«УКРАЇНСЬКИЙ ПИСЬМЕННИК»: ПАЦІЄНТ, ШВИДШЕ, ЖИВИЙ

Український книговидавничий бізнес дуже консервативний, коли йдеться про художню літературу. Несподіванок годі чекати як від лідерів, так і від аутсайдерів: кожне видавництво захопило свою нішу і з більшим чи меншим успіхом продовжує тягнути лямку стабільного, хоч і невеликого прибутку. Здавалося б, ніхто вже не зважиться ризикнути. Але ж ні, нещодавно здивував... хто б ви думали? Спілчанський патріарх — «Український письменник». П’ятнадцять назв за перший квартал 2003 року — це вам не жарти.

Незвичною була навіть не так кількість назв, незвичним був темп появи: видавництво, яке останніми роками не вирізнялося ні надмірною плідністю, ні оригінальністю оформлення книжок, раптом розродилося аж чотирма серіями. Причому серії з’явилися за досить короткий відтинок часу, явно порушуючи українську традицію розтягувати такі проекти на роки.

З першого ж погляду впадає в око нетиповість продукту. По-перше, вибір авторів: тут тобі ні Загребельного, ні Мушкетика, ні навіть Яворівського. У спілці, виявляється, пишуть не тільки класики. По-друге, привертає увагу зовнішнє оформлення: глянцеві обкладинки, а на них — дебелі чолов’яги, розкішні дівулі (втім, несхожі на обличчя типових кримінально-жіночих покетбуків). Серце завмирає: та невже?! Тремтячими руками береш книжку — і... так! Жанрові означення: трилер, фантастичний роман, бурлескний роман. Не може бути! Невже спілчанському видавництву не дають спати лаври наших творців «масової літератури» — «Кальварії», «Зеленого пса», «Фоліо»?

Сумніви розвіяла заступник директора видавництва Тетяна Щегельська: «У 2003 році ми запланували багато серій, але започатковано було тільки чотири: «Проза ХХІ» (в іншому варіанті — «Зірки прози ХХІ». — А.К.) — найчисельніша, наразі вона містить сім назв, «Гумор плюс», «Вчись читати» й «Переклади». Ми добре усвідомлювали, що ринок зараз потребує асортименту, саме українського асортименту. Добираючи авторів і загальну тематику, керувалися кількома чинниками. По-перше, є цікаві чудові автори — Валентин Тарнавський, приміром, — які невідомі публіці. Їм треба робити імідж, розкручувати. Також хотілося дати якомога більше жанрів некласичного типу — фантастичний роман, авантюрний роман, трилер, бурлескний роман. Не останню роль відіграли й суто технічні причини — готовність творів в електронному вигляді до друку. Загалом у всіх серіях було заплановано 50—60 назв, але ми змушені були зупинитися. Зараз ведеться робота над однією книжкою, і я не можу передбачити, як ситуація розвиватиметься далі».

Однак самими обкладинками й жанрами стереотипів не зламаєш, ця роль відведена текстам. Що ж вони пропонують?

На жаль, читаючи деякі тексти, не можна позбутися враження, що написано їх десь на початку дев’яностих, а то й наприкінці вісімдесятих. Аж надто вони рясніють атрибутикою тієї доби: кооперативи, дрібний криміналітет, увага до тоталітарного минулого. «Матріополь» Валентина Тарнавського і справді датовано дев’яностим роком, деякі інші твори, здається, пройшли косметичне редагування й осучаснення — наприклад, «карбованці» замінили «гривнями», не надто переймаючись тим, що зубні щітки за сюжетом коштують «аж» 90 копійок.

Судячи з усього, твори пролежали в шухлядах близько десяти років — і навряд чи з примх авторів. Не можна сказати, що це пішло їм на користь, бо зі зміною суспільної кон’юнктури деякі тексти стали неактуальними й просто нецікавими.

«З того світу — інкоґніто» Віктора Савченка — яскравий приклад того. Типова наукова фантастика радянської доби — з невибагливим науковим і філософським підґрунтям. Директора кооперативу (!) «Експарка» наймає тоталітарна асоціація «Порядок», аби той доставив з того світу — в буквальному значенні — певну Особу, колишнього диктатора, який повинен врятувати асоціацію від розпаду. Твір написано настільки прозоро, що хіба сліпий не помітить в асоціації — КПРС, в Особі — Сталіна, а в країні, де відбувається дія, — Радянський Союз напередодні розпаду. Попри, здавалось би, динамічну оповідь, сюжетні колізії видаються аж надто штучними, подекуди справляють враження погано допасованих один до одного уривків.

На щастя, це стосується не всіх книжок. Наприклад, вдалим експериментом є «Матріополь» Валентина Тарнавського. Це навіть не фантастика, це фантасмагорія, коктейль, у якому замішано гіпізм, морську романтику, грецьку міфологію, тоталітарну ідеологію, фемінізм і текстуальність. І кохання, звісно, куди ж без нього? Деякі епізоди, як-от комбінат посеред грецького полісу з комуністичним режимом, де живуть самі жінки, викликає відчуття стьобної абсурдності. Так само, як черги — квартирні, за холодильниками — й комуналки у світі циклопів та нереїд. Наскрізна самоіронія, легкий стиль і виверти авторської фантазії дають у результаті веселе іронічне чтиво, яке вирізняється з-поміж накатаних сюжетів типової «масовки».

Справжній успіх серії, як на мене, — «Хроніка від жінки» Теодозії Зарівної, куди входять два романи — «Каміння, що росте крізь нас» і «Солом’яний вирій». Авторка вирізняється перш за все добрим стилем. Щільна, в міру приперчена галицизмами нарація виглядає напрочуд органічно, до того ж Зарівна, на відміну від більшості колег по серії, не відчуває жорсткого диктату наративності, залюбки втікає від неї у внутрішні монологи, щоденникові записи. Її романи не можна назвати «жіночою прозою» в класичному розумінні, це, швидше, «проза від жінки», світ очима жінки.

Загалом серія нагадує «старого героя у нових шатах». Автори не надто відриваються від стилістики соціально-побутової прози й не вдаються в пошуки «наднаративних практик» — ставку зроблено на спілчанську традицію. Водночас письменники притримуються золотої середини, не вдаючись ні до месіанства нав’язливого національного та гуманістичного пафосу, ні до наскрізної комерційності інформаційної жуйки покетбуків.

Свого часу такі тексти мали свою аудиторію, яка не могла повністю зникнути за десять років. Крім того, це чи не єдиний шанс для багатьох авторів знайти суто свою аудиторію, у процесі пошуку якої еволюціонуватимуть і тексти. Єдине, що може відлякати читача, — ціна, бо ж навіть на Петрівці книжки коштують понад дванадцять гривень.

Однак навіть ці перспективи можуть видатись примарними — після спалаху активності видавництво раптом ніби повернулося на свої колишні рейки, істотно скоротилися видавничі обсяги, було замінено директора. Можливо, комусь у спілці здалося, що потреба друкуватися — це вже примха письменника, достатньо мати посвідчення. Та й узагалі, гріх заробляти на літературі, вона ж бо в нас — ідеологічна зброя.