«У СЕРПНІ 44-ГО...» ЗАСЯЯВ АКТОР ВЛАДИСЛАВ ГАЛКІН

Після бурхливого успіху роману «Момент істини («У серпні 44-го»)» минуло вже понад чверть століття, проте інтерес до нього не лише не зменшився, а й проникнув у інші види мистецтва. Кінематографісти різних країн не раз намагалися екранізувати книгу, але всі зазнали фіаско вже на етапі переговорів з Володимиром Богомоловим. Він був категорично проти кіноверсії. Навіть блискучий актор Володимир Гостюхін, який також мріяв зняти фільм за цією повістю, не зміг переконати письменника. Як розвивалися події далі й кому вдалося зламати волю Володимира Богомолова, я, чесно кажучи, не знаю. Але торік на кіностудії «Білорусьфільм» усе-таки зняли картину за мотивами повісті Володимира Богомолова «Момент истини». Режисер фільму, народний артист Республіки Білорусь Михайло Пташук назвав свою роботу «У серпні 44-го...» Картина вже побувала на кількох фестивалях, зокрема на Міжнародному кінофестивалі слов’янських і православних народів «Золотий витязь» і відкритому російському кінофестивалі «Кінотавр». Скрізь був успіх, призи й нагороди. Аж ніяк не применшуючи майстерності режисера Михайла Пташука, вважаю, що 80 (ну, можливо, 75...) відсотків цього успіху — чудовий акторський ансамбль (Євген Миронов, Владислав Галкін, Юрій Колокольніков, Беата Тишкевич, Олексій Петренко, Олександр Балуєв, Олександр Феклістов та ін.).

Владислав Галкін у фільмі грав роль Таманцева. Гадаю, книгу читали всі, тож не зупинятимуся на поясненні образу й характеристиці цього героя. Фільм « У серпні 44-го... » відкрив для мене цього актора, хоча в нього за плечима вже близько 30 ролей. (Нагадаю, одна з останніх робіт Владислава Галкіна — телесеріал «Дальнобійники», де молодий артист легко й невимушено грає в дуеті з досвідченим Володимиром Гостюхіним).

Сподіваюся, наша з ним розмова під час кінофестивалю «Кінотавр» у Сочі, відкриє його, Владислава Галкіна, і вам.

— Прізвище Галкін у кіносвіті досить відоме. Чи маєте ви стосунок до старшого покоління Галкіних?

— Аякже, аякже... Борис Сергійович Галкін — мій батько (головний герой фільму «У зоні особливої уваги». — І.Г.).

— Я могла б здогадатися, у вас один типаж...

— Щодо типажу не знаю, не замислювався над цим. Але порівняння з батьком мене дуже тішить. Крім того, що він хороший актор, батько — навдивовижу порядна людина, з жорсткими принципами, яких ніколи не порушував...

До речі, про схожість. Дуже кумедний епізод, пов’язаний із фільмом «У серпні 44-го...» Ще не було ліцензійних касет, а продавалися лише піратські копії з-під поли. Михайло Пташук придбав одну на ринку. Приходить, сміється: «Подивися, не пошкодуєш...» Я купив. Касета називається «Смерш», на обкладинці кадр, немов із фільму «Взвод» Олівера Стоуна, — людина з лимонкою... А на зворотному боці — фотографія батька й підпис: Владислав Гранаткін... Я подарую йому цю касету, гадаю — сподобається.

— Ви виховувалися в кінематографічній родині. Вибір професії був визначеним?

— Тато й мама були категорично проти такого майбутнього для мене. Але бабуся потай від батьків повезла на проби до Станіслава Сергійовича Говорухіна. Пам’ятаєте, був чудовий дитячий фільм «Пригоди Тома Сойєра та Гекльберрі Фінна»?.. Мене затвердили. І лише коли все було вирішено, ми розповіли батькам.

Це була перша робота в кіно. Мені було років дев’ять. Нині дивлюся, цікаво... Пацан і водночас — маленький чоловік з характером. Хоча в тому віці зрозуміти, що це робота, було складно... Я обожнював воду, море. Зйомки відбувалися в Сухумі, і годині о 8-й ранку «герой» уже хлюпався. Зміна розпочинається, всі зібралися, а Мєлкого нема...

— Вас Мєлким називали?

— Мене Китиком називали, я з води не вилазив. І навіть упродовж тривалого періоду запитував, читаючи сценарії: «А море чи річка є? Якщо ні — зніматися не буду...» Золоті часи були. Не робота — гра. Усвідомлення того, що ти відповідальний за власні вчинки, прийшло пізніше. Це правильно й нудно...

— Вам пощастило, що вже перша роль познайомила вас із таким режисером, як Говорухін, і з таким письменником, як Марк Твен... А на якій літературі ви виховувалися взагалі?

— Навчився читати дуже рано. Читав запоєм, досить швидко. Чомусь з дитинства любив Борхеса, Бердяєва... До речі, «Момент істини» Богомолова прочитав у 12 років. І ця річ мене всерйоз «зачепила». Сьогодні розумію, чому. Абсолютна довіра до персонажів. Їх достовірність, жорсткість, грамотність, професіоналізм. Я й у житті виділяю ці якості, що працюють на стрижень, на характер, на основу. Герої Богомолова — мужики! І це в них головне.

— І в Таманцеві?

— Так, у Таманцеві я також передусім грав справжнього мужика, людину, на яку рівняються.

— А який він, справжній мужик, по-вашому?

— Відповідальний і надійний, поза сумнівом. А ще — іронічний, із почуттям гумору. Таманцев — це згусток енергії, який може все. Знаєте, у древньому Китаї була школа, де під час війн готували гінців для перенесення пошти, послань між монастирями. Ці люди могли бути смертельно поранені, але все одно доставляли пакети за призначенням. Як, яким чином? Неймовірно, але факт. А доставивши, дозволяли собі загинути. І Таманцев такий.

Правда, іноді після переглядів глядачі кажуть: «Як вам не соромно, як не страшно звеличувати образ «смершевців»?!. Вони ж по суті вбивці...» Проте наші опоненти забувають, що ці «вбивці» зберігали життя тисячам солдатів, що йшли в бій. Звісно, були жертви — безневинні люди — і це страшно. А судді хто? Як можна з висоти 2001 року заявляти, хто правий, хто винний... Винна війна. Але мій Таманцев, Альохін Жені Миронова — герої, яких сьогодні немає. І коли після перегляду до мене підходять підлітки й кажуть: «Супер! Спасибі вам», — слово честі, я відчуваю хвилювання.

— Професія для вас дуже важлива, я це зрозуміла. А родина, друзі?

— Друзів, слава Богу, немає. Є знайомі, приятелі...

— Слава Богу?

— Поясню. Я вважаю, що друг може бути один, навіть двох друзів бути не може. У мене є дружина, я її дуже люблю, ось вона — мій єдиний друг (дружина Владислава — актриса Дарина Михайлова. — І.Г.).

Сподіваюся, не ображу нікого з моїх добрих знайомих, але, гадаю, багато з них можуть сказати мені те саме.

— Ви вперше одружені?

— Учетверте (сміється), отож досвід маю...

— Владислав означає: той, хто володіє славою. Мені здається, це ім’я вам дуже підходить.

— Ім’я дала мама на честь польського короля Владислава. Адже в мені дуже багато різної крові намішано: і німецька, і польська, і єврейська, і російська... Батько, до речі, прямий нащадок Кутузова.

— А ви яку більше відчуваєте?

— Першу групу, резус-фактор позитивний (сміється)... А якщо серйозно, не знаю. Єдине, що сьогодні про себе розумію, — я дуже різний... Прагнемо, звісно, до досконалості, не без цього (знову сміється)...

— А сховатися в затінку не хочеться? Адже ви весь час на людях.

— Ні, уперед, як танк!