У веригах кон’юнктури

Поділитися
У другому числі нового часопису «Музейний провулок» під рубрикою «Погляд» нещодавно з’явилася стаття Дмитра Степовика «Скидаючи вериги безбожності», присвячена іконознавству в Україні й за кордоном...

У другому числі нового часопису «Музейний провулок» під рубрикою «Погляд» нещодавно з’явилася стаття Дмитра Степовика «Скидаючи вериги безбожності», присвячена іконознавству в Україні й за кордоном. Власне, ніхто не стане заперечувати, що будь-яка людина має право на свої переконання, проте погляди пана Степовика важко проігнорувати. І це не через неординарність або вагомість думок автора, а через брутальність та зухвалу неповагу, з якими він поставився до поважних вчених і всього українського мистецтвознавства загалом. Характерно, що при цьому Д.Степовик, накидаючи на себе машкару новітньої кон’юнктурної фразеології, дотримується такого стилю викладення, який до болю перегукується з непримиренним і войовничим стилем комуністичних ідеологів, через що стаття перетворюється на наклеп. Нібито пильнуючи богословську чистоту, цей автор намагається викласти свою версію українського іконознавства, заперечуючи реальний внесок у науку корифеїв вітчизняного мистецтвознавства, ганьбить і живих, і мертвих.

Преамбулою статті слугує теза, що всі, хто вивчав середньовічне мистецтво, зокрема ікону, були пов’язані з КДБ, представляли «розгнузданий більшовицький атеїзм». «До ікон, — пише Д.Степовик, — мало приступність обмежене число осіб, прямо чи опосередковано залежних від структур партії комуністів і спецслужб і зазвичай таких, котрі не вірили в Бога».

Надалі пан Степовик хоча й проводить межу між львівськими та київськими дослідниками ікони, такими, як, з одного боку, Павло Жолтовський і Віра Свєнціцька, з іншого — Григорій Логвин і Людмила Міляєва, але, зрештою, всім без винятку закидає, що вони не спромоглися «повноцінно охарактеризувати ікону як з богословського, так і з естетичного поглядів», що не без їх участі іконознавство стало «цілковито секуляризованим».

Та чи є погляди пана Степовика на розвиток українського мистецтвознавства XX століття насправді такими авторитетними, щоб ми вибачили йому таку афектовану войовничість і пильнування богословської чистоти? Замислімося над тим, хто ж він такий, цей «безпристрасний» суддя, у чому полягає його особистий внесок у вивчення іконопису.

У статті, як і в інших своїх працях, Д.Степовик пропонує надати провідну роль іконології і не визнає «перетворення її на іконознавство». Хоч би як пафосно звучало, та це дуже скидається на радість неофіта з приводу власного відкриття, бо ж насправді це винахід велосипеда. Існує наука богословіє ікони, проте в мистецтвознавстві є також і поняття іконологія, яке не тотожне богословію, у чому доктор мистецтвознавства, очевидно, не обізнаний. Сам термін «іконологія» був уведений у науковий обіг ще у XVII столітті.

Куди справді спрямований полум’яний погляд пана Степовика, то це у сферу приватну й навіть інтимну — йдеться про свободу совісті. Його найбільше хвилює конфесійна приналежність ученого, і в цьому підгляданні відчутно, що автор грає на своєму полі. Ось що він пише про Григорія Логвина і Людмилу Міляєву: «Їх ніхто ніколи не бачив на богослужіннях, на сповіді, причасті чи й на молитві». Замість «безрідних космополітів» натрапляємо на «войовничих репрезентантів бездуховності». Цікаво було б знати, у якій церкві сповідався та причащався наш поборник духовності Д.Степовик, який у описувані ним часи очолював партком в Інституті фольклору та етнографії ім. М.Рильського.

Та, зрештою, чи можна серйозно реагувати на вищенаведені закиди? Адже, за такою логікою, знавець давньогрецьких антиків повинен поклонятися Зевсу з усім його пантеоном, а сходознавець — навернутися у буддизм.

Власне, коли йдеться про 60-ті роки, то не можна скинути з терезів історії факти, що свідчать про самовіддану працю зі збереження мистецьких пам’яток таких науковців, як Григорій Логвин, Людмила Міляєва, Лариса Членова, Володимир Овсійчук, чиї імена заплямовані Д.Степовиком. Продовжуючи традиції Щербаківського та Свєнціцького, вони дбали про поповнення музейних колекцій, а не власних приватних збірок. Пригадаймо хоча б історію надходження до Національного художнього музею України такого, безперечно, світового рівня шедевру, як візантійський поліхромний рельєф «Святий Георгій у житії» XII століття. Логвин та Міляєва віднайшли його майже чудесним чином у комірчині для віників та ганчірок Маріупольського музею, де ця стародавня ікона використовувалась як підставка для відер. Вони подбали про перевезення раритету до Києва, організували найсучаснішу на той час реставрацію твору, яку можна було провести лише в Ленінграді. Надалі цей рельєф став перлиною музейної збірки, тріумфально експонувався на виставці «Слава Візантії» у Нью-Йорку 1997 року. До речі, тоді ж вийшла друком трьома європейськими мовами книжка Л.Міляєвої «The Ukrainian Icon 11th—18th centuries From Byzantine Sources to the Baroque», яка одразу стала бестселером, що засвідчило неабияку зацікавленість світової наукової спільноти цим предметом. Як на гріх, репродукція саме «Святого Георгія» супроводжує без жодних пояснень текст пана Степовика.

Інколи дивимося на фото своїх учителів і стає навіть трохи заздрісно — ще молоді й романтичні, це вони наприкінці 50-х — на початку 60-х років у складі музейних експедицій або самотужки автостопом об’їздили та обходили пішки всю Україну, вивчаючи й намагаючись врятувати все, причетне до українських старожитностей. Саме їхніми зусиллями рухалася пам’яткоохоронна справа в нашій країні.

Г.Логвин, Л.Міляєва, Л.Членова свого часу всіляко сприяли пропаганді української мистецької спадщини у всесоюзному масштабі, що допомогло зберегти від руйнації вишукані твори архітектури та іконопису. І ось що вони заслужили від пана Степовика, який зухвало пише про небачене «нищення й розкрадання давніх ікон із зачинених церков і соборів: часто під виглядом експертиз Українського товариства охорони пам’яток історії та культури, тобто благовидної ширми для прикриття подальшого руйнування храмової архітектури й мистецтва».

Далі Д.Степовик нагадує, що цю громадську організацію було створено у 1960-х роках. «На самих її початках, — веде далі він, — її діяльність цілковито контролювали й спрямовували недобре відомі спецоргани». Тут, між іншим, слід зазначити, що з 1967 по 1978 рік посаду голови правління Українського товариства охорони пам’яток обіймав Петро Тронько, якого Д.Степовик згадує серед патріотично налаштованих діячів, котрі відіграли свою роль у створенні шеститомної «Історії українського мистецтва». Степовик скаржиться, що при виданні цієї ґрунтовної праці «не обійшлося без колосального перекосу»: лише три томи охоплюють мистецький матеріал у понад тисячу років до кінця XVIII століття. Проте Д.Степовик хибує у викладенні фактів. Відомо, яких надзвичайних зусиль потребувала ця ініціатива, що виходила від Академії будівництва та архітектури УРСР і таких авторитетів, як В.Заболотний, М.Рильський, В.Касьян, пізніше до них приєднався М.Бажан. І коли, на наполягання ідеологічної комісії ЦК КПУ, було вирішено всю історію українського мистецтва до XIX століття скоротити до одного тому замість трьох уже написаних, — лише зусиллями Г.Логвина вдалося їх відстояти, за що він, єдиний з авторів, не ввійшов до списку тих, хто удостоївся присудження за це видання Шевченківської премії. Лауреатом цієї престижної премії, а також премії ім. М.Грушевського Наукового товариства Т.Шевченка, Григорій Никонович став лише у 1990-ті, незадовго до смерті.

Книжки Д.Степовика про ікони заслуговують окремих рецензій, наведемо тут лише кілька прикладів, що демонструють його елементарну необізнаність та невігластво. Численні ікони пан Степовик описує, вочевидь, за репродукціями, бо кожному, хто потрудився ретельно вдивитися в ці речі, відомо, що їх колір зовсім не відповідає поданим описам. Хибує Д.Степовик і тоді, коли йдеться про техніку та технологію виконання ікон. Так, він вважає, що на дошку спочатку накладають левкас, а згодом — паволоку, а не навпаки, як насправді. На його думку, умбра — фарба синя, а сурик — зелена. Такими дошкульними помилками рясніють сторінки праць пана Степовика.

Естетична нечутливість, як отрута, просякає його твори. Помітно це і в згадуваній статті Степовика, де йдеться про стінопис церкви Святого Духа у Потеличі, гордості середньовічного цеху гончарів, в якій і досі правиться Служба Божа. Там, де ми захоплюємося своєрідністю твору, засвідчуємо високий злет національного мистецтва, Д.Степовик бачить «no-балаганному розмальовану церкву», «неканонічні, а подекуди і єретичні мальовидла на дерев’яних колодах», «відверто антихудожнє й неповноцінне» явище. Курйозне те, що автор навіть не відає, що в основу розписів Потелича покладено гравюри Лаврської друкарні, тобто роботи майстрів провідної київської школи. Не знає пан Степовик, вочевидь, і того, що в такій техніці розписувались українські дерев’яні церкви ще з XII століття.

Зазвичай Д.Степовик ігнорує походження пам’ятки, її історію, той факт, що за кожною іконою стоять бодай анонімні, але все ж таки художник, майстерня, школа, — такий уже в нього науковий метод. Спроби інших вчених розібратися у цьому, простежити взаємовпливи та стосунки між майстрами Д.Степовик сприймає як злочин, приміром гнівно таврує Володимира Овсійчука: «У його книжках кінця й краю нема описуванням, звідки яка дошка походить, який був її рух з одних рук до інших, хто міг бути автором анонімної ікони. Крім того, В.Овсійчука як дослідника уражено синдромом впливовізму — мало який твір у нього потрактовується як суто оригінальний, український». У цьому фрагменті йдеться дослідження В.Овсійчука «Українське малярство X—XVIII століть. Проблема кольору», не розуміючи й не відчуваючи, що талант художника виявляється саме у його ставленні до кольору.

Перепадає на горіхи і Володимиру Александровичу, відомому археографу, який збагатив українську науку вагомими знаннями про українських художників XV — XVI століть, зокрема опублікував 150 документів про Лаврентія Пухала, що співпрацював з Іваном Федоровим. Д.Степовик і тут вдається до постановки діагнозу, відзначаючи: львівський історик страждає на «тяжку форму атрибутивного іконознавства». Ось цитата, що цілком передає одіозний стиль пана Степовика «Досвід» В.Александровича доводить: без покликання, без благодаті, на злостивості годі намалювати духовну ікону чи дослідити її справжню природу». Втім, зрозуміло, чому добродій Степовик, забувши християнське терпіння, так честить Александровича: адже той є автором нищівної рецензії на книжку Д.Степовика. Так, Александрович звернув увагу на таку об’єктивну річ: наведена у книжці новітня ікона сучасного художника з діаспори «Ісус Христос» є копією хрестоматійної новгородської ікони XIII століття «Пророк Ілля», і, що цікаво, пан Степовик про це навіть не здогадався.

Отже, зробимо висновок. Дмитра Степовика само по собі мистецтво цікавить в останню чергу. На першому плані — ідеологія, яка змінюється радикально від епохи до епохи.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі