У ЗАНЬКІВЧАН — ПРЕМ’ЄРИ... - Культура - dt.ua

У ЗАНЬКІВЧАН — ПРЕМ’ЄРИ...

11 жовтня, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №39, 11 жовтня-18 жовтня

П’ятнадцятого вересня в театрі імені Марії Заньковецької, утім, як і в багатьох театральних і музичних колективах Львова, відбулося відкриття нового театрального сезону...

П’ятнадцятого вересня в театрі імені Марії Заньковецької, утім, як і в багатьох театральних і музичних колективах Львова, відбулося відкриття нового театрального сезону. Але ще до офіційного підняття завіси на камерній сцені театру з великим успіхом пройшла прем’єра п’єси Родіона Феденьова (у перекладі українською мовою Наталії Станіславської) «Жіночі ігри» на тему Моцарта і Сальєрі. Режисер-постановник спектаклю — народна артистка України Алла Бабенко.

А наприкінці вересня на великій сцені художній керівник театру, народний артист України Федір Стригун також показав своє нове дітище — виставу за п’єсою українського автора, львів’янки Надії Ковалик «Неаполь — місто попелюшок». Словом, обидві прем’єри об’єднали одну споконвічну тему — жіночу. І хоча автори драматургії — наші сучасники, але звернулися вони до геть різних епох і проблем. Феденьов — до XVIII століття, загадок життя і смерті Моцарта. Ковалик — до сьогоднішньої зримої проблеми — виїзд жінок на важкі роботи за кордон, утеча в ім’я порятунку сім’ї...

Понад півроку Федір Стригун «бився» над п’єсою. Зачепила його тема за живе. В Україні театральні колективи до цієї проблеми ще не зверталися. Хоча драматургічний матеріал, як не на досвідченого критика, а просто глядача, недосконалий. Там мало дії. Простору для акторської гри. Заньківчани дуже хотіли зіграти це, але далеко не завжди текст піддавався акторській грі. Особливо затягнутість, натягнутість і нецікавість відчувалися спочатку. Просто віяло політінформацією, або викриттям на кшталт «політичних» клумб: Україна не любить своїх громадян, примушуючи їх від безвиході шукати порятунок за кордоном, у нашій країні талановиті люди нікому непотрібні... Рекет, неприкриті побори офіційних служб — податкової інспекції, пожежників, санепідемстанції тощо. Словом, напрошується категоричний висновок: у цій країні дійсно жити неможливо. Або вмирай, або, за прикладом багатьох, їдь за кордон добувати шматок хліба.

Напевно, не в одного глядача проскочила думка: і так нудно, а тут ще зі сцени все це доводиться вислуховувати і дивитися... І ось дія переноситься в Італію, у сім’ю, де працює наша героїня, у минулому музикознавець. Природно, там вона прибирає і прислуговує літній сеньйорі. І якщо її українська родичка поїхала в прекрасну Італію в пошуках багатого чоловіка, то наша героїня, постійно плачучи, ностальгічно виспівуючи українські пісні або читаючи Шевченка, мріє заробити гроші, щоб викупити своє колишнє житло (його конфіскували, оскільки фірма чоловіка не витримала конкуренції та податкових поборів і розорилася) і повернутися у свою сім’ю. Усе банально і просто, утім, як є й у житті. А адресні претензії політичного змісту так і залишаються без відповіді. Продекларували і... забули. Далі на сцені пішла проза життя…

Ось така колізія, і її не так просто було зіграти заньківчанам. І якщо в першій дії з боку глядачів був повний штиль, то вже далі люди реагували на те, що відбувалося на сцені: плакали, сміялися, сумували і веселилися (хоча суто італійського колориту і характерів у п’єсі бракувало). Тож наприкінці вистави весь переповнений зал (а це не менше дев’ятисот чоловік) бурхливо аплодував акторам, режисеру, автору. І їхня реакція була щирою. Звісно, критикам, високочолим естетам, досвідченим театралам, швидше за все, це дійство не принесе глибоких емоцій і естетичної насолоди. Але зараз таких, на жаль, меншість. Більшість же потенційних глядачів — це люди, котрі живуть у цих реаліях, стикаються з цими проблемами і губляться в цьому житті від неможливості їх вирішити. І якоюсь мірою п’єса їм допоможе, хоча б морально, хоча б на сценічному рівні. Втім, кажуть, що театральне дійство, як горезвісний двадцять п’ятий кадр, надовго западає в нашу підсвідомість і живить наш розум, наші емоції і відчуття. Швидше за все, представлена драматургія не залишиться в канонах вічного мистецтва, не стане зразком високого стилю і високої думки і зійде з театральних підмостків, як десятки, сотні невідомих уже (але затребуваних раніше) творів інших авторів. Сьогодні Надія Ковалик у «Неаполі — місті попелюшок» намагалася поставити й представити радше дуже гостру соціальну ідею, що не знаходить у нашому суспільстві свого вирішення, а дедалі глибше заганяється всередину, дійсно приводячи до сімейних трагедій.

А тепер подивімося на жінок, які жили двома століттями раніше. Вони були представлені на камерній сцені театру в «Жіночих іграх». Обидві вродливі, вишукані, розумні, грайливі. Як здається, геть випадково зустрілися на водах у Бадені. Познайомилися, розбалакалися. Але на те вони й жінки, щоб нічого в їхньому житті не було випадкового. Одна з них Констанція Моцарт, дружина відомого композитора, і це практично відразу відкриває її компаньйонка. А ось хто інша дама, залишається загадкою майже до кінця дії. І ця інша, заганяючи Констанцію в тупикові ситуації, ставлячи їй такі запитання, від яких вона просто не може піти, дізнається подробиці життя Моцарта в його сім’ї, стає повіреною молодої жінки, тепер уже вдови (Моцарт помер п’ятнадцять років тому) про її взаємини з чоловіком, злети й падіння їхніх почуттів, ревнощі і зради, страждання і радості. Але світська багата дама, котра викликала дружину Моцарта на відвертість, не думає зупинятися на цьому. Гра триває. А потім як вирок звучить її обвинувачення в тому, що Констанція разом зі своїм коханцем, другом Моцарта, отруїла композитора, підливаючи йому в чорнильницю під подвійне дно ртуть...

І тут уже настає черга Констанції. Вона знає, хто ця жінка. Тереза Сальєрі, котра була безнадійно закохана в Моцарта. Нехай побічно, але саме Тереза Сальєрі винна в смерті палко коханого нею композитора...

Ось така історія. Головне, як усе це подано, як показано, як поставлено і зіграно. Добірно, красиво, талановито, естетично. Тут є образи, є люди і їхні долі. І глядач — не просто пасивний констатант дії, а співпереживач, співучасник. Але драматургічний матеріал таким і залишився б, якби душу в нього не вклали творці цього дійства. Алла Бабенко зуміла вловити внутрішню естетику, внутрішню наповненість і чудово підібрала акторів — заслужених артистів України Олександру Бонковську (Констанція) і Дарину Залізну (Тереза). Вони, такі різні, гідні одна одної. Тримаючи марку своїх відомих в історії героїнь, вони і грають на сцені. Алла Бабенко внесла в спектакль ще одне нововведення. Вона вивела на сцену камерний оркестр (це ще один колективний герой п’єси), який виконує твори Моцарта.

Ось такі різні жінки, такі різні їхній долі постали у Львові в театрі імені Заньковецької.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №31, 24 серпня-30 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво