Українська драма - Культура - dt.ua

Українська драма

25 березня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №11, 25 березня-1 квітня

Національний театр імені ІванаФранка святкує 85-й сезон. Тане ювілей хвилює душу. Тема внутрішніх чвар у театрі так зав’язла в зубах, що заступила батальною неадекватністю усе інше...

Національний театр імені Івана Франка святкує 85-й сезон. Та  не ювілей хвилює душу. Тема внутрішніх чвар у театрі так зав’язла в зубах, що заступила батальною неадекватністю усе інше. Не встиг колектив отямитися від пережовування багатосерійних непристойних «викривальних» публікацій, як на останніх зборах трупи «фронда» вже готова улюлюкати, побачивши художнього керівника.
Що з ними? Як узагалі таке могло статися у тихому на вигляд колі мирних трудівників? Звісно, театр — лише чайна ложка з того океану, в якому всі ми борсаємося. Та не можна ж у ній топити людину. І двадцять років тому ця трупа грала німу сцену, коли під керівництвом профкомівського вождя Розстального виганяли корифеїв — Кусенко, Куманченко, Копержинську, Гашинського. І сьогодні ця ж сама трупа розігрує чекаловку (хто кого з’їсть?), хоча в усіх на очах послідовно розгортається майже цькування, майже інквізиція над великим митцем. Те найстарше покоління франківців відійшло давно і якось швидко. Один за одним... Порожньо стало без них усіх... Етична енергія у театрі без тих, хто відійшов, немовби вичерпалася. І те, що відбувається тут сьогодні, має давнє коріння. І не Ступка в цьому винен.
Багато років поспіль недуга колишнього художнього керівника — Сергія Данченка — пускала небезпечні метастази в нутро трупи. Дисципліни меншало, сімейні клани нахабнішали. Ще трохи — й перетворилися б на мафії із «хрещеними батьками». Вони могли вільно вирішувати — хочу чи не хочу грати певну роль. Вони могли вимагати зняти виставу, оскільки, бачте, зйомки або халтури. Так вольниця обернулася на свавілля...
Однак масштаб Данченка — творчий, людський і особистісний — був і залишається беззаперечним. Занадто чесним і великим митцем він був. Не існувало назви в репертуарі, за яку йому могло бути соромно. Данченко був великим політиком сцени. Хоча і за його керівництва існували незадоволені. (В театрі взагалі задоволених не буває.) Та навіть на лікарняному ліжку, під крапельницею, тримаючись одною рукою за стіну, а іншою за вічність, він програмував на кілька сезонів уперед: що треба ставити? на що ходитимуть? кого треба задіяти? Напевне, передчуваючи свій кінець, він якось висловив при мені побоювання — про руїни на площі Франка... замість театру.
...Ступка прийняв обтяжену спадщину. Після Данченка залишився касовий репертуар (багато вистав мають позачасову чарівність), а також будівлю, що старіє, трупу, котра відвикла від дисципліни, й амбіції новачків, із якими потрібно було щось вирішувати. Ступка вирішив... Він відмовився проводити в театрі різку авторитарно-художню операцію (із переформатуванням трупи та культом особистої влади, як це, наприклад, сталося у МХАТі Табакова). Він поклався на поступове розтягування процедури такої собі демократичної терапії (нікого не вигнав, голодних спробував нагодувати, незадоволених — задовольнити).
У Ступки були за плечима і відпрацьовані ходи, і спеціальні нори, прориті в бюрократичні засіки, — недовга робота міністром культури при кабінеті Віктора Ющенка все-таки пішла йому радше на користь, ніж на шкоду. Ступка завжди був майстром дипломатії. Останнім часом він став іще й маестро фандрайзинга (якщо простіше, добувачем коштів). Узявся ремонтувати театр. Партер засяяв позолотою. З курних гримерок почали вимітати недопалки й виносити порожні пляшки... Щоправда, інтриги й амбіції вимести нелегко.
Кому сподобається, що тобою коман­дує колишній колега? Щоб «сподобалося», потрібна наполегливість Олега Павловича, а не совісність Богдана Сильвестровича. Табаков за єдину відмову від ролі скаже «До побачення!» І управи на нього не знайдеш. А в нас усі, крім Ступки, чудово знають права, але про обов’язки, коректність і корпоративну етику не пам’ятають зовсім. Зрозуміло, не всі вистави за нового худрука витримують катування касирами. Однак не всі постановки інших режисерів і за Данченка ставали хітами (Анатолію Георгійовичу і Богдане Михайловичу, хоч це ви па­м’ятаєте?). Звісно, намагається Ступка будувати свою політику за принципом репертуарної «зебри» — тут для еліти, тут — для народу. Та баланс не завжди досягається. Його частіше заносить у експериментальні емпіреї. Він жадає іншого театру... Якого? Може, й сам не завжди розуміє, але точно не побутового лубку, який процвітає, наприклад, у антрепризі Бенюка—Хостікоєва («Синьйор із вищого світу»). Та навіть не це головне... Важливіше, що на франківському троні, на межі століть раптом засяяла кінозірка на ім’я «Ступка». Від багатьох своїх колег він відірвався зі швидкістю космічної ракети. Оскільки за гарні очі на європейську кінопремію «Фелікс» нікого не номінують. «Вогнем і мечем», «Свої», «Водій для Віри» — фільми з його участю заповнили вакансію артиста-мудреця у нашому кіно. Після Борисова, Лебедєва, Євстигнєєва ця ніша зяяла пустотою. І раптом з’явився... Одним — на радість, іншим — на заздрість. Його запрошують до Америки й Польщі. Його чекають Муратова й Рязанов. Як Єфремов свого часу і як Табаков за часів нинішніх, Ступка намагається поєднувати прекрасне з корисним — зйомки та художнє керівництво, заробітки й корпіння над репертуаром. Тим репертуаром, за який його сьогодні найчастіше і б’ють. Причому нерідко несправедливо. Адже в його афіші — Сковорода й Софокл, Достоєвський і Гоголь. За кілька років він не з дурощів, а через наївність і внутрішню свою захопленість зважився змінити обличчя театру та його естетичну конфігурацію. Знаходить режисерів, відчайдушних у своєму експериментаторстві. Шукає молодих акторів із прицілом на майбутній репертуар. Цурається шароварщини і прагне певних європейських обріїв із надією на фестивальні почесті. Оскільки не витравив у собі ідеаліста у кріслі начальника. Він запрошує з Польщі Збігнєва Наймолу, і режисер-очкарик приносить складну п’єсу Віткевича «Мама». Вистава, можливо, й не стала тріумфом, але й провалом не стала. Вона збирає свою кількість глядачів. І важливо те, що люди принаймні приходять на розмірене філософське дійство, відірвавши себе від вульгарних поп-шоу. Ступка — відомий фанат Сковороди (на малій сцені колись грав «Сад божественних пісень»), і він буквально занедужує задумом поставити щось «за мотивами» філософа — так у театрі з’являється учень Васильєва Олександр Ануров із виставою «Буквар світу» (якій на малій сцені було б саме місце). Ступка відкриває і камерну сцену у фойє, і чомусь вона сильно дратує Хостікоєва. Хоча, як відомо, справжній театр може народитися навіть на дірявому килимку посеред комунальної квартири. І народжується... Поряд із буфетом. Франківці на цій крайці, мало пристосованій для вистав, облаштували свою територію для кількох дивовижних художніх одкровень. «Увертюра. До побачення» за мотивами оповідання Франка (постановка Андрія Приходька) розкрила чудові індивідуальності Остапа Ступки та Наталі Корпан. На виставі плачуть, не соромлячись сліз. Там само, біля буфета, легендарні Наталя Лотоцька та Юлія Ткаченко грають зворушливий дует «Прем’єра» — про акторський фанатизм і колегіальну порядність, до речі. І саме там, біля вікна, на очах у кількох десятків глядачів з’явилася, можливо, найкраща камерна вистава останніх — «Батько» за Стріндбергом із Вікторією Спесивцевою і Петром Панчуком. Останній, до речі, вже на великому майданчику за Ступки зіграв Шевченка у виставі Олександра Білозуба «Божественна самотність» (на жаль, не розкуштованій ні критикою, ні публікою). Потім Ступка викладає козирну карту — Роберт Стуруа. Видатний режисер погоджується ставити в Києві «Царя Едіпа». Такої закоханості й творчої захопленості на репетиціях, як під час роботи з грузинським космополітом, у франківців не було давно (особливо після Данченка). Від «Едіпа», напевно, очікували феєрверка та кровопускання просто на сцені... А вийшла просто нормальна вистава — у стилі славетного грузина, енергетична та спаяна великим талантом постановника, митця, композитора й артиста. Навіть прорахунки цього «Едіпа» в контексті млявого перебігу нашого театрального життя здадуться вражаючими перемогами. Можете сперечатися. Розуміючи, що потрібно і з касою загравати, Ступка зважується і на відверту провокацію. Для «Ревізора» (із прицілом на фурор) він запрошує з Америки Ігоря Афанасьєва. Те, що вийшло в результаті, в мене, наприклад, крім лайки більше нічого й не викликало. Хоча кілька робіт виконані на «відмінно» (Наталя Сумська, Остап Ступка). Найдивовижніше, що публіка на «це» ходить. І навіть аплодує... «Ми спустилися до цього чудовиська, публіки», — якось гірко написав Немирович-Данченко, навіть не припускаючи, що деякі режисери спустяться ще нижче.
Ступка міг би прикрити цю роботу. Тоді його першим і обізвали б узурпатором. До того ж художній керівник, хоч би як до нього ставилися, вже чим-чим, а не тільки запитами каси все вимірює... І запрошує обдарованого Юрія Одинокого на постановку «Карамазових» (за попередніми підсумками «Ки­ївської пекторалі», ця робота франків­ців увійшла до обойми кращих). І кличе талановитого українського канадця Григорія Гладія на «Істерію» (її висували на Державну премію імені Шевченка). У вистави є і противники, і прихильники. Серед останніх — най­більший теоретик театру Неллі Корнієнко, котра вперто відстоює і цю роботу, і художню платформу Ступки. Вже Корнієнко, гадаю, розбирається у театральних тенденціях краще, ніж Бенюк і навіть, вибачте, Сумська...
Художній керівник, безумовно, має цінувати й використовувати унікальні обдарування таких акторок, як Наталя Сумська. Як, упевнений, цінує він і талант Хостікоєва, котрому постійно пропонує головні ролі — то в мюзиклі «Мушкетери» (Хостікоєв відмовляється), то в «Карамазових» (Хостікоєв відмовляється), то в деяких імпортних п’єсах (Хостікоєв усе одно дивиться скоса). І я ніколи не повірю, що всі ці відмови — лише точний прогноз подальшого результату.
...Тепер Хостікоєв, на мій погляд, дуже демонстративно готує проекти в Російській драмі. Щоправда, ніщо не завадило б йому робити те ж саме в себе вдома. Тепер, за «їхніми» новими правилами, Резнікович — гарний, а Ступка — поганий. Я, втім, можу дати Хостікоєву телефон його родички — Ольги Сумської, і нехай вона розповість, «что такое хорошо...», якщо грала десять років у Російській драмі (за рідкісними винятками) бозна що... І, звісно, не лише тому що репертуарна політика (в галузі якої Бенюк і Хостікоєв тепер великі фахівці) будувалася під запити не завжди бездарних, але потрібних для Ро­сійської драми акторок...
Не все так просто й не все так жахливо в театральному царстві, як віщають у ЗМІ новоявлені «бунтарі». В одному театрі панує енергія страху, в іншому — енергія застою. У Театрі Франка — незважаючи на всі помилки й забиті місця — усе ж таки енергія пошуку. Інших духовних лідерів, окрім Ступки, в нас для вас немає... Вибачте... Навіть дивно усвідомлювати, як ми не вміємо себе цінувати... Не говоримо, що гастрольна «Біла гвардія» Табакова — це ганьба, а ті ж самі «Карамазови» у франківців — талановите прочитання класики. Жбурляємо камін­ня у бік тих, хто ще якось намагається тримати спину й зображувати міну при повсюдно поганій грі, забуваючи, що Майстрів майже не залишилося... Вони зникають як клас. Якщо і є якась відносна виробнича й художня стабіль­ність у вітчизняних театрах, то на­самперед — це Театр Франка і Російська драма.
І ще, в нас добре вміють писати іншим «біографію». Треба було тому ж Ступці прожити життя у мистецтві, щоб у якийсь момент перетворитися на об’єкт такої ненависті... Почали з образливих статейок. Продовжили ганебними політичними спекуляціями. Наситилися хамством на зборах трупи... Може, час зупинитися? Може, хтось обірве розвиток сюжету в руслі Ефроса?.. А чи нам потрібно виліпити новий монумент чергового великомученика на зразок Курбаса, якого теж колись почали таврувати за «неправильну» художню політику, а потім...
Не хочеться в цій темі ні утрирувати, ні фантазувати, уявляючи, як московські театри з радістю відкривають двері перед «з’їденим» Ступкою. Однак і дозволяти знущатися з національної цінності, якою і є Ступка, теж злочинно. Зупиніться ж... А якщо не зупинитеся, що ж, тоді сам піду в інтелектуальні бойовики. І розіб’ю біля вашого театру намет із гаслом «Ступка — так!» І від картечі моєї оборони здригнеться навіть будиночок із химерами...

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №35, 21 вересня-27 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво