Український інститут: місія здійсненна

Громадськості презентовано проект Українського інституту (інша пропонована назва - Інститут Тараса Шевченка), який може стати платформою для підтримки української культури у світі. Цей проект ініціювало Міністерство культури України, наголошуючи на важливості інституції для реінтеграції України в міжнародні культурні процеси.

Ідея заснування такого інституту нуртує в українському повітрі вже понад 20 років, і лише нині сформовано концепцію його функціонування, окреслено місію, ключові завдання й розроблено "дорожню карту". Попереду - завершення роботи над текстом концепції і до кінця 2015 р. - підготовка й проведення через Кабмін і Верховну Раду урядового закону про заснування Українського інституту.

Нині в західному світі точиться жорстока війна за Україну й одночасно проти України. Перебуваючи за кордоном у ключових європейських країнах, таких як Велика Британія чи Франція, протягом останнього місяця не раз доводилося чути, що російська дипломатія вдається до форм посиленої пропаганди, щоб підірвати довіру до України і сформувати уявлення про її нову владу як "владу хунти".

На жаль, ця пропаганда має свої результати, бо чимало європейських дипломатів і представників академічної спільноти (передусім у Парижі) розгублені й налякані подіями в Києві.

Треба розуміти, що західний світ - це доволі специфічна категорія, яка, функціонуючи на принципах верховенства права і світоглядних підвалинах, де гроші не є визначальними чинником, усе-таки має дивне почуття до Росії. Воно межує з ностальгійним захопленням і метафізичним жахом від можливої зустрічі з гічкоківським монстром. Проте часом Захід готовий побачити монстра не в Москві, а в геть іншому місті, "захопленому хунтою бандерівців".

Український інститут може стати інтелектуальною платформою, яка показуватиме, що Україна - цивілізована країна, готова експортувати культурний челендж і сприяти міжнародним обмінам у царині культури.

Для того щоб ці слова стали дійсністю, потрібно зробити чимало: сформувати законодавче підґрунтя, окреслити коло партнерів, розробити систему грантів за різними мистецькими напрямами (література, переклад, кіно, театр тощо), сформувати дорожню карту таких програм, зрештою, забезпечити фінансування, без якого всі розмови так і залишатимуться нереалізованими.

В умовах війни, розкраденого "папєрєднікамі" бюджету, девальвації, лякання "технічним дефолтом" важливо акумулювати всіх, хто може допомогти створити ендавмент для Українського інституту. Жодна аналогічна європейська установа (Польський інститут, Британська рада, Французький інститут тощо) не була сформована в умовах війни. Погоджуюсь, що сама держава не зможе самостійно реалізувати цю програму, проте зазначу, що навіть попри названі проблеми важливо знайти можливість закласти у бюджет потрібну суму на підтримку програм Українського інституту.

Цілком природно, що з-поміж фундаторів цієї інституції будуть МЗС (так само відбувалося і на початках заснування British Council і Польського інституту) і Міносвіти, оскільки йдеться про співпрацю з кафедрами україністики при провідних західних і східних університетах (представлена концепція пріоритезує співпрацю з країнами Центральної і Східної Європи, країнами ЄС і G7, країнами, де є значні українські громади). Говорити про культуру як чинник зовнішньої політики без участі МЗС неможливо. Польський інститут - структура, яка є частиною польського міністерства закордонних справ. Інша річ, що така міжвідомча діяльність навколо Українського інституту має бути ефективною і цілеспрямованою, а участь трьох міністерств не повинна завершитися примноженням бюрократичного абсурду з підписанням різних паперів, коли один документ місяцями лежить у якомусь кабінеті, а потім місяцями погоджується і перепогоджується в інших міністерствах.

Важливо розуміти, що сформований Український інститут має бути стратегічною платформою для реалізації зовнішньої гуманітарної політики, тому, незалежно від керівників міністерств чи президента, ця програма повинна функціонувати так, як вона функціонує у Польщі, Чехії, Франції чи Великій Британії.

Озвучена місія Українського інституту полягає в такому:

1) поширення сучасної української культури, популяризація українського наукового і культурного життя, поширення знань про культурну спадщину, формування позитивного іміджу України у світі;

2) презентація найцікавіших культурних подій і явищ, що відбуваються в Україні, а також розвиток міжнародних культурних зв'язків;

3) поширення європейської культури в Україні (інститут може стати майданчиком для культурних євротренінгів). Звичайно, потрібно чіткіше прописати місію цієї установи, яка не може складатися з трьох значних блоків. Мотто Британської ради або Польського інституту складається з одного короткого речення-гасла.

Як зазначив Олександр Буценко, директор Українського центру культурних досліджень (ця установа відповідає за підготовку проекту Українського інституту), діяльність інституту поєднуватиме в собі операційні, аналітичні, інформаційно-просвітницькі та грантодавчі функції. Таким чином, інститут забезпечуватиме організацію грантових конкурсів для творчих проектів, що просувають українську культуру і мистецтво у світі.

Крім того, передбачено запровадження навчальних і просвітницьких програм, лекцій, курсів вивчення української мови; підтримку аналітичних досліджень у царині гуманітарних наук, організацію міжнародних семінарів і конференцій з проблематики культурного співробітництва; розбудову державно-приватного партнерства, залучення коштів благодійників, міжнародних фондів для реалізації проектів.

Зазначу, йдеться про просування як сучасної, так і традиційної культури (не зовсім погоджусь, що "традиційна культура" є антиподом культури сучасної, радше йдеться про представлення як класики, так і модерних/сучасних культурних проектів).

Не думаю, що Мінкультури зможе це реалізувати, а тим більше згаданий Український центр культурних досліджень. Часом здається, що на цю установу покладено занадто багато роботи без належної підтримки з боку інших відомств. А "в загальному підсумку" випадає те, що могло би стати фундаментом, - кафедри україністики за кордоном, наукові інституції, які поширюють українські студії у світі. Проте цей компонент більшою мірою стосується Міносвіти, позаяк у Мінкультури навряд чи є достатньо фахівців для повноцінної реалізації цього напряму роботи.

Представлений проект Українського інституту показав і чимало ризиків, які хотілося б озвучити.

Передусім наголошу, що успішна реалізація цього проекту передбачає злагоджену гру передусім трьох міністерств, а отже, потрібно виробити цілісну стратегію і спільні правила такої гри. Важливо створити окремі відділи або департаменти, які опікувалися б підтримкою ініціатив Українського інституту в царині культури, освіти, науки.

По-друге, багато чого залежатиме від ухвалення урядового закону про Український інститут, від його підписання президентом. Попередні обговорення концепції Українського інституту в Мінкульті відбувалися без участі представників МЗС, а на фінальній презентації проекту в "Укрінформі" чомусь не було представників Міносвіти. Ця тенденція видається небезпечною, оскільки всі три інституції повинні зрозуміти важливість Українського інституту, який виконуватиме фундаментальну функцію у плані репрезентації модерної української держави у світі.

По-третє, місію і завдання, які реалізовуватиме ця інституція, неможливо втілити без належної фінансової підтримки. Тому вже сьогодні потрібно працювати в царині фандрайзингу, залучаючи партнерів, меценатів, іноземних інвесторів для формування ендавменту Українського інституту.

Для цього важливо сформувати відділ фандрайзингу саме Українського інституту. На жаль, без такого прагматичного підходу важко реалізувати окреслені ініціативи.

По-четверте, без належної медіапідтримки цей проект залишатиметься "по той бік реальності". А в наших медіа сьогодні є те, чого часом не існує в реальності: лише фейки і симулякри. Важливо здійснювати промоцію цього проекту на різних рівнях і в різних експертних середовищах: через канали МЗС для дипломатичних представництв іноземних держав в Україні; через канали Міносвіти для українських та закордонних науково-освітніх інституцій. Важливо проводити презентації цього проекту на кафедрах україністики при провідних університетах світу.

Уже зараз потрібно думати над розробкою сучасного сайта (підтримка всіх матеріалів на ньому має здійснюватися українською, англійською, польською, французькою, німецькою, іспанською, італійською, чеською мовами).

По-п'яте, у Мінкульті важливо створити відділ, що займався би формуванням цілісної бази всіх гравців, які потенційно можуть залучатися до Українського інституту експертами, партнерами, учасниками різних проектів тощо. Формування такої бази даних - надзвичайно непросте завдання, яке знову ж таки передбачатиме співпрацю з МЗС і Міносвіти. Проте важливо мати й відділ, який відповідатиме за координацію проектів Українського інституту незалежно від їхнього спрямування: культурно-мистецьке, науково-освітнє тощо.

По-шосте, під час розробки концепції інституту важливо взяти до уваги і досвід інституцій культурної дипломатії - скажімо, американсько-німецького Institute for Cultural Diplomacy, на який покладено аналогічну місію.

Український інститут, безперечно, є інституцією, що працюватиме в царині культурної дипломатії (в Україні такої спеціальності наразі не затверджено).

Думаю, що реалізація Українського інституту може бути частиною проекту з приєднання України до європейських ініціатив Creative Europe. Ця програма спрямована на підтримку й обмін європейських мистецько-літературних проектів.

Зрештою, важливо визначитися з фінальною назвою організації. Як на мене, обидва варіанти, у принципі, непогані: Український інститут - маркер належності до України (як Польський чи Французький інститути), Інститут Тараса Шевченка - інструмент просування української культури, яка мала свого ключового "канонічного" представника (аналогічно до Ґете-Інституту чи Інституту Сервантеса).

У Лондоні вже багато років функціонує Український інститут, який є майданчиком для різних українських презентацій, а також для викладання української мови. Особисто мені імпонує назва "Інститут Тараса Шевченка", оскільки в такий спосіб актуалізується літературно-мистецький компонент: творчість Шевченка стане маркером української ідентичності, яка була сформована в результаті антиколоніального бунту.

Проте для ширшої презентації у світі й закріплення цієї інституції на рівні масової свідомості, мабуть, назва Український інститут є ефективнішою.

Отже, озвучена програма, безперечно, засвідчує фундаментальний проект. Україна дуже близько підійшла до створення інституції, яка буде промоутером української культури у світі, і всі гравці на цьому полі (чиновники, видавці, перекладачі, письменники, режисери, науковці, бізнес) мають об'єднатися, аби від слів перейти до реальних справ, які допоможуть Україні реінтегруватися в Європу.

Коментар

В'ячеслав КИРИЛЕНКО, віце-прем'єр міністр України, міністр культури України:

З другого боку, майбутня установа передбачає широке залучення до управління та розвитку громадськості, культурних діячів. Тобто робота Українського Інституту - це не тільки діяльність людей, які перебувають на державній службі, а й митців, творчої молоді, креативних продюсерів.

З огляду на важливість реалізації ідеї Інституту, сам підхід потребує спеціального урядового рішення. І, переконаний, таке рішення буде вже до кінця року. Щодо фінансової сторони питання - передбачаються кошти державного бюджету, кошти меценатів, а також кошти грантової підтримки.

Я вже звернувся до українських митців з проханням пропонувати бачення перших проектів (у рамках Українського Інституту), які на першому етапі готуються державним коштом. Але, звісно, це мають бути резонансні проекти, які широко обговорюються. До речі, вже проведена низка круглих столів з цього питання. Хоча я і почав відчувати, що все починає застрягати в бюрократії.

Є бажання, щоб гучний проект - Український Інститут - потрапив до нового бюджету 2016-го.

Якщо говорити про майбутню структуру - в міжнародному контексті - то Український Інститут має сприйматись як бренд, який може проводити різні самостійні заходи. І у ході реалізації ідеї Інституту на рівні Кабміну я найменше хочу, щоб тут було міжвідомче перетягування канату. Тут кожен повинен знайти свою частку роботи і відповідальності. Отже, саме "фізика" і "механіка" майбутнього проекту поки в стадії розробки.

Що стосується питання "адрес" майбутнього Інституту в Європі, то, наприклад, існують активи України за кордоном. Це й активи МЗС, і їх можна використовувати в справі просування і реалізації Інституту. Частково можемо через кошти недержавного характеру використовувати певні приміщення у взаємодії з європейськими урядовими структурами, у взаємодії з європейським неурядовим сектором.

Про Україну повинні говорити у світі. Але для того, щоб про Україну говорили зрозумілою для європейців мовою, європейці також повинні брати участь у реалізації проекту Українського Інституту.

Звісно, маємо випробувати перші проекти в Україні. Спільно. Потім - поступове просування ідеї у світовий простір. Важливо "використати" (в доброму сенсі цього слова) європейців як наших лобістів. Це може бути паризьке, лондонське, берлінське культурне середовище.

Про бюджетний аспект стосовно Українського Інституту говорити поки що передчасно. Але це має бути не сто тисяч і навіть не один мільйон. Сума має бути вагомою. Лише тоді спрацює сама ідея Інституту. Адже місія надважлива - просування у світ української культури, історії, українських традицій і сучасного мистецтва. Але Український Інститут - це не суто "культурна" структура, обмежена культурною політикою. Це насамперед політика іміджу, політика просування України у світі. У якомусь сенсі це політика і фінансова, тому будь-який творчий проект, пов'язаний з Україною, може вплинути на відкриття робочих місць і в нашій державі. Якщо у майбутньому в такому Інституті буде запроваджено елементи самофінансування, то це також корисно.

Вже у вересні будуть зрозумілі темпи щодо прийняття урядового рішення стосовно Українського Інституту.