Український міф про Шевченка, або Дещо про шевченкознавство як дзеркало української ментальності - Культура - dt.ua

Український міф про Шевченка, або Дещо про шевченкознавство як дзеркало української ментальності

30 червня, 2006, 00:00 Роздрукувати Випуск №25, 30 червня-7 липня

В українському суспільстві потроху вщухає не завжди здорове пожвавлення довкола «деміфологізації» постаті Тараса Шевченка...

В українському суспільстві потроху вщухає не завжди здорове пожвавлення довкола «деміфологізації» постаті Тараса Шевченка. Незважаючи на те, що культурне середовище час від часу лихоманить від зазіхань на «наше все» (алаверди російському твердженню щодо Пушкіна), сакральність цієї постаті в українській культурі не вдається похитнути. Насправді триває нормальний процес «розгулу» демократії, який характеризується виходом в інформаційний простір як новаторських досліджень, так і брудної піни. Проте ані епатажні витівки псевдодослідників, яких основна частина суспільства взагалі благополучно не помічає, а ревні захисники національної святині б’ють (у прямому і переносному сенсі слова), ані високочолі дослідження тих, хто переймається істиною, а не одержимий славою Нерона, не змінюють ставлення пересічних українців до Шевченка: знання творчості генія вичерпується прочитанням шкільної програми, а в сільських хатах він висить у рушниках поруч із образами…

Справа державного значення

Українське суспільство консервативне, в цьому є свої недоліки і свої переваги. Цим філософським висновком можна було б обмежитися, якби не «але»: знання українством свого генія і пророка не стає глибшим, ми не стали розуміти його краще, а середньостатистичне сприйняття Шевченка як революціонера-демократа і невтомного та похмурого борця за долю народу у традиційній смушевій шапці практично не змінилося за останні 15 років.

Очевидно одне: нам потрібен живий, оновлений, якщо хочете, осучаснений Шевченко. Нам потрібен той, ким Шевченко і був — творцем такого масштабу, що далеко не кожній нації щастить мати — різним, мінливим, часто парадоксальним, блискуче освіченим та феноменально ерудованим. Людиною з надзвичайно складною долею, яка для нас символізує саму Україну.

Але як Шевченка «оживити»? Як спонукати українців його читати, розуміти, намагатися осягнути? Відповіддю на це запитання могли б бути розлогі роздуми у дусі: потрібне широке громадське обговорення життя і творчості Шевченка у суспільстві, що базувалося б на нових грунтовних наукових академічних дослідженнях, які б показали нам не радянську модель Шевченка, а людину колосального масштабу і колосального, різнобічного обдарування. Потрібні сотні програм на радіо, телебаченні, статей у пресі, дискусій та круглих столів, літературних читань. Потрібні оновлені шкільні програми та екскурсії в сучасних музеях з цікавими експозиціями, які б проводили люди, закохані у свою справу. Але для того, щоб це в принципі стало можливо, повинна бути живою, активною і сучасною академічна наука, адже в основі кожної інтерпретації має лежати факт, оригінал, рукопис.

Здавалося б, йдеться про очевидні речі. І найкраще їх повинні бачити ті, кому ця сорочка найближче до тіла, — шевченкознавці — літератори, мистецтвознавці, історики. Вони мають зібратися і здійснити щось велике і важливе.

Треба зауважити, що зібрання це апріорі не вельми численне: якщо в Росії число вчених-пушкіністів близьке до трьохсот, то у нас число тих, хто вивчає творчість Шевченка, приблизно вдесятеро (!) менше. І переважна частина цього зібрання — вчені-текстологи. Для переліку тих, хто сьогодні серйозно досліджує образотворчу спадщину Шевченка, вистачить і пальців однієї руки. А це серйозно впливає — коли не на глибину наукових досліджень, то на масштаб наукового контексту.

Проте ці три десятки науковців зібралися, щоб здійснити академічне видання творчої спадщини Шевченка у 12 томах. Власне, вони збиралися ще у 1989 році. Зусиллями колективу відділу шевченкознавства Інституту літератури було підготовлено і видано перші три томи літературної спадщини Шевченка. На більше не вистачило коштів. У 2000 році до цієї ідеї повернулися. Оскільки коментар до видання потребував оновлення, та й поліграфічний рівень виданих томів не відповідав амбіціям академічного видання, було вирішено видавати 12-томник від початку.

Усупереч національній традиції, великий задум цього разу не був похований в зародку — під нього вдалося роздобути державне фінансування, що надавалося в межах державної програми.
1 серпня 2000 року з’явився відповідний указ президента.

Основу редколегії академічного видання, яку очолив академік Микола Жулинський, створили науковці Інституту літератури. Оскільки у виданні однакова увага приділяється літературній і мистецькій спадщині Шевченка (перші шість томів — літературний спадок: поезія, проза, щоденники; наступні п’ять — мистецькі твори, останній, 12-й, том — довідковий), то до роботи були підключені Національний музей Тараса Шевченка й Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Рильського НАН України. І поспішати потрібно було не в останню чергу з об’єктивних причин: вік найавторитетніших представників школи мистецького шевченкознавства вже більш аніж поважний. Ще років десять, і готувати до видання Шевченкову мистецьку спадщину буде просто нікому…

«Не минайте ані титли, ніже тої коми…»

Робота проведена колосальна: рівень виданих перших шести томів, що репрезентують літературну спадщину Шевченка, справді академічний. Тексти подано за найавторитетнішими джерелами, переважно автографами, чи авторськими копіями та прижиттєвими публікаціями. У повному обсязі та без скорочень опубліковані навіть дарчі написи на книгах та фольклорні записи Шевченка. Це академічне видання може стати основою для всіх наступних видань та шевченкознавчих досліджень. Так вважає Сергій Анастасійович Гальченко, знаний в Україні текстолог та дослідник української літератури, який доклав вагомих зусиль для відродження академічного видання.

З червня 2000 року і по квітень 2005 року Сергій Гальченко очолював Національний музей Тараса Шевченка. Те, що музей був долучений до роботи над академічним виданням, не останньою чергою зумовлене бажанням реалізувати давно назрілу потребу об’єднати Інститут літератури ім. Т.Г.Шевченка і Національний музей Тараса Шевченка, які з 1926 року становили єдине ціле — Інститут Тараса Шевченка. Згодом два відділи Інституту — рукописний та меморіальний — роз’єднали: відділ рукописів став основою Інституту літератури, а меморіальний — музею Тараса Шевченка.

Плани у Сергія Гальченка були масштабні: хотілося переробити стару й «побронзовілу» експозицію, зробити її динамічною і сучасною, урівноважити літературну та художню складові музею, представити зали, які б експонували виключно мистецькі твори Тараса Шевченка. Оскільки графіка та акварельні твори можуть експонуватися лише один місяць на п’ять років, то планувалося щомісяця частково оновлювати експозицію, щоб показати оригінали всіх творів Тараса Шевченка, які зберігаються в запасниках. Було здійснене чудове видання у факсимільному варіанті альбому 1845 року, а в задумах було видати всі мистецькі альбоми Шевченка. Також Музей Шевченка мав стати справжнім культурницьким центром із презентаціями, музичними і літературними вечорами, запрошенням політичної та культурної еліти держави, представників дипломатичних представництв, — власне, тим, чим і повинен бути у цивілізованій державі музей людини, ім’я якої є у світі синонімом України. До речі, саме зусиллями С.Гальченка музей здобув статус національного, а також статус наукової установи, якою він по суті лише мав стати у майбутньому.

У державному бюджеті знайшлися кошти на ремонт музею, який і був розпочатий. Проте новаторським задумам здійснитися не судилось: усередині музею почалися міжусобиці, наслідком яких стало те, що Сергій Гальченко був змушений залишити посаду директора музею. До цієї історії ми ще повернемося згодом.

Те, що у проекті академічного видання стосувалося літературної спадщини, було зроблено оперативно й якісно: протягом 2000—2003 років було видано перших шість томів. Сергій Гальченко: «Для того, щоб мати право називатися шевченкознавцем і готувати перевидання спадщини Шевченка, потрібно досліджувати оригінали його творів не рік, не п’ять і не десять років. Іноді суттєві уточнення текстів робляться після того, як текстологи готують по два-три перевидання «Кобзаря»! В українській літературі до сьогодні не було академічного видання жодного письменника, в тому числі таким не можна вважати шеститомне повне зібрання творів Шевченка 1963—1964 років. Із того часу шевченкознавство пішло далеко вперед.

Школа текстологічного шевченкознавства тягнеться ще з дореволюційних часів. Незважаючи на цензуру та репресії впродовж ХХ століття, збереглися шевченкознавчі дослідження, що дало можливість цій школі не перериватися. Чим більше занурюєшся у поетичний світ Шевченка, тим ясніше розумієш, що це бездонний колодязь: постійно віднаходяться нові оригінали, приходить нове прочитання текстів. У Шевченка кожна буква, не те що слово, може змінити смисл речення і смисл думки. Наприклад, у Шевченка є вірш: «Ми в осени таки похожі Хоч крапельку на образ Божий…» Саме так — «в» як прийменник, з твердим знаком (тобто «в кого»). Однак зустрічаємо навіть у повному зібранні творів: «Ми восени таки похожі хоч крапельку на образ Божий», що спотворює думку Шевченка, адже йдеться не про те, що щороку восени (тобто «коли») ми стаємо схожі на образ Божий, а про осінь людського життя…

Іноді помилки, що вийдуть
з-під пера якогось не надто сумлінного текстолога, кочують з видання у видання сотні разів, перекручуючи авторську думку. Нинішнє ж видання ми можемо вважати повним, воно включає всі варіанти та різночитання».

За деревами не видно лісу

Коли вийшов указ президента, було поновлено роботу групи працівників Музею Шевченка над частиною багатотомного видання, що стосувалося мистецької спадщини. І коли черга дійшла до укладання 7-го тому (і першого, що представляє мистецьку спадщину Шевченка), між науковцями-академістами та представниками Музею Шевченка почалися непорозуміння. Дискусії довкола текстів авторства та коментарів найбільш проблемних творів між мистецтвознавцями Академії наук та представниками Музею Шевченка були настільки гострі, що, за словами очевидців, доходили просто до образ.

Спершу суперечки точилися довкола того, який принцип подачі матеріалу застосовувати: хронологічний чи жанрово-хронологічний. Ми не будемо з’ясовувати, який принцип застосовувати доцільніше. Тим більше що цій темі було присвячене не одне засідання редколегії. Зауважимо тільки: академічним вважається саме хронологічний принцип, який, до речі, й був задекларований ще у першому томі, що мало б автоматично перекреслити усі можливі обговорення цієї теми.

Структура тому за рішенням редколегії залишилася організованою за принципом хронології. Але цим розбіжності у поглядах музейних працівників та основної частини редколегії не вичерпалися. Більше того, коли справа підійшла впритул до укладання «мистецьких» томів, вони загострилися. Коли ж, усупереч вимогам представників музею залишити зроблені ними коментарі без змін та врахувати їхні пропозиції щодо організації 7-го тому, таки вийшов сигнальний примірник, ситуація перейшла у стадію відкритого протистояння. Не стало аргументом для примирення і те, що рішення стосовно спірних питань було прийнято не «волюнтаристськи», як твердять у музеї, а голосуванням редколегії, що є єдиним органом, уповноваженим приймати такі рішення.

Що стало предметом розбіжностей у поглядах? Річ, зокрема, була в тім, що першим у 7-му томі став рисунок Шевченка «Жіноча голівка». На думку деяких наукових співробітників Музею Шевченка, передусім його старшого наукового співробітника Володимира Яцюка, том мав би відкривати рисунок «Портрет батька» з написом «Се мій батько», Шевченкове авторство якого поки сумнівне. В.Яцюк також наполягає на Шевченковому авторстві понад десятка робіт, які через недоведеність авторства, учені-академісти відносять до розділу «Дубіа» («Сумнівні»).

Іншим предметом розбіжності у поглядах стала Шевченкова акварель, відома під назвою «Циганка-ворожка». Цього разу йдеться про різне трактування назви твору. В.Яцюк наполягає на назві «Ворожіння», його думку підтримує керівництво музею. Інші мистецтвознавці — член редколегії Ірина Вериківська та Валентина Судак з Музею Шевченка відстоюють назву, близьку до тієї, якою була представлена робота Шевченка в Петербурзькій академії мистецтв, — «Цыганка, гадающая по руке малороссиянке».

Ми звернулися по роз’яснення до Володимира Яцюка, який є давнім дослідником образотворчої спадщини Шевченка та ідеологом висловлених від імені музею зауважень щодо укладання 7-го тому. На його переконання, 7-й том було «погвалтовано»: «Ми три роки займалися цією роботою і, як наслідок, усе було перекреслено. Том був укладений, все обговорено, усі коментарі затверджені до друку редакційною колегією. Потім з тому шість робіт Шевченка були просто вилучені — з основного корпусу у розділ «Приписуване». Фактично в коментарях відсутнє будь-яке тлумачення змісту творів, а є лише чиста атрибуція: де, коли написано твір. В коментарях посилальний апарат обмежується працями, опублікованими ще у 50—60-ті роки. Пізніші наукові розвідки, присвячені дослідженню окремих творів, не згадуються, так, наче їх не було. Інакше як науковим бандитизмом я не можу це назвати. Якщо я й буду про це писати в пресі, то лише для того, аби в наступних томах такі «ляпи» не повторювалися, бо вони не достойні не тільки будь-якого наукового видання, а й пам’яті Шевченка.

Проблема в тому, що в Інституті мистецтвознавства, фольклористики та етнології Академії наук сьогодні практично немає мистецтвознавців, які б спеціалізувалися на дослідженні творчості Шевченка. І на мою думку, людям, які готували ще минуле повне зібрання творів 1963—1964 років, сьогодні важко відмовитися від певних стереотипів у сприйнятті Шевченка».

Думку Володимира Яцюка цілком підтримує Наталія Клименко, нинішній директор Музею Шевченка. Вона переконана, що думка фахівців музею, які працювали над укладанням 7-го тому, була просто брутально проігнорована.

У листі на ім’я голови редколегії Миколи Жулинського від Музею Шевченка, підписаному директором Н.Клименко та заступником директора з наукової роботи Т.Чуйко, зокрема, сказано: якщо, попри викладені зауваження, видання 7-го тому в теперішньому вигляді не буде призупинене, то «науковці музею залишають за собою право обговорити питання про припинення роботи над наступними томами, вимагатимуть повернення текстів уже написаних коментарів і виходитимуть з ініціативою щодо альтернативного видання образотворчої спадщини Шевченка».

Сергій Гальченко, який у часи свого директорства у Музеї Шевченка прислухався до аргументів колег-музейників, у ході обговорення спірних питань з ученими-академістами дійшов до переконання, що академічне видання — не місце для наукових баталій: «Я не можу пояснити цей конфлікт інакше, ніж амбіціями деяких працівників музею там, де потрібен глибокий науковий підхід. Річ у тім, що коментарі, зроблені працівниками музею, доводилися до остаточного вигляду академічними науковцями-мистецтвознавцями. І це нормально, бо з 45 працівників музею немає жодного фахового мистецтвознавця, немає жодної людини, яка б мала науковий ступінь. Академісти були проти однозначних трактувань та безапеляційних тверджень у коментарях і подали в кожному з коментарів усі існуючі на сьогодні в шевченкознавстві погляди, а також посилання на усі наукові дослідження, що існують на сьогодні з приводу тієї чи іншої роботи. Опоненти ж наполягали на своїх версіях коментарів і власному, єдино правильному, на їхню думку, погляді.

У науці не може бути тупикових ситуацій, завжди можливий консенсус. Можуть бути де в чому різні погляди, але є наукова істина, і вона одна. Академічне видання — це не місце для висловлення гіпотез та власної інтерпретації».

Може виникнути цілком природне запитання: навіщо так детально розповідати про суто робочі моменти, що мають бути предметом наукової дискусії, нехай навіть для цього скличуть не одну наукову конференцію і напишуть не одну статтю для наукового збірника? Саме для того, аби стало зрозуміло: щось дуже нездорове відбувається у сучасному образотворчому шевченкознавстві, коли такі суто робочі наукові суперечки виносяться на рівень роботи над академічним зібранням творів Шевченка.

Станом на сьогоднішній день підготовка академічного видання не зупинена, робота триває, але серйозна загроза якщо не зриву, то затримки існує: вже є підстави сумніватися, що керівництво музею дасть можливість вчасно і без бюрократичної тяганини здійснити фотографування Шевченкових оригіналів для наступних томів. Попереду ще видання чотирьох томів, а конфлікт далекий від залагодження.

Чому так категорично звучать вимоги з боку Музею Шевченка? Якщо, за твердженням науковців, консенсус в академічній науці завжди можливий, то чому до нього не приходять, провокуючи відкритий конфлікт між людьми, які творять велику і, без перебільшення, державного масштабу, справу? Якщо авторство твору все ще викликає сумнів, і результати двох проведених експертиз діаметрально протилежні, то що означає вимога сприйняти якусь одну думку як єдино правильну?

Знаний, і не лише в Україні, мистецтвознавець і давній дослідник творчості Шевченка Дмитро Горбачов не вбачає в наукових суперечках підстав для радикалізму: «Гадаю, що хронологічний принцип подачі матеріалу — це правильний підхід, він дає уявлення про розвиток Шевченка як художника. Але, як на мене, було б доречним зробити в коментарях якісь акценти на роботах, що визначають Шевченка як художника світового рівня. На мою думку, наші дослідники ще взагалі не готові серйозно говорити про світовий рівень Шевченка-художника. А те, в якому розділі будуть опубліковані ті чи інші роботи, не принципово: коли сьогодні ще є сумніви, то не треба це питання загострювати. Основне, щоб ці роботи були опубліковані. Абсолютно всі. Остаточна істина — це Господь Бог, а людина не може бути її носієм. Народяться нові шевченкознавці і на основі цього 12-томника будуть проводити свої дослідження. Деякі з робіт, авторство яких ще донедавна вважалося сумнівним, безперечно належать Шевченкові, як-от автопортрет з Музею українського мистецтва: у першому виданні він потрапив у розділ «Дубіа», оскільки був менш відомим, ніж автопортрет 1860 року, хоча сильнішим із художнього погляду. І тільки тепер доведено, що це робота Шевченка. Коли ж існує сумнів у авторстві, то робота потрапляє у розділ «Дубіа», і це нормально. Такою є міжнародна практика. А будь-що категорично твердити, агресивно боротися «за справедливість» — це ознака «совка».

Неоголошена війна

Перша з двох проблем, які рельєфно виявили конфлікт двох шевченківських інституцій: широкий науковий контекст, той, який би уможливив наукові конференції, дискусії, круглі столи та силу досліджень на тему мистецької спадщини Шевченка, просто відсутній — конфлікт ідей відбувається на рівні кількох персоналій, які дотримуються різних думок.

Друга проблема, що її, на наш погляд, не можна відокремлювати від тієї позиції, яку сьогодні зайняло керівництво музею — це нинішній стан самого Національного музею Тараса Шевченка. Не дивно, якщо ви давно нічого про нього не чули. В музеї вже два роки немає експозиції, присвяченої життю і творчості Шевченка. Фактично, сьогодні музей не виконує своєї основної функції: в ньому давно не ведеться наукова, пошукова робота, а нову експозицію формувати, схоже, просто нікому.

І за усім цим стоїть давно тліючий конфлікт всередині самого музею. Ми вже згадували про період керування музеєм Сергія Гальченка, який рік тому був змушений «під тиском обставин» залишити свою посаду. Цей час став початком кризи музею, яка на сьогоднішній день далека від свого вирішення.

Про ситуацію в Музеї Шевченка ми говорили з Іриною Олександрівною Громовенко, старшим науковим співробітником музею: «Я особисто участі в підготовці академічного видання не брала, але, на мою думку, ситуація з виданням — частина однієї великої проблеми. Ця проблема виникла не сьогодні, ми про неї намагалися говорити, зокрема і в пресі, і на зборах нашого колективу.

На мій погляд, музей сьогодні просто гине. Ми вже майже два роки на ремонті, і невідомо, коли відкриється експозиція. Керівництво розповідає, що ремонт не завершений, але це не так. Усі зали практично відремонтовані і могли б прийняти експозицію — прийдіть і подивіться! Натомість ми маємо одну виставку з двадцяти олійних робіт Шевченка в одному з 22-х залів. На моє переконання, сьогодні владу в музеї захопили люди, які не відповідають займаним посадам і не здатні побудувати експозицію, адже треба усвідомлювати, що діяльність такого музею — це колосальна праця і чітка робота велетенського механізму.

Незадовго до того, як були призначені теперішні керівники музею, у вересні 2005 року, їм було висловлено недовіру колективу. Є протокол цих зборів, і відбувалися вони у присутності заступника міністра культури О.Бенч і керівника відділу музеїв міністерства Л.Нестеренко. Але це чомусь не завадило через два місяці, у грудні 2005 року, цим людям стати на чолі музею за призначенням міністра культури Ігоря Ліхового. Ми вже двічі розмовляли з Віктором Ющенком, просили звернути увагу на ситуацію в музеї. Він обіцяв усе з’ясувати, але досі нічого не зрушилося з місця. Чому так відбувається, важко зрозуміти...

Наш попередній директор Сергій Гальченко, людина, безмежно віддана справі, за час керування музеєм поповнив його фонди унікальними експонатами, зокрема й оригінальними документами. Відомо, що він помітно збагатив бібліотеку музею шевченкознавчою літературою. Були отримані державні кошти для ремонту музею, хоча сам ремонт при Гальченкові було лише розпочато. Те, чому Сергій Гальченко був змушений піти з посади директора музею — окреме питання зі своїми «за» і «проти». Але вже після його звільнення в пресі з’явилися публікації, в яких на «чорне» казали «біле», Гальченка поливали брудом, звинувачуючи в нецільовому використанні коштів і мало не в доведенні музею «до ручки», а нинішнє керівництво виступало в образі «істинних музейників», які єдині намагаються врятувати музей. Причому писав ці матеріали, зокрема, нинішній вчений секретар музею Василь Портяк, який жодного дня не працював разом із Гальченком.

Багато людей уже пішли з музею — штат відчутно скоротився. Багато хто просто боїться — через можливість втратити роботу і шматок хліба. Чимало людей подали судові позови, зокрема щодо незаконного звільнення, адже зрозуміло: опозиція керівництву не потрібна.

А щодо 7-го тому, можу навести цікавий факт: на відзначенні дня перепоховання Шевченка 22 травня керівництво музею дарувало цей том почесним гостям як творче надбання музею».

«Приватизований» Шевченко?

Зрештою, розлого аналізувати конфлікт між теперішнім і минулим керівництвом музею у цьому матеріалі немає ані змоги, ані потреби — охочі можуть ознайомитися з перипетіями конфлікту на сайті «Музейний простір України» за адресою www.ukrmuseum.info (підбірка матеріалів за серпень 2005 року). Бо річ навіть не в конфлікті як такому, а в тому, що сьогодні музей фактично не діє: немає експозиції, не проводяться екскурсії. А головне — це відчуття пустки, що опановує в стінах, які мали б бути храмом Шевченка. Зайдіть до музею на бульварі Шевченка, 12, і переконайтеся.

А де ж Шевченко? Де він, оновлений, сучасний, справжній? Де наукова і просто людська насолода від того, що вже можна нарешті показати Україні і світові справжнього Шевченка, а не зручного персонажа великої ідеологічної гри?

І от цікаво: все, що відбувається — і в самому Музеї Тараса Шевченка, і в перипетіях довкола академічного видання, прикривається, як ширмою, Тарасовим ім’ям. Усе — задля Шевченка і во ім’я Шевченка.

До речі, хотілося б запитати у шановного пана міністра, чи влаштовує Міністерство культури і його особисто, колишнього директора Музею Шевченка у Каневі, ситуація довкола київського музею? Чи нормально те, що чимале державне фінансування виділяється на утримання одного з найбільших і суспільно значущих музеїв не лише столиці, а й України, який сьогодні фактично не діє? Чи не викликає занепокоєння, що значну частину колективу музею вже безповоротно втрачено, а в здатності іншої його частини сформувати повноцінну і сучасну експозицію виникають закономірні сумніви? Коли влаштовує, то чим пояснити таку лояльність? А коли ні, то чому ані Міністерство культури, ані президент не реагують на заклики з’ясувати, що ж насправді відбувається в Музеї Шевченка?

І ще один факт. Не є секретом і те, що Володимир Яцюк, який спеціалізується на вивченні образотворчої спадщини Тараса Шевченка, є профільним колекціонером шевченкіани. Не торкаючись його заслуг як дослідника спадщини Шевченка, не можна не запитати: чому сьогодні нормальним є те, що ще «совєтським» законодавством було заборонено? Людина, яка зобов’язана дбати про збереження і примноження культурної спадщини для держави і нащадків, нести Шевченка і його твори людям, збирає власну приватну колекцію. І, за свідченням людей обізнаних, колекцію чудову. Чи не видається це глибоко символічним у контексті розмови про сьогоднішній стан образотворчого шевченкознавства?

Конфлікт довкола академічного видання та нинішнє плачевне становище Музею Шевченка — це різні лики однієї велетенської і питомо української проблеми. Ця проблема виникає завжди, коли ідея підміняється амбіціями, коли важливий не Шевченко, а ти в шевченкознавстві. Усе це речі важко вловимі — їх часто простіше відчути. Як сказала одна з моїх співрозмовниць: Шевченко — це не математика…

Виникає підозра, що великий, різний, не осягнутий і непізнаний, парадоксальний Шевченко потрібен далеко не всім. Потрібен зручний і приватизований.

Видається, що за тим, якого Шевченка отримає вільна незалежна Україна, стоїть банальний людський фактор. То чи не варто пильніше придивитися, в чиї руки потрапив Шевченко і велика частина того, що він залишив по собі нащадкам? Чи не проглядається тут бажання в давній українській традиції «прихопити» те, що «спільне, а значить, нічиє» і подавати суспільству — порційно, а головне, від свого імені?

Не подолавши цієї «питомо української» проблеми, ми ніколи не станемо вільними, заяви про те, що ми — європейська нація, тішитимуть слух тих, хто їх промовляє, а Шевченко не перестане бути для українців похмурим пророком у смушевій шапці…

Коментар міністра культури і туризму України Ігора Ліхового:

Не претендуючи на всеохопність проблем сучасного Шевченкознавства (а виникли вони не сьогодні, і навіть не рік чи п’ять років тому) відразу відповім на поставлені мені питання як міністр культури і туризму України та як багаторічний працівник Шевченківського Національного заповідника у Каневі.

Насамперед — мене також не влаштовує ситуація, що склалася не тільки «довкола Київського музею», а й інших наукових інституцій, які діють у цій галузі в умовах системної кризи, про що свідчить і описаний у статті конфлікт із виданням творів Тараса Шевченка. Власне, це і було однією із причин, котра спонукала мене взяти на себе відповідальність за оздоровлення діяльності Національного музею Тараса Шевченка — основної скарбниці Шевченкової спадщини і, без перебільшення, дійсно сакрального місця для українців, своєрідного храму національного духу. Саме тому, очевидно, на нього й спрямований основний удар критики, як і попередній, що був направлений 2004 року на Меморіал Тараса Шевченка у Каневі, але так і не досяг своєї мети.

Стосовно твердження авторки статті, що музей «фактично» не діє як наукова установа, то варто лише погортати, а то й прочитати публікації у пресі, переглянути телевізійні матеріали чи принаймні потримати у руках численні і досить об’ємні нововидані наукові роботи працівників музею, зокрема і згадуваного тут Володимира Яцюка, заслуженого діяча мистецтв України, члена редакційної колегії повного зібрання творів Т.Шевченка у 12 томах та номінанта на Шевченківську премію 2006 року.

Чи хоча б відвідати одне-два із тих багатьох літературно-мистецьких свят, наукових конференцій і презентацій, присвячених знаковим подіям сучасного літературознавства та художньої творчості, якими повниться життя будинку № 12, що на бульварі Т.Шевченка. І це все попри те, що колектив влітку 2004 року був несподівано поставлений перед фактом термінового проведення ремонту — без належної проектно-кошторисної документації, необхідних дозволів і навіть, концепції подальшої, так званої оновленої експозиції, замовити кошти на здійснення якої тодішній керівник музею навіть не спромігся при підготовці проекту державного бюджету на 2005 р.

Та й чи варто називати це ремонтом? Насправді будинок музею, і більше того — уся садиба, давно потребують кваліфікованих реставраційно-відновлювальних заходів у повному комплексі, а не лише тих косметичних, на які у контексті президентських виборів було виділено понад 4 млн. грн., а музей лише тепер готовий до розгортання експозиції.

Взагалі, ключовими тезами статі є: «Музей не діє, про нього давно нічого не чути» тощо. Авторка безапеляційно і бездоказово повторює, що «фактично сьогодні музей не виконує своєї основної функції», що в ньому не ведеться наукова, пошукова робота, і навіть більше того — відмовляє у будь-якій позитивній перспективі і музею, і колективу, а значить — і численним шанувальникам творчості Тараса Шевченка. А звідси висновок-бажання: «реалізувати давню назрілу потребу об’єднати Інститут літератури імені Т.Шевченка і Національний музей Т.Шевченка». До того ж на якійсь абстрактній, нікому не відомій нейтральній території — не у культурному центрі Києва на бульварі Шевченка, 12, і навіть не по вул. Грушевського, де розташовано інститут, а десь там — подалі... Благо (а на мій погляд — на превеликий жаль) такий варіант уже спрацював з Музеєм історії Києва, який позбавили не тільки експозиції, а й навіть власного даху над головою. Диво, та й годі. І заради цього, очевидно, й весь город городиться.

Трактування фактів — то справа суб’єктивного бачення, а їх достовірність залежить від авторського сумління та професійної етики. Я не за переказами знайомий із життям колективу Національного музею Тараса Шевченка але не знаю жодного з описаних авторкою статі випадків звільнення наукових кадрів чи адміністративного свавілля. Єдиною, кого за останні роки було дійсно звільнено з порушенням законодавства і згодом знову поновлено за рішенням суду, є згадувана у статі Ірина Громовенко. До речі, і звільнена, і поновлена на роботі все тим же Сергієм Гальченком — тоді генеральним директором...

Попри все, музей живе і продовжує діяти, поки що в обмеженому форматі, але активно поповнює фонди, опрацьовує нові надходження. Нещодавно науковці музею брали участь у міжнародних наукових конференціях у Македонії і Росії. Неодноразово згадуваний Володимир Яцюк творчо працює над віднайденими під час поїздки до Польщі матеріалами, що стосуються Шевченка-художника, а генеральний директор Наталія Клименко терпляче усуває недоліки ремонту — довгобуду. Недалеко вже і той час, коли відвідувачі музею, яких не бракує і нині, матимуть змогу оглядати не лише цікаві художні виставки в семи (а не в одному, як у статті!) нижніх залах, а й піднімуться на другий поверх — до залів головної експозиції.

Отож, якби музей міг говорити, то мовив би слідом за класиком: «Чутки про мою смерть значно перебільшено!».

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №35, 21 вересня-27 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво