«У ліжку зі слоном», або колоніальна спадщина і постколоніальна спадковість - Культура - dt.ua

«У ліжку зі слоном», або колоніальна спадщина і постколоніальна спадковість

3 червня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №21, 3 червня-10 червня

Канадський прем’єр-міністр П’єр Трюдо прирівняв свого часу континентальне сусідство своєї країни зі Сполученими Штатами Америки до нелегкого спання в одному ліжку зі слоном...

Канадський прем’єр-міністр П’єр Трюдо прирівняв свого часу континентальне сусідство своєї країни зі Сполученими Штатами Америки до нелегкого спання в одному ліжку зі слоном. «Хоч би якою лагідною та приязною була тварина, — сказав він 1969 року у Вашинґтонському прес-клубі, — ви не зможете не відчути кожного її поруху».

Українцям випало ще складніше сусідство, оскільки той «слон», із яким вони ділять континентальне ложе, ніколи не був ані надто лагідним, ані, зрештою, приязним до них як до окремої нації. Самі росіяни, щоправда, досить часто й охоче говорять про свою любов до України та українців, згадують свої різноманітні українські зв’язки та корені і навіть заводять яку-небудь українську народну пісню на підтвердження своєї симпатії та компетентності. В цьому сенсі вони начебто кардинально відрізняються від поляків, які ставляться до українців найчастіше з пересторогою, вираховують їм усі історичні кривди й конфлікти і ставлять їх досить низько в усіх соціологічних опитуваннях, покликаних з’ясувати ставлення різних народів одне до одного.

А проте для багатьох українців польська неприязнь є приємнішою чи, сказати б, прийнятнішою, ніж російська «любов». Цей парадокс має просте пояснення. Поляки, навіть не «люблячи» українців, визнають їх рівними собі — принаймні у тому сенсі, що вважають їх іншим, окремим народом, хай навіть із тих або тих причин малосимпатичним. Росіяни натомість вважають українців, як правило, підвидом росіян і, в цьому сенсі, «люблять» самих себе — такий собі імперський міф, із яким українці насправді не бажають мати нічого спільного. Польська «неприязнь», умовно кажучи, закорінена у реальності і таким чином може бути змінена — через нелегкий, а все ж конструктивний діалог. Російська «любов» закорінена у віртуальності і ніякого діалогу не передбачає — лише сліпий послух.

Із постколоніального погляду, російсько-українські відносини можна прирівняти до взаємин Робінзона Крузо з П’ятницею: кожен Робінзон «любить» свого П’ятницю — але лише доти, доки П’ятниця приймає накинуті йому правила гри й визнає колоніальну субординацію та загальну зверхність Робінзона і Робінзонової культури. Як тільки П’ятниця надумує збунтуватися — оголосити себе суверенним і рівним Робінзонові, а свою культуру — самоцінною й самодостатньою, — він стає найбільш зненавидженим Робінзоновим ворогом. Такий П’ятниця апріорно оголошується «ненормальним» — «буржуазно-націоналістичним» запроданцем, якому місце в тюрмі, або «национально озабоченным» девіантом, якому місце у божевільні. «Нормальний» П’ятниця — це той, котрий покірно приймає Робінзонові обійми, «ненормальний» — котрий вважає їх надмірними/збоченськими/принизливими і намагається з них вирватися.

Хоч як це сумно, але росіяни, як правило, попри гучні декларації, не люблять реальної України й намагаються її всіляко марґіналізувати у своїй свідомості, оскільки вона заперечує ту віртуальну Україну, яку вони собі вигадали і яку справді люблять як самих себе, як частку своєї імперської ідентичності — таку собі вічно «поющую и пляшущую Малороссию», позбавлену надмірної інтелектуальності і власного політичного хребта.

Кілька років тому мені випало бути свідком забавного і, на свій лад, повчального епізоду на зустрічі редакторів східноєвропейських культурних часописів. Кожен із нас мав можливість представити там своє видання, тож моя кирилична «Критика», природно, привернула увагу колеґ-москвичів. Вони довго її гортали із суперечливими, як мені здалося, почуттями. З одного боку, часопис їм як професіоналам явно подобався; з іншого боку, їм як росіянам нелегко було погодитися, що українці можуть зробити інтелектуальний продукт не гірший, якщо не кращий від їхнього. Нарешті їм пощастило знайти пояснення виявленій аномалії, натрапивши у редакційних реквізитах на згадку про те, що «Критика» співпрацює з Українським дослідним інститутом Гарвардського університету.

«Я так и знал, что это американское!» — радісно вигукнув мій московський колеґа. Його міфічний світ, який трохи був захитався під натиском дійсності, знов повернувся на тверді підвалини. П’ятниця у цьому міфічному світі не може зрівнятися з Робінзоном. Хіба що йому допоможе інший Робінзон — наприклад, американський. Я ще не знав тоді, що за кілька років ця сама логіка повною мірою проявиться під час та після помаранчевої революції. Її, як ми тепер знаємо, український П’ятниця, на думку більшості росіян, зробив не для власної свободи та гідності, а лише за намовою західних Робінзонів — на шкоду Робінзонові російському.

Віртуальність російських уявлень про Україну — на жаль, не єдиний наслідок тривалих колоніальних взаємин між двома народами та інтенсивної імперської міфотворчості. Дослідники постколоніалізму стверджують, що колонізований етнос поступово засвоює, інтерналізує неґативний образ самого себе (self-image), який йому нав’язують колонізатори. Аборигени вимушено приймають цілу систему чужих і принизливих уявлень про себе як про «варварів», «недолюдей», «примітивів», носіїв «хаосу». Їхній «космос» руйнується і деґрадує під тиском неґативних (авто)стереотипів, і вони справді стають носіями нав’язаного їм «хаосу», з якого мають лише один вихід — асиміляцію й інтеґрацію в «космос» колонізаторів, у чужу і, по суті, ворожу, неприхильну до них цивілізацію, або ж — мусять і далі сповняти накинуту їм «хтонічну», «деструктивну», «недолюдську» роль («быки», «кугуты», «рогули», «колхоз» тощо).

Україна, однак, принципово відрізняється від колонізованих країн Азії, Африки та Америки тим, що відмінність між панівною й підлеглою групою мала тут мовно-культурний, а не расовий характер. Чорною шкірою для українців завжди була їхня «рабська», «колгоспна» мова; змінивши цю мову на «білу», російську, українці могли зробити яку завгодно кар’єру в Російській, а згодом Совєтській імперії. За етнічною ознакою вони практично не дискримінувалися, оскільки традиційно вважалися різновидом того самого російського народу — якщо тільки не наполягали на своїй принциповій відмінності від росіян.

Мова якраз і була головним, коли не єдиним виявом такої відмінності; зрозуміло, що підозрілими вважалися лише ті українці, котрі свідомо намагалися зберегти цю відмінність, попри тиск довколишнього російськомовного середовища і здобутої ними переважно російськомовної освіти. Сільські, малоосвічені українці небезпечними не вважалися; навпаки, їхня вбога, засмічена русизмами мова слугувала яскравим підтвердженням загальної нікчемності й безперспективності україномовного світу. На цьому тлі нечисленні україномовні інтеліґенти в містах виглядали справді «национально озабоченными», себто акцентуйованими особами, гідними, в кращому разі, поблажливо-співчутливої усмішки, а в гіршому — примусового лікування або ув’язнення. Мало хто наважувався розмовляти «чорною» мовою, всі хотіли бути «білими» — як Майкл Джексон.

Хрестоматійною стала репліка одного зі свідків на процесі Василя Стуса — видатного поета, перекладача Рільке і Гельдерліна, що отримав 8, а потім 15 років ув’язнення та заслання за свою творчість і правозахисну діяльність, і врешті загинув 1985 року в концтаборі. Свідок стверджувала, що Стус — справжнісінький «націоналіст», бо розмовляв із нею виключно українською мовою. Прямолінійний зв’язок між розмовлянням по-українськи та політичною неблагонадійністю («буржуазний націоналіст», як і «сіоніст», за совєтських часів був не лише небезпечним ідеологічним ярликом, а й тяжким кримінальним звинуваченням) сформувався на підсвідомому рівні практично в усіх громадян. Пригадую й сам щирий подив моєї сусідки («хохлушки», за її власним визначенням) десь року 1986-го, коли вона раптом почула, що ми з дружиною розмовляємо не лише між собою, а й із дитиною по-українськи: «Зачем же вы ребенку жизнь калечите?!..» — вигукнула вона не так осудливо, як співчутливо.

Вона мала по-своєму рацію; навіть не знаючи долі Стуса та інших «націоналістів», легко можна було передбачити всі життєві випробування, які випадуть на долю нерозважливо україномовної дитини в аґресивно російськомовному середовищі. Я й досі не певен, чи не чинили з дружиною безвідповідально, ба навіть еґоїстично, вплутуючи безневинне дитя у наш безнадійний український проект. На своє виправдання можу лише сказати, що й тоді, як і тепер, я не був прімордіалістом і не ставив під сумнів права кожного вільно собі вибирати мову, ідентичність, місце проживання чи громадянство. Але ж ішлося тоді зовсім не про вибір, а про капітуляцію — перед імперським хамством, ґвалтом і намаганням усім нав’язати єдино «правильну» мову, культуру, ідентичність, ідеологію. Ми, як могли, опиралися тому ґвалтові. Ми мстились Імперії як могли — вивчаючи інші мови й читаючи інші, не санкціоновані Імперією, книжки.

«Ребенок» наш, зрештою, виріс, закінчив соціологію, вивчив десяток мов, якими спілкується зі своїми незліченними друзями по цілому світі, і, схоже, не нарікає поки що на своє «покалічене» україномовністю життя. Але я знаю також, що її доля є, радше, винятком, аніж правилом. Я знаю, що для більшості українців, народжених на селі чи в малих містечках, добра освіта найчастіше неприступна, як і добрі книжки, музеї, театри, добрі заробітки і канали комунікації, широкі — формальні і неформальні — суспільні зв’язки. Я знаю, що для більшості українців, починаючи з ХІХ століття, урбанізація означала, як правило, русифікацію, себто політично безпечнішу й психологічно комфортнішу асиміляцію у панівну — імперську — мову й культуру.

Я знаю, зрештою, що драматичний розрив між якістю міського та сільського життя фатально поглибився в СССР системою колгоспного покріпачення, себто фактичною ґеттоїзацією україномовного населення в рамках своєрідної «внутрішньої колонії», такого собі «третього світу», одна з функцій якого — забезпечувати урбанізований «перший» (російськомовний у нашому випадку) світ дешевою робочою силою на всілякі непрестижні, з погляду міського населення, роботи. Саме сільські українці (вчорашні раби-колгоспники) виконують у великих містах приблизно ту саму функцію, що вихідці з «третього світу» в містах Західної Європи й Америки: вивозять сміття, підмітають вулиці, працюють чорноробами на будівництві тощо.

Тому я не маю ні слова докору до цих людей, як і до своєї сусідки, яка далекого 1986-го робила нам із дружиною зауваження й відчайдушно намагалася вберегти принаймні власних дітей від небезпечної україномовності. Колоніальна спадщина в Україні є досить важкою — ще важчою навіть, ніж комуністично-тоталітарна. Неґативний self-image і комплекс неповноцінності — це лише один бік медалі. Другий бік, пов’язаний із тим-таки комплексом неповноцінності, — це гіперпозитивний self-image, меґаломанське поширення географічних меж свого етносу, гіперболізація його культурної унікальності та вигадування щонайглибших історичних коренів. Якщо неґативний автостереотип українців відбиває суто імперське уявлення про них як про «хохлів», «малоросів», провінційний «різновид» росіян, то гіпертрофовано-позитивний автостереотип проголошує росіян «зіпсутим», «татаризованим» різновидом русичів-українців, натомість самих українців робить нащадками архидревніх скіфів, що жили на теперішніх українських землях задовго до появи на них слов’ян, або й нащадками доісторичних трипільців, цивілізація яких над берегами Дніпра зникла понад 30 тисяч років тому.

Травмована колоніалізмом свідомість схильна всіляко перебільшувати не лише колоніальні травми, а й сьогоденні загрози. Українцям нелегко буває вибратися з чорно-білого світу, жорстко поділеного на «своїх» і «чужих»; відчуття «обложеної фортеці» часом істотно обмежує їхню здатність до саморефлексії, самокритики й самоіронії; стан загроженості й підвищеної мобілізації ускладнює можливості вільного і відвертого діалогу. Постколоніальне суспільство потребує певної психотерапії — як потребують її всі жертви зґвалтування, тривалого приниження чи іншого травматичного досвіду.

Стереотипи не можна цілковито знищити, оскільки вони є неодмінною складовою процесу пізнання, його, сказати б, початковим, найпростішим, найпримітивнішим етапом. Їх, однак, можна деконструювати і таким чином знешкодити їхній потенційно руйнівний ідеологічний заряд. Українська культура двох останніх десятиліть, схоже, ефективно виконує цю деконструктивістську функцію, викриваючи обмеженість як колоніальної, так і антиколоніальної точок зору і протиставляючи їй відкритіший і вільніший підхід, що його професор Марко Павлишин називає «постколоніальним». Ця зухвала понадпартійність досить часто наражає молодих українських інтелектуалів на гострі атаки з обох боків — українсько-націоналістичного та російсько-імперського. А проте саме вона відкриває можливості ігрового, в дусі помаранчевої революції, зняття конфронтації і навіть віднайдення певних переваг у безнадійно незручних, здавалося б, ситуаціях — на зразок описаної кілька десятиліть тому П’єром Трюдо.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №39, 19 жовтня-25 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво