«У МЕНЕ ЗАДЗВОНИВ ТЕЛЕФОН…»

Цей хрестоматійний і відомий усім із раннього дитинства вірш поета Корнія Чуковського ризикує згодом перетворитися на незрозумілу для більшості абракадабру. Потроху наші телефони перестають дзвонити. Вони тюлюлюкають, тріскотять, вібрують-зудять і, головне, — музичать. Особливо мобільні. В одному з центральних видань у рецензії на престижний філармонічний концерт автор іронізував — мелодії телефонів «нових українців» вступали в діалог із тим, що лунало зі сцени, — і виходив абсолютно постмодерністський колаж музичних тем, такий собі твір-хеппенінг.

На вхідних дверях у Колонний зал Національної філармонії три заборонні таблички: не можна фотографувати, не можна знімати відеокамерами, не можна користуватися мобільними телефонами. І якщо перші дві заборони цілком зрозумілі, приміром, із погляду авторського права, то третя в пристойному товаристві ніби й недоречна. Але, на жаль, життєві реалії змушують. Як не пригадати тут авторський концерт Гії Канчелі в Національній опері, коли в найсокровенніший момент звучання, найтихіше піанісимо буквально розрізав сигнал мобільника з віпівських рядів партеру. Справа державної ваги? Глобальна катастрофа, відвернути яку може лише ім’ярек, котрого терміново викликають телефоном? Аж ніяк. У найкращому разі — неуважність заклопотаного безліччю проблем державного мужа, який просто забув відключити телефон або переключити його на вібродзвінок. У найгіршому — абсолютне нехтування правами й інтересами оточуючих. Зокрема — моїми правами як слухача, котрий бажає слухати твір Канчелі без мобільного «поліпшення». І має право на екологічно чисте середовище проживання. Зокрема — інтонаційне.

Проте мобілки забруднюють оточуючий нас звуковий світ із неймовірною швидкістю. Вони — в одному ряду з FM-станціями, що, розплодившись немов кролики, створюють особливе звукове середовище в маршрутних таксі та є формою насильства над особистістю. Насильства витонченого, але дуже відчутного, адже від картинки, яка дратує візуально, можна відвернутися, зрештою — закрити очі, а від звука куди подінешся? Хіба що застромиш у вуха навушники плеєра — і кому яке діло, що ти слухаєш тишу?!

Утім, сигнали мобілок можуть стати цікавим матеріалом для спостережень і висновків. Потрібно лише спробувати не сприймати їх як музику. Та й справді, яка ж тут музика — у штучно збіднених синтетичних тембрах, в убогій фактурі перекладень і композиційній убогості фрагмента? Скоріш, це знак. Знак чого?

Прислухаймося до «джентльменського набору» мелодій, що звучать із надр «Моторол» і «Сіменсів», «Еріксонів» і «Алкателів», «Нокій» та інших представників мобільного роду-племені.

Отже, крім нудних і абсолютно деіндивідуалізованих вібрацій, тріскотіння, синтезованих рулад і трелей, звідусіль чуємо класичну музику. Передусім, у вигляді «напівфабрикатів» — переважно фанфар, чиї «генетичні витоки» в середині епохи Середньовіччя, в мистецтві міських сурмачів. Чому «напівфабрикатів»? Бо ці формули й жанрові знаки, відшліфовані часом, стали своєрідним «будівельним матеріалом» для академічної музики наступних століть — основою тем сонат і симфоній, оперних увертюр і концертних інтрад. Скрізь вони виконують ту саму функцію: привертають увагу та вводять у художній світ твору («Гей, послухайте, про що я вам розповім!»). Як наслідок — вони короткі, енергійні, закличні...

І — мало індивідуалізовані, бо головне для них — не себе показати («Подивіться, який я солідний!»), а про щось важливе попередити («Увага! Небезпека!»). Такий їхній генезис, така їхня доля. Але персона, котра не виключає мобілку в філармонії чи театрі, робить так аж ніяк не тому, що постійно має розв’язувати проблеми державної ваги — вона хоче привернути увагу до себе, коханого. І «загальновживаної» фанфари для цього явно не досить, вона «в усіх є». Тут потрібно щось особливе, індивідуальне, персональне. Таке, аби і «смак» власника засвідчувало, і рівень його культурних запитів. І, звісно ж, статок — адже ціна стільникового телефона залежить, крім всього іншого, і від кількості запрограмованих мелодій (або можливості самому записати мелодію на свій смак), а також — від наявності/відсутності т.зв. поліфонії (яка до справжньої поліфонії має вельми опосередкований стосунок; у даному випадку — це не одна пронизливо-синтетична мелодія, а просте до примітивності багатоголосся).

Результати «індивідуальних програмувань» класифікації не піддаються в принципі — скільки людей, стільки й варіантів; крім того, потрібно вміти принаймні диктант музичний правильно записати. Мобільні мелодії з ритмічними або звуковисотними помилками — жорстокий удар по вухові музиканта. Але хто з тих, котрі хизуються «ексклюзивними» сигналами, звертає на це увагу?

Утім, фірми, які випускають мобільні телефони, подбали про запити споживача — і пропонують готовий набір мелодій на різні смаки. Не дуже давно на картках одного з операторів мобільного зв’язку навіть Інтернет-адреси з параметрами популярних мотивів з’явилися...

Парадоксально, але факт: більшість із ширвжитківських мелодій мобілок фанфарно-закличної складової позбавлені повністю. Винятки одиничні — «Марсельєза», тема з увертюри до опери «Вільгельм Телль» Дж.Россіні й початок бахівської органної Токати ре-мінор. Інші ж мелодії — «На пам’ять Елізі» й фінал ІХ симфонії Бетховена, «Менует» Боккеріні та «Весна» із вівальдієвського циклу «Пори року», Мі-бемоль-мажорний вальс Шопена та 24-й каприс Паганіні, Турецьке рондо Моцарта й «Хабанера» з опери Бізе «Кармен» (список може бути нескінченний) — власне фанфарного елементу не містять. Тут головне — не «Зверни увагу на інформацію», а «Подивися на мене». Мелодія мобілки стає знаком — усвідомленим чи ні, це вже інша справа. А поки що звідусіль лунає: «Подивися, який я романтичний» («На пам’ять Елізі»). «Зверни увагу, яка я елегантна» («Менует»). «Я — інтелектуал» («Весна» Вівальді). «Зовнішньо я, можливо, й не така, але насправді — нестримно-жагуча» («Хабанера» Кармен)...

Зрештою, кожен може сигналізувати оточуючим про те, про що хоче. Цікаво інше: більшість мелодій, запрограмованих в мобілках, написані авторами, котрі померли в позаминулому столітті. Очевидно, таке вільне використання їхніх творів зумовлене відсутністю необхідності платити роялті спадкоємцям?