Українська церковнослов’янська мова: мудрість у відтінках

Оголошення про переклад архієпископом Тульчинським і Брацлавським УПЦ (МП) Іонафаном Літургії Василія Великого та Іоанна Златоуста українською мовою здивувало багатьох, адже кожен, кому небайдужим є зовнішній і внутрішній церковний лад України, добре знає, що саме богослужбова мова протягом багатьох сотень літ залишалася (і залишається донині) одним із основним чинників протиставлення однієї культурної, естетичної, світоглядної та політичної формації українства іншій.

Досить непросто розмірковувати про таку делікатну і трансцендентну, глибоко інтимну величину, як мова спілкування з Богом, оперуючи раціональними категоріями доцільності, корисності, ефективності. Оскільки богослужбова мова, поряд із фасадом, інтер’єром та пишним священицьким вбранням, стоїть на авансцені нашого сприйняття храму, є першим, неодмінним зовнішнім досвідом, із яким зіштовхується людина, приходячи до церкви. Кожен із нас має власну сформовану позицію щодо того, як саме має відбуватися богослужба в Україні.

Багато років тому довелося відвідати Свято-Покровський Собор у Львові. Як відомо, він є єпархіальною кафедрою однієї з автокефальних українських конфесій. Оскільки надворі був початок дев’яностих — час, коли церковно-політичні конфлікти в Ук­раїні ще не забулися, дуже здиву­вало, що богослужіння у храмі проводилося «дивною» мовою. Причому «дивність» ця є синонімом як «здивування», так і «захоплення»: це не була звична на той час «канонічна» церковнослов’янська, але й не «своя» для автокефального парафіянина «сучасноукраїнська» — у храмі божественно лунав симбіоз обох. Причому симбіоз не механічний, але творчий, що привносив у звучання, даруйте, «додану естетичну вартість»: сакрально-містичну церковносло­в’янсь­ку мову священики вимовляли із українською вимовою. Відкрита до далекоглядностей душа-у-храмі одразу пройнялася нечуваною доти милозвучністю цієї незвичної краси. Відчулося, що такою приблизно мовою відправляли богослужбу багато сотень літ наші предки по цілій Україні: у ній немає гостроти показного патріотизму, неоковирностей сучасних неологізмів, у ній збережена віковічність традиції, але у спосіб, що оминає імперсько-великодержавні конотації та намитий нерозбірливістю ореол темно-боязкої «набожності» (те, що православний проповідник о. Олег Ведмеденко називає: «співають «Осанна в вишніх», а чують «Оксана щось робить на вишні»). Водночас у ній збережено такі потрібні для нашої душі ледь відчутні відтінки незрозумілості, що окриляє, дає поштовх для інтимного «домислювання», а тим підносить вірного до інших висот власних богопошуків.

Від того моменту й понині стало зрозуміло, що українська церковнослов’янська мова є тим спільним знаменником, який здатен примирити ідеологічні й естетичні почуття непримиренних у той час таборів розділеного українського православ’я.

Безумовно, у буквальному ети­мологічному сенсі поняття «українська церковнослов’янська мова» є оксюмороном. Не меншим, однак, оксюмороном, ніж «демократична держава», «життя після смерті» чи «високі почут­тя». Йдеться, звичайно ж, не про намагання витворити на базі сучасної української мови нову мову богослужбову, але, навпаки, від­найти у старослов’янській мові її глибинний вплив на мову українську. Поза сумнівами, з погляду церковної історії, добре відомо, що за останні кількасот літ богослужбова мова на українських теренах планомірно переводилася на великоросійський фонетичний та лексичний лад, ці дії були важливою ідеологічною складовою цілеспрямовано імперської політики уніфікації, і її наслідки відбиваються й на сучас­ному стані церковної мови в Україні.

Однак не меншої шкоди українській мовній палітрі завдала й сама реакція українців (на рівні умовного рефлексу) на багатовікову культурну колонізацію. Йдеться про панічний страх ідейно налаштованих носіїв української мови відкривати в ній іманентно самій же мові й притаманні характеристики. Пригадується, з яким обуренням зустрів один шанований викладач застосування мною вислову «палка о двух концах»: «А чому не «палиця з двома кінцями»?»…

Уся парадигма розвитку української мови запрограмована на «мінусовий режим»: якщо інші мови прагнуть збагатитися за рахунок інших, головним чином споріднених, мов, ми, волею долі, змушені були боронити мову українську від асиміляції із подібними — російською та польською. Будучи споконвіку Руссю, ми, однак, приречені волею політичних обставин відхрещуватися перед собою й усім світом від ототожнення нас із Росією, взявши основну роль у формуванні російської і польської мов, ми із заповзятою прискіпливістю змушені перманентно відстежувати власну мову, аби не вжити, бува, русизмів, полонізмів…

Чому «коло», а не «круг», чому «сенс», а не «смисл», чому «при­вітати», а не «поздоровити»? Серед сучасної російської інтелігенції, навпаки, вважається ознакою високої освіченості вжити у належнім контексті такі забуті у них слівця, як «шмат», «очі» чи «занедужати», натомість ми вимушені перебувати у перма­нентнім стані самоцензури. Зрозуміло, що етимологічні корені наших мов є спільними, так само як і зрошені, збагачені й виплекані вони письменниками й літераторами, котрі жили в іншім політичнім й соціокультурнім контексті. Однак даність життя передбачає саме таку констеляцію сучасного лінгвістичного поля України. Це не «добре» і не «погано»: навряд чи є коректним міряти мовний простір такими утилітарними категоріями — але, у кожнім разі, це прикро, а ще прикріше від того, що ситуація така триватиме завжди.

Відомо, що з моменту здобуття незалежності в Україні відновилася публічна дискусія про шляхи узгодження сучасної української мови і церковнослов’ян­ської в богослужбових відправах. Формати їх співіснування теоретично могли б бути різними, однак ситуація склалася так, що ці дві мови стали протиставлятися, опинившись фактично на двох полюсах гострого протистояння між автокефальними та консервативною гілками українського пра­вослав’я. Тішить, утім, що «градус» категоричності у цій диску­сії повільно, але невпинно маліє, відкритий міжцерковний кон­флікт кінця вісімдесятих плавно перетворився у латентну неприязнь дев’яностих, а та, у свою чер­гу, видозмінюється в обережно-селективну міжконфесійну співпрацю. Риторики марнославного «ура-патріотизму» меншає в автокефальних українських конфесіях, а дух неприязні до української складової власної церковної душі починає згасати у консервативної церковної спільноти.

Це й не дивно, адже ніщо так не об’єднує церкви, як їхні спільні вороги, а ворогів цих в усіх православних формаціях нашої держави дедалі більшає — причому не лише у адміністративно-політичному, але й у соціальному, культурному та й у самому ж релігійному напрямах. Хоч би як радикально протиставлялися різні гілки українського православ’я, їх щоденне співжиття переважає ідеологічні шаблони ворожнечі. Цей процес зближення триватиме постійно і невпинно. Головним завданням суспільства в даному сенсі є незнана натепер церковна гласність. Натомість державні органи, навпаки, повинні припинити втручатися до церковних справ — навіть якщо таке втручання є виключно позитивним: ані «сприяння» у отриманні земельних ділянок, ані щедрі пожертви на будівництво нових храмів, ані адміністративне намагання штучно створити на базі трьох автономних конфесійних інституцій єдину церкву не принесе бажаного успіху. Це є радше форма офіційного хабара, угода про ідеологічну співпрацю між церквами й державою.

Мова, як відомо, — це живий організм. Кожен її носій має право на власні пропозиції щодо її поліпшення. Цікаво, чи криється за застрашливо-імпозантною зовнішністю наших церковних керманичів, окрім набожності та владних інстинктів, ще й розуміння ролі богослужбової мови у церковному житті нашої держави. Сподіваємося, що всім нам стане мудрості, аби, плекаючи сучасність, не відмовлятися від історії. Годі мірятися чорно-білими категоріями «добрий—поганий»: муд­рість-бо завжди у відтінках!