У той степ. Учасник 53-ї Венеціанської бієнале Ілля Чичкан: «З Кличком ми підтримуємо зв’язок через космос» - Культура - dt.ua

У той степ. Учасник 53-ї Венеціанської бієнале Ілля Чичкан: «З Кличком ми підтримуємо зв’язок через космос»

17 квітня, 2009, 13:07 Роздрукувати Випуск №14, 20 квітня-28 квітня

Український художник Ілля Чичкан (тим, хто не знає: його картина «Воно» була продана на аукціоні Phillips de Puri за 80 тис...

Український художник Ілля Чичкан (тим, хто не знає: його картина «Воно» була продана на аукціоні Phillips de Puri за 80 тис. дол.) 7 червня разом із чесною компанією відкриє українську експозицію в рамках 53-ї Міжнародної виставки сучасного мистецтва — Венеціанської бієнале. Вітчизняний проект названо романтично — «Степи мрійників». Щоправда, команду творців складають скоріше не романтики, а чисті прагматики — окрім успішного Чичкана задіяний також відомий японець Міхара Ясухіро (який неабияк усіх здивував золотими та срібними кросівками Puma), а ще «наше все» — Володимир Кличко (у ролі куратора) плюс Петро Дорошенко (комісар Українського павільйону). Представляє проект — як і минулого разу — PinchukArtCentre. В інтерв’ю «ДТ» пан Чичкан зізнався, що йому противне «явище проституції в мистецтві», оскільки сам він чесний художник…

— Ілля, почесна місія, яка випала вам цього року — представляти Україну на найбільш впливовій і пафосній виставці сучасного мистецтва у Венеції, якимось чином трансформувала вас самого?

— Є Ілля Чичкан — автономний художник. А є Ілля Чичкан — частина серйозного (з погляду репрезентабельності й відповідальності) проекту на майбутній Венеціанській бієнале.

— У чому ж різниця? І чим довелося пожертвувати у своїй «внутрішній імперії», щоб стати учасником цієї події?

— Річ у тім, що запропонований мною проект і люди, котрі його схвалили, перебувають в контексті подій. Тому жертвувати доводиться лише часом, а сам проект у принципі ідеальний. У контекстуальному плані. Якщо говоримо справді про сучасне мистецтво.

— Що може бути крутіше для митця, для сучасного митця, ніж виставитися на Венеціанській бієнале?

— Мистецтво, у принципі, уже відповідає само за себе. І його якість визначається поза замкнутим простором інфоструктури. Хоча сама ця структура і є сталкером. Що крутіший сталкер — то успішне впровадження. У плані Венеції це круто.

— Вдруге виставляючись на бієнале, Пінчук-арт-центр акцентує певну поетичність проекту. Щодо
назв — то в них її точно відображено. Поетичність — це один з головних брендів української культури. Яким чином ви (плюс японець Міхара Ясухіро) збираєтеся її підтримувати і втілювати?

— Мене завжди дивували люди, котрі переказують фільми. У мене був дивовижний друг Тимур Новиков. Осліпнувши, він усе одно продовжував ходити на виставки і просив друзів описувати те, чого не міг бачити. Гадаю, проект, який Україна представляє на бієнале, досить ефемерний. І вловити його суть практично неможливо.

— Яку поетичність може привнести боксер як куратор? Кілька слів про це незвичне явище: Кличко — у ролі куратора сучасного мистецтва...

— Роль сучасного мистецтва, роль куратора, роль митця сьогодні настільки абстрактна й невловима… Мистецтво оточує нас скрізь. Володимир Кличко може бути артистом-перфомансистом, оскільки спорт — це один із перших проявів перфомансу. Він і представляє проект як куратор, оскільки справді є куратором цього проекту. І я цим гордий. Це теж частина проекту.

— Як ви всі (ви особисто, японець, куратор Кличко) сьогодні взаємодієте? Як іде робота? За круглим столом, через інтернет, безпосередньо на майданчику об’єкта?

— Усе відбувається так, як і має бути, — спілкуємося через космос!

— Що вніс особисто Кличко в цей проект? Як йому працюється з вами, митцями?

— Значно більше, ніж багато інших українців. Ми робимо одну справу, і як художник я цим пишаюся.

— А чим безпосередньо Японія Україні допоможе?

— Ну так, справді... Чому Японія? Чому не Внутрішня Монголія? Я не думаю, що нам потрібна допомога, якщо чесно. Мені здається, Японія просто близька Україні за багатьма естетичними моментами. Козак від самурая різниться тільки розміром.

— У вас є Puma від Ясухіро?

— До чого тут взуття?! Хоча в мене є черевики kunelisa, які дав йому поносити, коли він був у Києві. Просто він сам приїхав у сандаліях...

— Щоразу підготовка бієнале в Україні — неодмінно якийсь скандал. З огляду на вашу творчу репутацію, це виглядає як відверта кон’юнктура з урахуванням певного шлейфу слави художника. Чи буде провокація в самому проекті? Можливо, не настільки явна, але?..

— Знаєте, я вірю тільки в мистецтво. І не вважаю, що воно має бути провокаційним. Мені неприємне явище проституції в мистецтві. Я чесний художник і такий, який є. Якщо хтось вважає мене провокатором, то мені шкода, що мене оточує така кількість закомплексованих і неосвічених людей.

— Що взагалі для художника Венеціанська бієнале — шанс, топ?.. Ви логічно йшли до цього? Чи можна взагалі від цього відмовитися, якщо, припустимо, це не відповідає вашому уявленню про те, яким має бути український павільйон?

— Ви мене про це вже запитували. Це все одно круто.

— Наскільки, І ПО-ЧЕСНОМУ, вписане українське мистецтво у світовий контекст? Наприклад, художник Чичкан багато і престижно продає свої роботи...

— Чому ви так чудово почали і так банально закінчуєте? Можу відповісти так само банально — працюю не заради грошей. У мене їх немає, хоча нічого проти не маю.

— Натхнення… Чи актуальний цей «механізм» для сучасного художника?

— Гадаю, сьогодні натхнення можна назвати стимулом. І стимулом досить актуальним. Знову-таки стимул пече, стимул кохає, стимул має дітей — це і є натхнення.

— Чи згодні ви з приписуваною митцеві аморальністю? (З тим, що це стійка останні 200 років художня платформа: я — художник і в мене немає табу, насамперед моральних.) Чи не настав час змінити парадигму?

— Мистецтво тому і є такою жаданою і привабливою частинкою в нашому гіпофізі... Адже розбещеність і заборони залежать від нас самих, і вже ви є сканерами і фільтрами, котрі судять про прекрасне тільки за мірою своєї розбещеності.

— Чи править нині мистецтво світом? Світом грошей, наприклад?

— Мистецтвом правлять розумні люди. Гроші всього лише допомагають мистецтву процвітати.

— Джеф Кунс каже, що «сексуальність посідає центральне місце в західному мистецтві». Україна прагне на Захід. Але особисто мені здається, у нас занадто цнотлива нація і дуже пуританська культура: сексуальність — це щось таке, що викликає почуття ніяковості. Я не знаю жодної порнозірки в Україні, а кандидатки точно є. Чи є в сучасному українському мистецтві сексуальність? І чи потрібна вона тут узагалі, якщо все «степи та лани»?

— Кунс правий, якщо не дивитися на історію мистецтва. І його роботи з Чичоліною підтверджують його заяву. Але навіщо ж навішувати ярлики? Тоталітарний режим спрямовував мистецтво — політичні люди були порнозірками. Навіщо нав’язувати суспільству щось, із чим самі митці не згодні? Я маю на увазі хороших митців…

До речі...

2007 року Пінчук-арт-центр схрестив в українському павільйоні зарубіжних світових зірок і вітчизняних (етнічних переважно) сучасних художників. Ефект, безумовно, був. Але запитань, де тут «наше», — не менше. Цього року — фізична перевага справді на нашому боці. З фігурою Кличка. За словами Петра Дорошенка, «така ситуація підводить нас до актуального питання сучасності — дослідження та ідентифікація ролей, що їх люди постійно грають у суспільстві». Не впевнена, що наше суспільство дозріло до того, щоб прийняти Кличка в контексті сучасного мистецтва, але світовій громадськості байдуже: що більше провокацій, то більше мистецтва.

Заявлений для презентації проект «Степи мрійників» (крім настільки вагомого куратора для втілення ідеї, — а її туманно окреслено як некласичну візуальну експозицію) — інтерактивна інсталяція у старовинному палацо Пападополі (постійний майданчик проектів Пінчука у Венеції) — запросив двох уже згаданих художників. Вони удвох і складають історію про реального власника палацо — Ніколо Пападополі, котрий у середині ХІХ століття здійснив мандрівку на край світу (в Японію) через Україну і безкраї євразійські простори. Мрію про цей тур Чичкан і Ясухіро втілюють у загадковій (поки що), але надзвичайно ліричній (напевне) інсталяції. До речі, сам пан Чичкан — особа колоритна в нашому художньому житті. Його проекти брали участь у бієнале в Сан-Пауло. Його роботи були представлені в МОМА. Він працював і з фото, і з відео, живопис також є його пристрастю. Коло художників групи «Паризька комуна», до якого відносять і Чичкана, може тільки пишатися таким ньюсмейкером.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво