Український художник за межею

Можливо, й не варто повторювати, що Україна сьогодні переживає драматичні часи: і в політиці, і в економіці. Війна, анексія, криза. Всім нелегко. Хоча, як відомо, хтось такі часи справді "переживає", щільно затягнувши пасок, а хтось - відверто наживається (і для багатьох це також не таємниця). Українська культура, яка й раніше підтримувалася за "залишковим" принципом, сьогодні взагалі потрапила в пастку. Непосильні податки, хронічна фінансова скрута. Все це доводить багатьох українських митців (особливо старше покоління) не те щоби до межі бідності (багато їх уже давно за межею) - до відвертого злидарювання.

Художник не має власності (крім творів). Художник (принаймні не кожен) не веде підприємницької діяльності: не володіє ресторанами, спа-центрами чи пивними кіосками. Художня майстерня теж не є власністю митця. Він її орендує. І тут він потрапляє у пастку орендної плати, несумісної зі здоровою логікою.

Під час війни й економічного колапсу в державі художній ринок завмер. Художніх творів сьогодні не купують навіть поважні меценати.

І саме зараз держава (земельні та енергопостачальні управління) із холодною жорстокістю та відвертим цинізмом займається піратським здирництвом.

Під цим ірреальним тиском опинилося старше покоління художників. Вони змушені відмовлятися від майстерень, у яких зберігаються твори всього їхнього життя. А далі? Смерть? Бо без духовного простору майстерні художник гине.

Митці молодших поколінь також конають у холодних приміщеннях. Про яке творче натхнення може йтися? Сьогодні йдеться лише про виживання. Як наслідок, така політика держави і міської влади веде до деградації художнього процесу, якщо не до смерті українського митця…

До 2012 р. орендна плата за приміщення та землю під ним становила 1% від комерційної вартості.

У 2014-2016 рр. плату підвищили до 3% і навіть до 4% (якщо площа майстерні перевищує 20 кв. м).

Дуже ускладнена чиновництвом процедура оформлення оренди, страхування приміщення, інші витрати, яких зажадає київська влада, також лягають на плечі художника-орендаря. А це не одна тисяча гривень.

Тим часом, на контрасті з екстремальною для виживання художника ситуацією, для ОСББ, автомобільних кооперативів орендна плата становить 1% від вартості площі. Ще пак, армія чиновників - автомобілісти!

Кричущі факти: у 2015 р. Спілка художників України заплатила за землю під Будинком художника 986 тис. 913 грн, а в 2016 - 3 млн 176 тис. 041 грн.

Болюча тема - плата за енергоносії. Для церков та релігійних організацій постановою (№ 198, 21.05.2014 р.) за підписом прем'єр-міністра України А.Яценюка природний газ реалізується за пільговим тарифом - 0,5% від опалюваної площі. Пан В.Кириленко, міністр культури України, ігноруючи звернення Спілки художників України, підтверджує пільги тільки для релігійних організацій. Звернення голови Національної Спілки художників України В.Чепелика до А.Яценюка
(01-120-12 від 25.04.2014) щодо теплопостачання на рівні тарифів для населення не було підтримане.

Проблема так і лишилася нерозв'язаною.

А тим часом уже два роки поспіль лічильники накручують гігакалорії за завищеною платою. Для Спілки художників тариф на опалення для категорії "Інші споживачі (крім населення)" зріс із 923,33 грн. до 1550 грн. за одну Гкал.

Щоб було зрозуміло, як це стосується пересічного художника, наведу суми з квитанції лише за один місяць.

Площа орендованої майстерні - 33 кв. м.

- користування земельною ділянкою - 613 грн;

- оренда приміщення - 160 грн;

- опалення (тариф - 1550,60) - 1287 грн;

- утримання території - 200 грн;

- електрика - 100 грн.

Всього - 2360 грн.

Після оплати рахунку від моєї пенсії на руках залишається 400 грн. А попереду - оплата житлового приміщення, в якому мешкаю. Про купівлю фарб та полотен для праці в таких умовах уже не йдеться.

Така об'єктивна дійсність фінансового, морального та фахового знущання, якому держава (від Кабінету міністрів - до дрібних управлінців) піддає українських художників.

У листі НСХУ, адресованому президентові України П.Порошенку та іншим очільникам держави (№ 66 від 23.02.2016 р.), митці нагадують державотворцям, що в Україні діє Закон "Про творчі спілки", яким держава гарантує право вільного розвитку творчого потенціалу громадянина та захищає його законом. "Захистіть!" - волає мистецька спільнота.

Але у відповідь - байдужість і звична чиновницька тяганина, перекидання листів з одних рук до інших. Звичаї бюрократів, відомих із часів Гоголя та Салтикова-Щедріна.

Лист до президента без розгляду було переадресовано Кабінетові міністрів.

А чому не Київраді?

Художники (і не тільки вони) опинилися в "королівстві кривих дзеркал", де навіть міністр культури не намагається усвідомити загрозу нищення, яка впритул наблизилася до мистецького загалу. Хоча саме він, отримуючи зарплатню з податків громадян, повинен діяти рішуче, аби рятувати мистецтво як надбання України.

Мабуть, чиновництву всіх рівнів дарма нагадувати про те, що Америка, Європа, до якої стукаємо у двері, і весь світ ще з часів Леонардо да Вінчі живуть за гуманними принципами, коли йдеться про мистецтво. У Парижі, наприклад, багатьом художникам майстерні надаються коштом мерії. В цивілізованому світі існує широка практика грантів, заохочень до творчості.

Не сприйміть це за різке художнє перебільшення, але українські художники (зокрема, київські) справді опинилися в умовах такого собі "концентраційного табору". Ані сталінізм, брежнєвщина чи навіть Янукович не вдавалися до такої цинічної жорстокості щодо митців, чия творчість і по сьогодні становить славу України на міжнародних художніх акціях та фестивалях.

Взимку 2016 р. художники утримали майстерні нелюдськими зусиллями, відмовляючи собі не лише в художніх матеріалах, а навіть у їжі.

Це факт, а не гіпербола.

А на міжнародних вернісажах у Лондоні, Парижі, Нью-Йорку міністерські чиновники розповідають пресі рожеві байки про значущість українського митця!

Вдома ж бачимо, як держава наполегливо банкрутує Національну Спілку художників - неприбуткову громадську організацію, віддаючи її на поталу рейдерам, ласим на ділянки землі під майстернями та Будинком художника (Київ).

Ця спілка не вимагає особливих привілеїв. Вона готова оплачувати землю, приміщення й теплопостачання - як усі громадяни. Але "як усі".

Це важко, проте все-таки посильно.

Депутати Київради Володимир Бондаренко та Олександр Поживанов підготували проект рішення Київради "щодо зменшення податку на землю для митців, творчих спілок та культурних центрів". Цей проект планується до розгляду на засіданні Київради в середині квітня.

Сьогодні українське мистецтво потребує не лише уваги, а й дійового порятунку для забезпечення безперервності художнього життя, для його розвитку, а не деградації.

Великий світ дивиться на Україну, спостерігає за її життям.

Але що він побачить - цей великий світ?

Від редакції DT.UA. Погляд автора на ситуацію довкола трагічної фінансової скрути українського художнього середовища - лише один ракурс загальної проблеми. Як вижити українській культурі в цей черговий напружений і драматичний період? Як передчасно не втратити покоління майстрів, які сьогодні опинилися "за межею"? Яка роль сучасних модерних культурних інституцій хоча би в спробах вирішення проблеми? Чи досить ефективно сьогодні впроваджується й реалізується європейський досвід "культурної розбудови"? І чим такий досвід буде корисний для нас? Ці та інші питання - в найближчих публікаціях DT.UA - як продовження теми культурної політики в Україні.