У нас на районі. Дві страшні музичні таємниці від березня місяця року сього

Остання морока у нас традиційно пов’язана з усенародними зборами на популярний конкурс масової пісні Євробачення-2009. А перша проблема відсилає публіку рівно на 30 років назад у темний-претемний Брюховицький ліс на Львівщині, де було знайдено тіло Володимира Івасюка.

Останніми днями про нього сказано і показано багато. Помітний інформпривід — 60-річчя. До того ж у декого є редакційний «обов’язок» — поставити галочку (з такого ж приводу як промовчати?).

Відверто кажучи, ці «дехто» (з відомого каналу, зокрема) краще б узагалі заткнулися, води в рот набравши. І нічого «не помітили». Не згадали. Не поставили свою бісову «галочку». Тому що медійний залізобетонний потік, який обмив дзвінке ім’я давно загиблого музиканта, увібрав у себе все те, що можна й чого неможливо уявити. І підводний мул сумнівних домислів. І спроби смажених «розслідувань» (із жовтим чадним димом). Показали у всій красі витягнутих із пісків забуття «люблячих дам» (чи любив він — не відповість).

Загалом, десятки сюжетів, які, на жаль, до його реального живого портрета мають сумнівний стосунок.

Чи занапастило цього «західняка» кохання саме до дівчини-росіянки? Ось, виявляється, у чому трепет «пошуків». Чи заздрив його тисячним гонорарам старший колега композитор-класик Кос-Анатольський? А якщо заздрив, то чи не цей метр мотузку з милом підсунув? Як хочеш, так і розумій натяки. Де лікували його — у божевільні чи в санаторії для політненадійних? Це теж для нас проблема, зважаючи на те, що й часу минуло зовсім небагато, деякі факти всім давно відомі: навіщо ж вигадувати?..

Найбільше у благій справі ювілейних ушановувань постарався «Інтер».

І когось із музичної редакції цього каналу хотілося б «повісити» на ту гілляку, яку вони з клінічною мазохістською наполегливістю демонстрували у своєму бездарному «фільмі пам’яті».

Вже давно ніхто не вимагає від цих каналів і цих редакцій якоїсь етики в підході до болючих тем. Із кого там вимагати? З «шісток», яких куди пошлють — те ті знімуть і в дзьобі принесуть.

Проте, напевно, ще лишилися на каналах і вищі інстанції. Не цензори, звісно. А просто адекватні люди. В особі Ганни Віталіївни, наприклад? Ці люди, проглянувши таке хоум-відео, не за покликом серця, а з фахового обов’язку зобов’язані дати по руках «шістці»... Або по-материнськи пояснити: негідно й нелюдяно мусувати із кадру в кадр «тему шибениці», «образ гілляки», «стовбур дерева». Аморально і підло тріскотіти дурним голосом, мовляв, стільки-то часу це тіло гойдалося на гілці — і гнило собі, гнило...

Таких паразитів, які повзають по людському болю, по нашій із вами пам’яті, треба виганяти з цих каналів — без вихідної допомоги.

Не знаю, як ви це сприйняли, а я ось чомусь здригнувся... Пізніше телефонували зі Львова — кажуть, родичі Івасюка були навіть не шоковані — «прибиті». Приїхали, підзняли, пометушились — пам’ять, виходить, «ушанували», — потім показали...

Потішно усе в нас виходить. Давно дозволили говорити, базікати, викривати — абсолютно «ссе» (свобода ж не тільки по п’ятницях). Але досі педагогічно не пояснили — «як» (із якою інтонацією) слід підходити хоча б до деяких конкретних важких тем. Та й до людей узагалі. «Я ж і людей не дуже...!» — сказала дівчинка-садистка у відомому анекдоті, виколовши очі черговій жертві.

Наш телевізор — така ж дівчинка-садистка, а ми — «жертви» у її ж пісочниці.

Ким представили в ювілейну «медіадекаду» українського пісняра? А я відповім... «Вішальником» його представили. І не більше. Не творчою натурою. Не геніальним мелодистом. Це їм ще навіщо? Адже рейтингу тоді вочевидь не нарубаєш. Їм же набагато простіше купити за 100 доларів пачку кремлівських концертів обвітреної давності — й ганяти з ранку до ночі навпіл із «Кварталом». І глядачі-слухачі, розвісивши вуха, сидітимуть — у своїй пісочниці...

А тут, бачите, треба зусиль докласти. Знання і творчий підхід проявити. Музичні архіви підняти. Або, не дай Боже, за великі гроші «Україну» орендувати «для концерту пам’яті українського композитора».

УТ-1, правда, показав урочистий вечір. Але держпафос — інколи — заглушує унікальний мелос, у якому переплавилися і політність душі, і одвічний український ментальний надрив. Адже за це цінуємо. А не за шибеницю в Брюховицькому лісі.

Місяць намагався умовити сім’ю С.М.Ротару — співачки, яка й відбулася завдяки Івасюку, — на творчу розмову про нього... Але й цим — ніколи. Не знаю, можливо, знову «підтримувати Литвина» готуються... Хіба ж тоді до творчого альтруїзму, чи до Івасюка, чи до бажання зробити спеціальну програму з його пісень, а не ганяти одну й ту саму фанеру. Не наша справа, втім.

На місцевому ТБ (і не тільки) з хитрою хваткою раптом почав набирати сили «актуальний» напрям — цинізм із відтінком лжепатріотичної кон’юнктури. Мовляв, так, звісно, ми ж вболіваємо, ми патріоти (причому це каже кожен, від Ротару й до Безлюдної and company). Але коли на кін поставлено гривню (як образ) — одне одного задушать. Набрешуть, наплетуть, скривлять фізіономії — і поведуться тільки на комерційний рейтинг.

Рейтингу совісті в нас не складають.

Я навіть не уявляю, хто б із тих, хто співає, знімає й керує, опинився в такому фантастичному чарті. А ви?

Тому й пошук відповіді на запитання «ХТО ПОВІСИВ?» їм набагато «смачніший», рейтинговіший (тут уже можна наплести три мішки вовни — чи то КДБ, чи то ЦРУ, чи то друзі, чи то композитори-заздрісники).

І виходить — «повісили» його... двічі. Тоді, у вкрай складний жорстокий час. І сьогодні — у «дозволений» час. Коли, крім «гілляки» в лісі, їх більше ніщо й не цікавить.

***

Непроста відповідь на друге запитання... Каюсь, але знову доведеться повернутися в той самий ряд, на те ж саме місце. Євробачення-2009, хай йому грець. Але ж і тема — «суспільно-політична»! Люди з форумів на неї, як удави на пачку дусту, ведуться. А активні дівчатка зі щоденних видань провели такі жваві «розслідування», що ах...

Натякають, чарівниці, мовляв, і тут усе запущено. А пісенні пристрасті — спецоперація ФСБ. Коли «наша» — уже «не наша». А підґрунтя всього — грузинський конфлікт, а не млявоплинна поп-конкуренція.

А хіба у вас, друзі, були сумніви, що Кремль і Банкова (у статусі доньки нашої головної особи) тільки цим і займаються, втягнувшись у боротьбу до кровохаркання після незначного передиху від газу... Ну, звісно. Треба ж чимось людей від цін відволікати. Ось і розважають.

Очікувано — на загальній арені — виступає скривджений лисий (Шрек, як його в газетах називають) уродженець Махачкали, чоловік-продюсер російської співаючої матері-героїні. Він бореться за... ні, ви тільки вдумайтеся... Ледь не за етнічну чистоту російської попси... (Можете в «неті» поцікавитися цими його дивовижними раціоналізаторськими пропозиціями.) Звісно, такому чистильнику й хотілося б відповісти «ти спочатку свій «поп» відмий від вульгарщини, а вже потім за щось борися», але навіщо бісер метати.

Та важку поливальну піар-машину в ці дні вже запущено на скаженій швидкості. Щоб відмити матір-співачку («годинничок» заклинило опівночі), Рунет і прилеглі до нього російські інформ-простори захлинулися «сенсацією».

Ви читали це позавчора? Буцімто молода українська співачка (вона виступатиме на Євробаченні за Росію) — симпатик «нацизму», «фашизму», «расизму», «антисемітизму»...

Дивно, як ці проплачені трубаДури ще не розкопали у купі сміття цікавих подробиць про її скотолозтво, наприклад. Про педофілію? Або про серійні вбивства, скажімо. Ця ж машина працює без збоїв. Тільки дай! Ну а як ти думала, дорогенька, адже у клітку з крокодилами ввійшла. В акваріум — із шаблезубими піраньями.

Звісно ж, це безумство — цинічне й безпрецедентне — так розігрувати «нацистську фішку» стосовно ну хай не дитини, але дівчини, котра викаблучувалась перед десятком прихованих камер у поп-загоні півтора року тому. І тоді ж, до речі, захоплювалася і своїм дідом-фронтовиком, і казала, що її улюблені фільми — радянські, на військову тематику («А зорі тут тихі», «У бій ідуть самі «старики»). Цього, природно, не розпіарили... З іншого боку, коли бовкнула щось — хай і відповідає! Ігри ж не дитячі. Казки скінчилися. Хоча, в принципі, так народжуються одіозні естрадні біографії — на заздрість безголосій блідій молі.

Ну, а наші місцеві застрільники — ревні прибічники доморослої «чистоти» попсової моралі — теж не дрімають. Від свого не відступляться. Відповідальний чоловік екс-міністра культури (співачки зі шляхетним минулим) завжди знайде що сказати з музичного приводу. Та він і раніше знав, «де» шукати всюдисущу «руку». Звісно — там...

…І як, скажіть, не повірити в чарівну байку про те, що веселу європейську поп-веремію придумали відмінники з ЦРУ? Винайшли її як лакмус, який і сьогодні визначає етнополітичні умонастрої на сумбурному просторі.

Дзвенить, здавалося б, безневинне телешоу. То й бісьтеся, в довжині спідниць змагайтеся. А ми тим часом чайку поп’ємо, по телефону покритиканствуємо: так, були люди в наш час, «не те що нинішнє плем’я», коли на городі — Лобода, а в Москві — Приходько.

Та все ж (чомусь) чистого творчого результату не виходить! Штилем політичного інквізитора, що ніби зійшов із п’ятничних сторінок багатосерійних творів Шустера-Фірташа, вже черговий теленачальник пояснює: «Ми тішимося з приводу того, що Росію представлятиме українка. Пісню написав грузин, слова — українські. І виконає їх — українка. Отож нічого російського!» Знову політика...

Навіщо ж на весь голос? Можна тихіше? Або хоча б натяком. Ми й так розуміли «політику партії» — навіщо зайвий раз озвучувати?

І чи не про цього начальника поп-Потап цілодобово репетує на М1 у пісні про Солом’янський район: «Вася, шо ты гонишь?»

Якби цей та інші райони попередили, що телеіндустрією в нашій країні керують блондинки, — нема питань. Але цією, з дозволу сказати, індустрією кермують люди в дорогих костюмах, із пещеними фізіономіями, з високими зарплатами... Жванецький недавно чудово поділив відповідальних громадян на «мозковиків» і «силовиків». Отож на нашому «УТ» кермують ті ж таки циніки-«силовики» — з блефом лжепатріотичної кон’юнктури. Коли їм стратегічно мислити, звивини напружувати? Якщо груди собі роздовбали — як Кінг-Конг — клятвами «за Україну».

А фактично вигнали цікаву українську артистку. І жодної композиції — українською мовою — на тому ж таки фіналі так і не вивудили.

Вибачте, здається, була єдина, та й та виконана артистом на прізвисько «Годо». Такий персонаж був у Семюеля Беккета в його абсурдній драмі. Але Беккет — Ірландія. «Мамо», де ти? А вона в Москві.

А на нашому городі, як відомо, жінка з гламурної тусовки. І наша єврообраниця вже починає гордо нести європейському світу магнетичний концертний образ у томливій постільній гамі. Можливо, і за такий образ бадьоро проголосують країни? І знову «перемога буде за нами»? Вектор вибагливих європейських умонастроїв, як завжди, непередбачуваний.

…Але самим собі, «на районі», мабуть, таки слід признатися: так, ця посланниця — кокетлива посередність, мильна бульбашка. Корпоративна приправа, яку, може, «схавають», а може — й «ні»...

Такі творчі індивідуальності навіть без НТКУ щовечора можна «обрати» у будь-якому клубі, пабі — і решті цікавих місць (втім, уся надія на «цирк», бажаю успіхів!).

А поки навіщо губи так гордо закопилювати? А то ми тут глухі, сліпі, й нас не нудить... Хоча б від високорейтингової трансляції УТ в жанрі «витівки у жмеринському борделі». Громадяни наші чомусь обговорювали тільки ванну на сцені ПК «Україна» — з «іхтіандром» усередині. А поговорити... про творчість?!

Але ж творчість — не у ванній. А в унітазі. Злили. Про що завгодно, тільки знову не про «те».

Тут і відповідь: «хто», «кого», «куди»...

Фізіологічний шоу-бізнес з елементами цирку на наших городах тріумфує... З української «Мамо» в Росії роблять спільницю Гітлера...

Весело там у них — «на районі». Ще й не таке буде? А це — вже третє запитання.