі» працювало 5 виробничо-художніх об’єднань і 25 фабрик художніх виробів. Міносвіти та Мінмісцевпром впровадили у загальноосвітніх школах профосвіту з технологій народних художніх промислів, яку щорічно опановували 3000 учнів. Як і все успадковане від Союзу, ця система в тих-таки 90-х почала розвалюватися: кращі майстри, не заохочені фінансово, подалися на «вільні» хліба, виробнича база пішла «в тимчасове користування». Згодом почалася приватизація підприємств «Укрхудожпрому», щоправда, більше схожа на дерибан. Однак ще станом на 2001 рік, ВАТ щорічно випускало продукції приблизно на 2,5 млн. гривень — не так уже й багато, але це давало змогу сяк-так забезпечувати постійними робочими місцями майстрів народного мистецтва. Так у колишньому художньому об’єднанні «Полтавчанка» працювало понад три тисячі майстринь. Зарплатню, хоч і порівняно невисоку, люди отримували вчасно, мали соціальний захист, підприємства власними силами будували житло.

Нині з 25 дочірніх підприємств «Укрхудожпрому» функціонують лише два. Що ж до інших, то п’ять визнано банкрутами, одне реорганізовано, шість уже ліквідовано, шість не працюють, а місцезнаходження п’яти — взагалі «не встановлено». Назв цих підприємств Фонд держмайна не уточнює, оскільки справу щодо «Укрхудожпрому» передано до Генпрокуратури. До речі, Фонд держмайна двічі, у 2001 та 2004 роках, оголошував конкурс із продажу 47% відсотків акцій «Укрхудожпрому», які залишалися в його розпорядженні (51% акцій володіють приватні власники, в т.ч. фірма «Рентекс»), однак реалізувати свій пакет Фонду так і не вдалося.

Чим закінчиться розслідування, наразі сказати важко, але, схоже, що на реанімацію колишньої системи художньої промисловості ніхто не сподівається: ані самі майстри, ані нечисленні фанати-підприємці, які намагаються налагодити торгівлю їхніми виробами. Що ж натомість? Національна спілка народних майстрів України ініціювала указ глави держави «Про заходи щодо відродження традиційного мистецтва та народних художніх промислів в Україні». Згідно з цим документом Кабмін і місцеві держадміністрації зобов’язані створити «навчально-показові майстерні, місцеві музеї, дитячі колегіуми, школи народної майстерності, творчі майстерні народних майстрів», а також «сприяти розміщенню у будівлях державної і комунальної власності крамниць з продажу українських сувенірів, виробів народних художніх промислів, народного мистецтва тощо». Указом також передбачено створення в Києві Всеукраїнського науково-інформаційного центру з питань розвитку традиційного народного мистецтва та народних промислів. Кабмін має «забезпечити розроблення і впровадження ефективної моделі фінансового та матеріально-технічного стимулювання розвитку народних художніх промислів». Для цього в наступному році навіть планується істотно збільшити бюджетне фінансування. Можливо, з цього щось колись і вийде («Укрхудожпром» теж не за один рік створили), однак постає запитання: чому б спочатку не створити сприятливих умов тим, хто сьогодні реально допомагає майстрам і працює на розширення ринку збуту їхньої продукції?!

Після того, як на початку 2000-х закрився фірмовий магазин ВАТ «Укрхудожпром» «Українські сувеніри», єдиним закладом столиці, який спеціалізується на традиційному мистецтві, залишилася крамничка на Хрещатику, що працює під вивіскою «Українське народне мистецтво. Виставка-продаж» у приміщенні спілки журналістів України. Цей салон створено ще 1991 року зусиллями приватного підприємця Світлани Лопатнікової. Їй явно поталанило з орендодавцями, адже керівники спілки, зокрема Ігор Лубченко, виявилися патріотами і не проміняли сусідство з народним мистецтвом на вигідніші пропозиції, а їх було чимало.

Асортимент крамниці порівняно невеликий (у середньому близько тисячі найменувань), але доволі вишуканий: косівська та опішнянська декоративна кераміка (зокрема роботи Василя Омеляненка), вишивка різних регіонів України, є твори й сучасних митців, які працюють у різних видах декоративного мистецтва.

А ось ТОВ «Українські сувеніри», яке рік тому відкрило магазин з аналогічною назвою на Пушкінській поруч із готелем «Континенталь», постійно доводиться обстоювати право на існування перед чиновниками Шевченківської райдержадміністрації. А ті то вартість оренди необґрунтовано завищують, то зволікають із видачею дозволу на встановлення світлової реклами. І все це незважаючи на ухвалений Верховною Радою ще в червні 2002 р. Закон «Про народні художні промисли», який декларує державне сприяння «пропаганді народних художніх промислів… з допомогою галерей народного мистецтва, салонів-магазинів» і т.ін.

Асортимент «Українських сувенірів» — близько восьми тисяч найменувань, і це майже цілковито народні промисли України (включно з традиційним мистецтвом кримських татар). Це розмаїття досягається завдяки активній експедиційній діяльності підприємства, а також шляхом створення виробничих майстерень на місцях. З «Українськими сувенірами» співпрацює близько 950 майстрів з різних регіонів України. Партнером товариства є Національна спілка народних майстрів. ТОВ навіть виділило в сусідньому будинку площу для художнього салону, в якому експонуються твори представників спілки.

Задля респектабельнішої роботи з клієнтами «Українські сувеніри» відкрили сайт в Інтернеті, з допомогою якого можна придбати більшість речей з асортименту. Однак козирною картою ТОВ є угоди на придбання сувенірів, укладені з державними структурами: Мінпромполітики, МВС, МЗС, Державним управлінням справами, університетами ім. Т.Шевченка і М.Драгоманова. Наприклад, саме через «Українські сувеніри» було придбано коралі, які президент України подарував королеві Нідерландів, та діжки під липовий мед з президентської пасіки для Жерара Депардьє.

За всіх очевидних плюсів крамниця «Українські сувеніри» має, на жаль, і слабке місце — надто тривіальний дизайн торговельних приміщень. Та й самому, загалом добірному, асортиментові бракує родзинок, а можливо — перчинок, які б задавали настрій, тримали увагу.

А от господиня салону «Світлиця» (що на вулиці Січневого повстання), Ірина Садова, навпаки, намагається передусім створити атмосферу, витримати стиль. «Спершу слід подбати про фірмову упаковку а потім налагоджувати масштабну торгівлю», — каже пані Ірина. А крім того, потрібні вільні кошти для роботи з майстрами, адже ПП «Верещинські», яке вона очолює, не лише реалізує твори народних умільців, а й залучає їх до проведення майстер-класів, готує монографії, присвячені українському народному мистецтву.

А тим часом на базі Кабміну, з подання Спілки народних майстрів, триває робота над державною концепцією розвитку народних художніх промислів. Поза сумнівом, цей документ міститиме багато правильних і далекоглядних формулювань на кшталт «здійснити заходи», «забезпечивши розвиток», «зобов’язати». Бракуватиме лише дрібнички — конкретного досвіду конкретних людей — з ними знову (як при підготовці згаданого указу глави держави) «забули» порадитися. А може, й взагалі не треба завдавати собі клопоту з ретельним аналізом ситуації, узгодженням позицій, виробленням солідарних рішень і запровадженням механізмів реалізації нормативних актів?! Може, слід просто регламентувати появу на світ всіляких там матрьошок, квотувати ввезення кошиків з Китаю і зобов’язати ляльку-мотанку множитися й розвиватися, опановуючи неозорий сувенірний ринок?