«У мене ще є адреси...» Стівен Спілберг уперше приїде в Україну. На прем’єру фільму Сергія Буковського «Назви своє ім’я»

Спілберга чекають у Києві вже наступного тижня — 18 жовтня. Знаменитість прибуде до України не просто в статусі почесного гостя на прем’єру фільму Сергія Буковського «Назви своє ім’я» — усесвітньо відомий режисер разом із Віктором Пінчуком значиться ще й продюсером стрічки. Бо біля витоків проекту ще 2004 року стояли безпосередньо Спілберг і Віктор Пінчук.

Прем’єрний фільм — про жахливе «учора» та хворобливе «нині». Про Голокост. Про уламки доль, розбитих Другою світовою. І безодню, яка постійно вдивляється в тебе, якщо ти сам колись зазирнув у неї. Режисер Сергій Буковський розповів «ДТ» про роботу над фільмом, що, зважаючи на все, може стати однією з головних українських кіноподій нинішнього року.

Важко говорити про картину — ще важче часом дивитися на екран. Часто виникає природне бажання або відвести очі в бік, або потупити їх у землю. Тому що... загалом, розумієте... Тут тема, яка не терпить актуалізованих скоромовок або ритмічного «кліпового мислення» (на що сьогодні страждає документальне кіно). Тут концентрація болю. Але без операторських віньєток і закадрової дидактики. І без авторського бажання «зробити ще більш боляче», оскільки глядач і так співучасник. Час у стрічці Буковського тече так само повільно, як тоді — півстоліття тому. Коли й оповідачі були юні, і взагалі здавалося, ніби день тягнеться як тиждень, тиждень як місяць, а місяць як рік. То було спільне відчуття «сповільненості дії» — і чотирнадцять облич наших співвітчизників, вихоплених із тієї непроглядної безодні, чотирнадцять очевидців трагічних подій через півстоліття згадують «як це було...»: гетто, звірства, арешти, розстріли, Бабин Яр, замордовані діти, покалічені душі. Пекло.

Записи цих інтерв’ю зроблено в 1994—1998 роках Інститутом відеоісторії й освіти Фонду Шоа Університету Південної Каліфорнії. Вони і стали основою для фільму.

— Коли скажу, що ця робота виявилася найважчою з усіх моїх картин, то це не буде перебільшенням, це правда, — говорить режисер. — Навіть порівняно з дев’ятисерійним документальним проектом «Війна. Український рахунок». Так, дуже важкий матеріал... Ти не можеш просто подивитися, потім виключитися й зайнятися чимось іншим... Люди, інтерв’ю з котрими дивишся, увесь час із тобою. Це вже — твої родичі, сусіди. Можливо, через те, що знімалося це не для кіно, а для архіву — через бажання зберегти саме свідчення (майже як на допиті). І ще... Усі мої старі напрацювання, спроби «впровадити» певний режисерський прийом, руйнувалися як картковий будинок. Лише в процесі монтажу зрозуміли: самі герої не дозволяють використовувати режисерські хитрощі. Бо всі такі «хитрощі» стають «прийомом», банальністю.

Хронометраж нашого фільму — півтори години. Це так званий «гранд формат», дуже поширений на Заході. Але майже невідомий у нас у країні. Світ неігрового кіно, його жанрове та стильове розмаїття трохи ширше від того, що можна побачити на наших телевізійних каналах. Приміром, фільм Клаудіо Ланцмана про Голокост.

«ШОА» йде дев’ять годин, і відірватися від екрана неможливо. Імовірно, у мене викривлений смак, але я люблю медитативне кіно, де можна роздивлятися повільний плин життя.

Мене також не полишає відчуття, що це ще й певний підсумок... Принаймні мій персональний підсумок у документальному кіно. Адже, коли бути чесним, останні десять років роботи за рідкісним винятком — це телевізійна поденщина.

— Чи всі інтерв’юйовані герої зможуть сьогодні побачити картину?

— На щастя, багато хто з них побачить. Навіть у Києві на прем’єрі очікуємо Марію Гольдберг, Юрія Пінчука, Зінаїду Климановську, Леоніда Серебрякова, Ірину Максимову...

— Деякі монологи у фільмі немов зумисне обірвано. Нібито глядач-слухач сам має додумати їхню подальшу долю. Це навмисний режисерський хід?

— Знаєте, кожна з цих життєвих драм могла б стати основою для окремого великого, у тому числі й ігрового, фільму. І трагізму, і несподіваних поворотів там понад міру. Неможливо весь матеріал вмістити в рамки однієї документальної стрічки, навіть коли вона триває 90 хвилин.

Ось одна з історій, яка залишилася за рамками фільму. Про неї нам розповіла киянка Тетяна Чайка ще тут, у Києві, перед нашим від’їздом до Лос-Анджелеса. А там в архіві ми її й відшукали... Це таке собі сімейне оповідання. Його записано зі слів чоловіка та дружини Марії й Петра Гуцолів. Юнак, українець, закохався в гарну єврейську дівчину з гетто. Він вирішив видати її за свою сестру та приніс підроблені документи, аби її звільнили. Але Марію впізнав поліцай, колишній однокласник, і сказав, що це ніяка не сестра. До поліцейського відділка їх супроводжують німецький солдат і той самий поліцай. І от німець убиває поліцая й дозволяє закоханим втекти. Вони тікають, ховаються, поневіряються — поки не знаходять притулок на хуторі в самотньої господині. І з цього моменту розпочинається ще один непередбачений поворот долі з розлукою, зустріччю й іншою зустріччю через багато років.

А чому «обірвані» долі?.. Саме так задумано. Усе в фільмі зроблено зумисне — хіба не з окремих доль складається доля народу?

— У вашій картині є і два безмовні персонажі — Злата й Хаїм Мєдніки, мешканці колишньої синагоги. Чому про них ані слова? Щось особливе приховано за мовчанням цих людей?

— Вони справді живуть у колишній синагозі, уже давно перебудованій на велику комуналку. Вони нікуди не їдуть. Так для себе вирішили — тут їм жити. Мені видалося, що і Злата, і Хаїм досі перебувають... у гетто. І виходу звідти немає... Принаймні я хотів, аби таке відчуття виникло в глядача. Їхнє мовчання — золото. Воно притягує. Вони видалися мені майже ірреальними персонажами з минулого життя. Ось чому єдино доречною була зйомка на фото. Мені видалося неделікатним ломитися в їхнє життя з нашим «залізом».

— Чому ви використовували записи розповідей наших співвітчизників про Голокост, зроблені ще десять років тому?

— Так говорити не зовсім правильно. Річ у тому, що я дістав пропозицію від Фонду Шоа зняти фільм саме на основі зібраних ним свідчень. Цей архів налічує понад 50 тис. інтерв’ю. Із них три з половиною тисячі записано в Україні. Із моєю дружиною, Вікторією Бондар (вона координатор проекту, його редактор у тому самому сенсі, яке ми раніше вкладали в це слово — коли не було шеф-редакторів, супервайзерів і продюсерів), переглянули близько п’яти сотень інтерв’ю. І відібрали 60 героїв. Найкоротша оповідь — дві години. Найдовша — вісім годин. Працювали над матеріалом уже вдома, у Києві, у нашій квартирі. Серед відібраних свідчень були не лише розповіді тих, хто пережив Голокост, а й тих, хто допомагав їм врятуватися. У певний момент я зрозумів, фільм має бути про те, що, коли є у світі бодай одна-єдина людина, котра допоможе іншій уникнути загибелі, то цей світ небезнадійний. Я розповів про це у Фонді. Мене зрозуміли. Даглас Грінберг, виконавчий директор Фонду, сказав: «Роби свій фільм. І таким, як ти його бачиш». Відверто кажучи, я навіть розгубився, почувши це побажання. Давно не надходило таких пропозицій.

Над проектом ми працювали рівно рік. Приїхали до Лос-Анджелеса у вересні 2005-го, а 31 серпня, тобто півтора місяця тому, склали (за кіношною традицією) шматочки розбитої в перший знімальний день тарілки й закінчили роботу. Сьогодні непросто зібрати команду, тим паче, команду однодумців. Ми працювали півроку в монтажній кімнаті компанії «Фільм Плюс». 12-годинний робочий день з одним вихідним. І безмежно вдячний нашому маленькому колективу, який не знав утоми — Антону Гойді, двом Маринам — Шелюбській і Чайці, Ігорю Барбі й Борису Петеру, нашому «американському французу» Марку Едвардсу і, звісно, координатору «з усіх питань» — моїй дружині Вікторії.

— Стівен Спілберг — один із засновників Фонду Шоа (в перекладі з івриту «шоа» означає «катастрофа»)? У чому безпосередньо полягала його продюсерська функція в даному проекті?

— Нам розповідали, що ще під час зйомок фільму «Список Шиндлера» в Угорщині до Спілберга приходило багато людей, вони розповідали про пережите, про побачене під час війни. Тоді, напевно, і виникла ідея такого фонду. У них — величезний архів із розгалуженою мережею пошуку, дуже продуманою та зручною. За місяць роботи в архіві ми зустрічали там дослідників, викладачів, журналістів із Польщі, Угорщини, Німеччини, Сполучених Штатів. Тоді, у вересні минулого року, Фонд Шоа ще розташовувався на території студії Universal. А з січня 2006-го він увійшов до складу Університету Південної Каліфорнії. Наскільки мені відомо, Стівен Спілберг займається не щоденною роботою Фонду, а його стратегією. Утім, найкраще на ваше запитання відповість сам Спілберг — він буде на прем’єрі.

— Спілберг ніколи раніше не приїжджав до жодного з великих міст колишнього пострадянського простору — ані до Москви, ані до Петербурга. Чи відомо вам, чому він вибрав саме Київ — лише в зв’язку з прем’єрою? Чи є певні супутні мотиви?

— Не знаю. Єдине, що можу сказати: він дивився наш фільм. Даг Грінберг розповів нам про це по телефону. Уся наша знімальна група дуже раділа словам, які нам передали. Ми цим дуже пишаємося.

— Не виникало в процесі роботи над проектом певних розбіжностей — уже з американською стороною? Відомо, що вони досить педантичні й політкоректні в багатьох питаннях, а тут така непроста тема.

— Нюанси виникали. Спочатку якісь епізоди вони сприймали зі «знаком запитання». Але в режисера завжди мають бути аргументи. І вони уважно вислуховували ці аргументи. Американська сторона, справді, виявила розуміння і такт. Ми вели багатогодинні переговори телефоном і пояснювали одне одному свою позицію. Приємно працювати з професіоналами. Даг Грінберг, приміром, не тільки виконавчий директор Фонду, він ще і професор історії. Марк Едвардс, наш продюсер, — людина із широким кругозором, глибокими знаннями, тонким розумінням кіно. За його плечима Йєльський університет і Кіношкола в Лос-Анджелесі. Щось ми відстоювали, із чимось погоджувалися та приймали їхні зауваження. Ми називали це діалогом культур. Часом і плакали, і сперечалися — у результаті й народився цей фільм.

Із дос’є

Cергій Буковський народився 1960 року в Башкирії. Того ж таки року його батьки — тато, кінорежисер Анатолій Буковський, і мати, актриса Ніна Антонова, — привезли його до Києва. Сергій Буковський навчався режисури на кінофакультеті в Київському інституті театрального мистецтва ім. І.Карпенка-Карого. Відслуживши в армії, понад десять років працював на Українській студії документальних фільмів. 20-хвилинний чорно-білий фільм «Завтра свято», знятий у перші роки перебудови, приніс позитивні відгуки критики й визнання професіоналів.

За чверть століття роботи в документальному кіно Буковський зняв близько півсотні документальних кіно- й телефільмів, нагороджених на престижних міжнародних кінофестивалях: «Марш-кидок» (1985), «Завтра свято» (1987), «Сон» (1988), «Дах» (1990), «Дислокація» (1992), «Знак тире» (1992), «Пейзаж, портрет, натюрморт» (1993), «На Берлін!» (1995), «Вілен Калюта. Реальне світло» (2000), «Terra Vermelha. Червона Земля» (2001), документальний 9-серійний телефільм «Війна. Український рахунок» (2003, Національна премія України імені Тараса Шевченка 2004 року). Випустив курс режисерів-документалістів в Інституті театрального мистецтва ім. І.Карпенка-Карого (1998—2003)