Українські упирі — найкращі у світі? - Культура - dt.ua

Українські упирі — найкращі у світі?

14 серпня, 2009, 13:17 Роздрукувати Випуск №30, 14 серпня-21 серпня

Від недавнього часу київське видавництво «Дуліби» провадить стратегічно виважену політику зацік...

Від недавнього часу київське видавництво «Дуліби» провадить стратегічно виважену політику зацікавлення сучасного читача авантюрними романами з історії України в альтернативно-художньому обрамленні модних авторів і сюжетів. Достатньо згадати хоча б тамтешнього «Слугу з Добромиля» Галини Пагутяк про героїчно-містичні часи УПА, «Свід­ка» Варвари Жукової про метафізику Розстріляного від­родження 1920—1930-х років, а також «Егоїста» Марини Гримич про таємні ходи сучасної вітчизняної політики, і звичне зацікавлення незвичайним чтивом переростає в стійкий інтерес до цього не характерного для України жанру в межах одного героїчного видавництва.

Цього разу в «Дулібах» вийшов давно очікуваний роман, мабуть, найтаємничішої авторки сьогодення з так само інтригуючи-модною назвою «Урізька готика». Себто називна «урізька» ознака у назві роману означає лише топонімічну прив’язку до сюжетних обставин місця й часу, а ось жанрово-стилістична фішка назвиськом «готика» видає бажання авторки бути на хвилі часу з його субкультурними спокусами, просунутою стилістикою та вишуканим дизайном оповіді з розмаїтою лексикою. Таким чином, попри захопливу сюжетну колізію і формальну витонченість твору, у випадку з романом Пагутяк маємо подію неабиякої геополітичної ваги й навіть ринкового значення — вже як нинішнього підтвердження «успішності» будь-якої книжки.

Загалом, будучи вишуканою стилісткою і вправною оповідачкою, Галина Пагутяк ще й суто технічно, чи пак правильно, позиціонує себе й власну прозу в сучасному літературному процесі. На жаль, саме в «процесі», а не в «літературі», бо як інакше зацікавити читача, зазвичай байдужого не лише до історичного, але й до будь-якого іншого «українського» чтива? Як знати, це чи не основна «процесуальна» проблема сьогоднішньої культури читання. Отже, віднедавна авторка «Урізької готики» рухається у вірному напрямку, успішно використовуючи сюжетно-фабульний бренд «Україна — дивний край», яким можна зацікавити не лише своїх, але й сусідських читачів. Себто якщо раніше Пагутяк писала екзотичні романи, в яких дія відбувалась у вигаданих місцевостях з напівказковим ландшафтом, як у «Писарі Східних Воріт притулку», то з часом вона переорієнту­валася на не менш плідний щодо захопливої романтики, суто «місцевий» матеріал. Так, наприклад, цього разу маємо давню історію з життя прикарпатських бойків, свого часу розказану Іваном Франком у нарисі «Спалення опирів у селі Нагуєвичах у 1831 році». У нарисі класика використані спогади очевидців, записані дослівно, з усіма мовними особливостями, які наразі лише сюжетно «підправлені» авторкою роману.

Тож у географічно виправданих координатах, підтверджених реальними топонімами на зразок Дрогобича, Самбора чи Нагуєвичів, відбуваються цілком містичні події, синкоповані екзотичними засобами викладу, які межують з місцевою говіркою, чи пак діалектом. Альтер­нативна, мовити б, історія з ухилом у галицьку містику, прикарпатську езотерику та бойківську міфологію високого літературного градуса. Мовляв, «ці люди, можливо, не потрафлять словами описати глибинних містичних переживань, але, без­перечно, знайдуть інший спосіб вираження, незрозумілий чужому», як вважає авторка «Урізької готики», і тому правильно артикулювати їхні язичницькі страхи мовою сучасного фрейдиста, приперченою місцевим діалектом, — ось завдання для справжніх літературних мічурінців! Тож у цьому вигадано-правдивому макросвіті Галини Пагутяк живуть герої її роману — малолітній Орко (Орест), його загибла в упирських лабетах сестричка Орися (теж «живе», бо її занадто довго ховають), згорьований батько Петро, який «не бачив нічого дивного у тому, що вмерлий Митро з’являється в Урожі й кли­че малого», отець Онуфрій, схожий на гоголівського Хому Брута, і містечковий фотограф-агностик Юліан. І всі вони підпорядковані буденному метафізичному жахові, що зазвичай коїться у цих казкових краях.

Загалом дія роману «Урізька готика» Галини Пагутяк відбувається у Східній Галичині наприкінці ХІХ століття у невеличкому селищі Уріж, що межує з таємничими Винниками — містечку, де мешкають родини шляхетних бойків, із-поміж яких трапляються таємничі упирі (опирі). «Опирі? Се ті, що п’ють кров?» — перепитують у романі, отримуючи відповідь: «Їм все одно, аби лиш пімститись. Можуть потяти чоловіка, випивши його кров, а можуть задусити. Або пошесть напустити. Пома­гає від них хіба пшениця, дванадцять раз свячена, і свячений мак під порогом. Правда, мак не завше помагає. Опира треба спалити на терновім огні, а серце пробити дубовим колом». І тому загадкові смерті, часті зустрічі з мовчазними живими небіжчиками, а також вищеописані акти екзекуції — типова життєва практика мешканців цих країв. І ось на цьо­му тлі в романі розгортається таємниче дійство, замішане на етнографічно-пригодницькій ідеї, приперченій, до того ж, авантюрно-кошмарним, але, тим не менш, історичним сюжетом. Власне, щодо сюжетних «перекручень» історії варто зазначити наступне. Вищезгадану, стратегічно виважену, але зазвичай неходжену стежку «альтернативної історії», в Україні подекуди так само успішно топчуть Марія Матіос і Тарас Прохасько, чиї романи — відповідно, «Нація» і «НепрОсті» — нещодавно перекладені в Росії, де жанр «роману з історією» вже давно користу­ється стійким читацьким попитом. До чого тут, спитаймося, Росія чи взагалі будь-який буржуйський закордон? А ось до чого, панове. «Скажи мені, Юліане, — питається щодо такої геополітики один з героїв роману, — що ти про се думаєш?.. Про всю оцю, ну, урізьку готику? Опирі замордовують людей, насилають на них холеру чи чуму, і навіть після смерті, лежачи в труні, курять файку. Я б на місці тутешніх людей не чекав би, що хтось перегризе мені горло, а зібрав би манатки і втік до Америки. Як ти гадаєш, се поважна причина для еміграції — опирі?».

Хай там як, але «еміграційна» втеча в етнографічну екзотику завжди була неабияким приводом для відродження роману як жанру за умов чергової сюжетно-стилістичної кризи. Хіба що може видатися важкуватою лексична форма такої еміграції у «прекрасне минуле». Скажімо, роман Пагутяк, написаний за мотивами етнографічного нарису І.Франка, вражає засиллям діалектизмів, чим знетямлений навіть мовний редактор твору. Звісно, роман — не поезія, яка не тлумачиться, але сумлінне коментування в «Урізькій готиці» лексики, здавалося б, широкого «вкраїнського» вжитку, неабияк муляє око своєю недоречністю. Наприклад, такі загальновживані вирази, як «пасувало» і «напирав» у перед­мові до роману дбайливо роз’яс­нюються, а про старорежимне «єгомость» анічичирк. Так само не втримується авторка роману від власних, часом ризикованих рефлексій щодо тієї чи іншої сюжетної події метафізичного ґатунку. «Чи можемо ми витлумачити цей сон за нього? — перепитує вона читача. — Згідно теорії Фрейда, Орко прагнув змінити власне життя, перейшовши з-під однієї опіки під іншу, але не знав, як це зробити. Згідно ж учення Юнга, ворота означали вибір, ініціацію. Дім символізував розширення краєвиду, тобто світогляду, до чого хлопець не був готовий». Цікаво, чи готовий до такого незвичного, чи пак альтернативно-світоглядного «розширення краєвиду» сучасний читач, обираючи роман «Урізька готика» в якості сучасного популярного чтива?

Галина ПАГУТЯК. Урізька готика: Роман. — К.: Дуліби, 2009. — 352 с.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво