У ЛЬВОВІ Є РИБА, ЯКА СМІЄТЬСЯ - Культура - dt.ua

У ЛЬВОВІ Є РИБА, ЯКА СМІЄТЬСЯ

1 грудня, 2000, 00:00 Роздрукувати Випуск №47, 1 грудня-8 грудня

Ви колись бачили пам’ятник, присвячений усмішці? Так-так, звичайнісінькій усмішці, яка дедалі рідше з’являється на наших утомлених, похмурих обличчях?..

Ви колись бачили пам’ятник, присвячений усмішці? Так-так, звичайнісінькій усмішці, яка дедалі рідше з’являється на наших утомлених, похмурих обличчях? Такого пам’ятника ні в Україні та й ніде в світі (за твердженням фахівців) ще немає. Усмішка не була увічнена ні в бронзі, ні в граніті, ні навіть у камені чи глині.

Цю прогалину заповнив львівський художник, скульптор і карикатурист Олег Дергачов. Віднедавна 16-кілограмовий бронзовий міні-монумент висотою півтора метра зайняв гідне місце біля входу в культурно-творчий молодіжний центр «Дзига» на знаменитій у Львові вулиці Вірменській, в історичній частині міста. Ось уже кілька років «Дзига» й прилегла до неї територія — це місце, де можна сміливо «поприколюватися», подуріти, «збожеволіти» — словом, на всі сто (чи менше) проявити свою веселу вдачу гумориста, котра так і проситься назовні. Тож пам’ятник «Усмішка» прийшовся і до місця, і до часу. Як зникаючі види флори чи фауни, усмішку вже час заносити до Червоної книгу, а тому — і пам’ятник їй ставити. Для нащадків.

А до чого тут риба? — запитає пересічний читач. Бо головний елемент міні-монументу, котрий височіє вгорі, і є усміхнена... риба, і лише дещо нижче (у виступаючій частині) увічнено широку (9х12) людську усмішку. Весь гумор (як пояснив автор пам’ятника) полягає в тому, що це — остання усмішка людини, котра тоне в болоті. Вона вже вся внизу, її засмоктала трясовина, і останнє, що в неї залишилося, — усмішка... Такий от фатальний оптимізм.

Що стосується невеликих розмірів пам’ятника, то такою є художньо-філософська концепція Олега Дергачова, його уявлення про мікромонументалізм. Він узагалі вважає, що великі пам’ятники мають стояти лише у великих містах, таких як Париж, Нью-Йорк, Лондон, Москва... А Львів із його камерною атмосферою має наповнятися маленькими монументами, котрі за своєю енергетикою, аурою ближчі до людини. До речі, у невеликих стародавніх німецьких, голландських й інших європейських містечках чимало таких затишних «домашніх» пам’ятників. Ми до цього ще не прийшли, хоча такий перший симпатичний крок до увічнення саме ідеї, думки, а не людини чи якоїсь події, зробив львівський митець. Та й справді, на цей мініатюрний пам’ятник не можна дивитися без усмішки. І це добре. Хоч на якийсь час вона повертає нам радість буття.

Монумент (щедро политий шампанським) було відкрито, коли у Львові проходив міжнародний симпозіум карикатуристів і теоретиків карикатури «Дивакувате тисячоліття»-2, а в Палаці мистецтв почала працювати виставка карикатури під однойменною назвою.

Як вважає «ідейний натхненник» «Дивакуватого тисячоліття»-2 Олег Дергачов, карикатурі в Україні відкрито не таку вже широку дорогу, тому, якщо є можливості, художники з радістю виставляються за кордоном. Там їх знають навіть краще, аніж у нас. У рідній батьківщині виставки потрібно організовувати переважно на власні кошти. Та й у цілому, попри яскраві особистості (в Україні набереться не більше 15—20 титулованих карикатуристів), карикатура в нас «кульгає», особливо в масових періодичних виданнях, де карикатурист — простий виконавець, знаряддя в руках головного редактора, виразник чиєїсь чужої ідеї чи думки.

— Ми ж хотіли представити й показати карикатуру як мистецтво, — говорить Олег Дергачов, лауреат понад 40 художніх міжнародних премій. — У Україні мало кого цікавить карикатура, на неї практично не звертають уваги. Абсолютно повна байдужість. А це теж показник культури, який, до речі, у нас не підтримується так, як це має бути. Часто митцям, творчим людям доводиться доплачувати за свої проекти, щоб утілити їх у життя (до речі, пам’ятник усмішці Олег зробив на свої кошти). Тому намагаємося заробити гроші на Заході, щоб можна було щось показати в Україні. Що стосується карикатури, то це унікальний художній жанр. Вона об’єднує людей, руйнує межі нашого дивакуватого століття. Солдат, який сміється, ніколи не вистрілить у свою жертву, жодний політик не винесе фатальний вердикт у той час, коли він сміється. А якщо людина позбавлена почуття гумору, тоді цей вакуум заповнюється агресією, прагненням руйнації. Висновок один: більше сміятися, більше усміхатися, щоб не руйнувати, а створювати. На жаль, ми знову цього повинні вчитися. Було б тільки в кого...

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №30, 17 серпня-23 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво