Українська безприданниця - Культура - dt.ua

Українська безприданниця

10 червня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №22, 10 червня-17 червня

Датою народження нової української драми і нового українського театру заведено вважати 1819 рік, ко...

Датою народження нової української драми і нового українського театру заведено вважати 1819 рік, коли Іван Котляревський написав свої п’єси «Наталка-Полтавка» та «Москаль-чарівник», які згодом стали знаменитими на довгі роки. Тоді це були серйозні кроки в утвердженні реалізму та народності в національному театральному мистецтві. Впродовж наступних десятиріч спектаклі за цими творами забезпечували сценічний успіх багатьом українським трупам, а «Наталка-Полтавка» вважалася ледь не обов’язковою в репертуарній афіші.

Історія постановок цієї п’єси в Національному театрі ім. І.Франка не багата. Театр звернувся до неї один раз, спектакль 1942 року поставив А.Бучма. Про нього залишилися тільки спогади очевидців, але навіть якщо не знати їх, можна переконано сказати, що нинішня прем’єра «Наталки-Полтавки» кардинально відрізняється від тієї, давньої. Інші часи, інша мораль…

Жанр нової вистави в Театрі ім. І.Франка визначили як «Українське музично-драматичне рококо, теє-то, як його на 2 дії», невеличким украпленням репліки з п’єси давши зрозуміти: буде смішно. Для стилю рококо характерне прагнення втекти від реального життя у світ фантазії, театральної гри, міфів і пасторальних сюжетів. Колоритною пасторальною картинкою «Наталка-Полтавка» і вийшла. Можливо, цей спектакль без зайвого галасу розмістився б у репертуарній афіші франківців, якби не одна «фішка», висловлюючись сучасним сленгом. Спостерігаючи аншлаг у глядацькій залі, я тихо раділа: як усе-таки кияни люблять театр. Але коли на сцені з’явилася «фішка», за реакцією глядачів зрозуміла — не в театрі тут річ. Проходом на авансцену в образі виборного Макогоненка, пританцьовуючи і хвацько притупуючи чобітьми, рухався відомий естрадний виконавець Олег Скрипка. Щоправда, кумир певної частини шанувальників української естради виконує цю роль не сам, а по черзі з двома партнерами — Олегом Стальчуком і Володимиром Ніколаєнком, але, швидше за все, не ця роль О.Скрипки залишиться в історії сучасного українського театру. Його пам’ятатимуть як композитора і співавтора... Миколи Лисенка та Івана Котляревського. Погодьтеся, не кожному представникові легкого жанру вдається «стати» поруч із такими майстрами.

І якщо хтось ойкнув від присутності естрадної знаменитості на сцені, я завмерла від панорами українського села, що відкрилася. Сценографія Андрія Олександровича-Дочевського — його чергова творча удача. Дивлячись на сільську ідилію лубочної картинки, обрамленої віньєткою з українським орнаментом, розчулюєшся від вигляду натуральної хати, що покрита соломою і затишно пихкає димоходом, далекої перспективи села, яке ожило на мальовничому заднику, тину з перелазом, цямрин криниці. Тихо «пропливає» авансценою качка з каченятами, а на річці вдалині видно білий пароплав під назвою «Іван Котляревський».

В атмосферу стилізованих минулих часів глядач потрапляє відразу. Напевно, у далекому Полтавському театрі, де відбулася перша прем’єра «Наталки-Полтавки», також виходив диригент, як вийшов у Театрі ім.Франка Володимир Гданський. Так само по-дружньому вітав завсідників театру, піднімав паличку. Вступав оркестр, розпочиналася дія... Усе схоже. Тільки тоді почуття були справжні, а тепер — стилізовані, тоді пристрасті вирували щирі, сьогодні — пародійні.

Взявши кіч за принцип художнього вирішення спектаклю, режисер Олександр Ануров (Москва) осучаснив старий сюжет про безприданницю Наталку, яку мати умовляє вийти заміж за багатого возного й забути бідного коханого. І зажили щирі, взагалі-то, персонажі у псевдоукраїнській обстановці, зображуючи псевдоукраїнські пристрасті у стилістиці несправжнього національного пафосу. Комедія вийшла чудова. Найбільше глядачів веселив, звичайно, О.Скрипка, який продемонстрував повне незнання законів акторської професії і виглядав безпорадно поруч із професіоналами франківської сцени. Змінювався він, займаючись своєю прямою справою — співом та грою на музичних інструментах. Тут він був на висоті і, що називається, у своїй тарілці. Тоді як актори театру показали себе переконливо і в драматичному виконанні, і в, здавалося б, не властивому для себе вокальному. Є сенс сказати про злагоджений акторський ансамбль. Кожна роль — окремий міні-спектакль, завершена досконала мініатюра. Наталя Ярошенко (Наталка), Оксана Батько (Терпелиха), Петро Панчук (Возний), Дмитро Чернов (Петро), Олександр Форманчук (Микола) дивовижно енергетичні, органічні, переконливі. На високому рівні вокальна майстерність акторів. Їм підвладні і оперна манера співу, і сучасна, з джазовими стилізаціями, доречно з’єднаними композиторським талантом О.Скрипки з музичною тканиною М.Лисенка. Актори зуміли «дати життя» винайденій режисером формі сценічного дійства. Водевіль вийшов веселим і запальним. Такий собі сучасний погляд на життя наших предків, добре присмачений сучасними музичними ритмами, сучасною пластикою (Ірина Задаянна), осучасненими костюмами (Людмила Нагорна). А за змістом...

До кінця дії губилася в здогадках. Чи ставляться творці спектаклю до нього зачудовано-зворушливо, чи витончено насміхаються над твором української класики, який представляє цілий шар культури з демонстрацією національних традицій, людських цінностей, норм моралі. Дуже вже ризиковано «ходили» вони межею, яка розділяє ці два відчуття. Може, зумисне залишали на суд глядачів це рішення?

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №1288, 28 березня-3 квітня Архів номерів | Останні статті < >
Вам також буде цікаво