У бій ідуть експонати. Національний художній музей України у пошуках утраченої прописки

Поділитися
Навколо Національного художнього музею України вже не один рік вирують пристрасті, адже у ньому є можливість експонувати лише два відсотки унікальної музейної колекції...

Навколо Національного худож­нього музею України вже не один рік вирують пристрасті, адже у ньому є можливість експонувати лише два відсотки унікальної музейної колекції. Тим часом «квартирне питання» музею, як попереджав класик, «усіх зіпсувало» — особливо тих, хто багато говорить про нові площі для унікальних художніх скарбів.
Яке ж зручне поняття хтось вигадав: культурний простір. Бо ж міряти наші скарби нетлінні цими бездушними метрами квадратними і кубічними, грамами та екземплярами — це, погодьтеся, вульгарно. Переконуюся у цьому щоразу, коли потрапляю на вулицю Інститутську й ковзаю поглядом по фасаду будинку № 7, який багатозначно добрий десяток років сиротиною стовбичить серед столичної метушні. Був би він красенем — офісним центром або банком, — давно б уже повеселішав його вид. Але роковано йому стати оселею культури. Ось і Національний художній музей України (той, що на вулиці Грушевського у «будинку з левами» квартирує)… Пишатися б йому тихенько тим, що він є скарбницею нашої культури, і лиха не знати. Таж ні — треба було на всю країну заявити, що наявні у нього на сьогодні площі дозволяють експонувати не більше двох відсотків колекції. Ну й що… Мистецтво, воно ж «не знає кордонів» і навіть своєю незримою присутністю створює дивовижну ауру міста. І чим менше його бачать, тим більша і ясніша його аура.
Та Національний художній закопилив губу і захотів раптом стати зразковим закладом культурної індустрії. Коли все склали, підрахували й візуалізували, то з’ясувалося, що реалізація плану розширення НХМУ дасть Києву ціле музейне містечко між вулицями Грушевського та Інститутською з просторими виставковими залами для експонування актуального мистецтва: виявилося, що у нас воно є і тепер потребує музеєфікації. Передбачили проектанти і місце для приватних колекцій, аби вони зберігали свою цільність і осібність, а меценати тим часом повнилися довіри до музею. А послухайте, як у проекті названо фондосховища: «депозитарій». Це вже щось прямо з банкірської лексики. Потурбувалися в НХМУ і про дітей, запроектувавши відділ музейної педагогіки. Програмою передбачено також лабораторії з усіляким хитрим начинням для реставрації та дослідження творів і багато інших нюансів музейної діяльності: від скла «антиблік» для експонування графіки до придбання спеці­ального транспорту для перевезення творів і сервера для web-версії музею. Все щоб, значить, за останнім словом техніки і з розмахом. Будівля на Інститутській у цьому проекті відіграє ключову роль. Але чи то ключ заклинило, чи щось там у механізмі заіржавіло, однак світле музейне майбутнє поки що наглухо замкнене.
Історія ця справді заплутана, бо по­чиналося все ще за «царя Гороха», коли країна жила від п’ятирічки до п’ятиріч­ки, мислила планово і дивилася вперед із оптимізмом. Тоді й вирішено бу­ло, що місту-герою Києву, столиці радянської України, годиться мати пристойні експозиційні площі для показу сучасного на той час образотворчого мис­тецтва. Ось тільки все то було давно й неправда, і взагалі: «это была другая страна». Ну, а новій державі тривалий час було не до мистецтва, і вже по­го­тів — не до музеєфікації його най­яскравіших зразків. Згадали про це аж на початку 1998 року, наближався 100-річ­ний ювілей із дня заснування Націо­нального художнього музею України.
А цей заклад, як-не-як, є прямим спадкоємцем того самого знаменитого Міського музею старожитностей і мистецтв, який на межі ХІХ і ХХ ст. консолідував навколо себе нову українську інтелігенцію і стару аристократію, митців і меценатів, науковців і священиків. Матеріальним еквівалентом консолідації став добре відомий киянам «будинок із левами», остаточне архітектурне рішення якого належить ар­хітектору Владиславу Городецькому. До речі, це перша у Києві (та в Україні) будівля, яку було зведено спеці­ально для музейних потреб. Отож напередодні столітнього ювілею першого Національного музею України виявилося, що за вікову історію свого існування (яке, завважмо, ні на один на рік не переривалося) він був реставрований усього лише раз: наприкінці 60-х — початку 70-х. Тоді ж споруду трохи добудували, розширивши площу фондосховищ і експозиційних залів, — музейна колекція постійно поповнювалася. Однак тим самим було фактично вичерпано територіальний ліміт подальшої розбудови музейного комплексу. Тож будівництво на вулиці Інститутській наприкінці 1980-х затіяли саме з огляду на специфічні потреби художнього музею.
Проте коли на початку 1998-го музейники нарешті змогли дотягтися зі своїм питанням до найвищих владних кабінетів, які, між іншим, містяться практично по сусідству, то виявилося, що і потреб із часом побільшало, і нових проблем додалося. Передусім це стосується статусу недобудованої споруди на Інститутській, 3. У документах значилося, що вона «належить до комунальної власності територіальної громади міста Києва», але «перебуває у сфері управління Міністерства культури і мистецтв України». У першому президентському указі (№5/98, від 8 січня 1998 р.) «Про реконструкцію Національного художнього музею України» цю колізію м’яко обійдено. Зате у постановній частині документа прописано, що, на схвалення відповідної пропозиції Мінкульту, протягом 1998 — 2005 років має відбутися «реконструкція та розширення будівлі» НХМУ. Другим пунктом Кабміну доручено розробити і затвердити програму реконструкції та розширення. Кабмін розпорядження виконав і програму затвердив, проте у ній так і не можна дошукатися відповіді на запитання, а за рахунок чого має відбутися задеклароване «розширення» і що ж робити з довгобудом на Інститутській. Тоді, бачте, державні службовці були розумнішими і не плутали «божий дар з яєчнею», тобто культуру з усіма цими метрами та кілограмами.
Втім, сподівану відповідь навряд чи варто шукати аж у таких емпіреях — активна зацікавленість, яку в ті часи став проявляти до сучасного візуального мистецтва відомий меценат Віктор Пінчук, багато що пояснює. Але не все. Наприклад, «безгоспна» споруда впала в хазяйновите око приватного колекціонера Володимира Платонова і його компаньйонів по Індустріальному союзу Донбасу, які саме шукали, де б розмістити свою збірку археологічних раритетів. Хоча, за неофіційною інформацією, на Інститутській підприємливі донеччани планували розмістити офісний центр, а для колекції — побудувати приміщення деінде.
Тим часом, доки тривав цей негласний аукціон, Національному художньо­му музею довелося зустрічати свій столітній ювілей у не відреставрованому приміщенні, благо — будували в позаминулому столітті, без перебіль­шення, «на віки». Не минуло й трьох років, як з-під пера президента Л.Кучми випурхнув ще один указ № 294/2002 від 25 березня 2002 року з досить химерною, як на моє сприйняття, назвою: «Про додаткові заходи щодо забезпечення діяльності Національного художнього музею України». Виходить, що для забезпечення нормальної діяльності музею необхідні «додаткові заходи». Тим часом саме у цей документ включено пункт про необхідність «передачі музею додаткових будівель для збереження та експонування художніх цінностей». Але, знову таки, що це за «додаткові будівлі», необхідні для «додаткових заходів», в указі не сказано, — дивися, мовляв, програму розвитку, яку має розробити сам музей. Трохи роз’яснює ситуацію розпорядження Київської міськдержадміністрації (№ 133 від 29.01.2001 р.), в якому нарешті чорним по білому прописано: «Здійс­нити у 2001—2002 рр. комплекс будівельних робіт з реконструкції будівлі по вул. Інститутській, 3, як єдиного комплексу Національного художнього музею України, до складу якого входять будівля по вул. Грушевського, 6, та будинок по провулку Музейно­-
му, 8». Але й тут, — зауважимо, — формулювання про передачу в управління чи на баланс стратегічного об’єкта на Інститутській у документі немає.
Програму розвитку науковці Національного художнього підготували і в Кабмін подали, а ось із київською владою вийшла нестиковка. Міський голова, він же — глава КМДА, він же мудрий господарник пан Омельченко, теж щось там підрахував і категорично відмовився віддавати недобудовану споруду на Інститутській, 3 (жодних будівельних робіт, до речі, тут не було розпочато).
А невдовзі трапилося зручна нагода документально закріпити свої претензії на «об’єкт». Верховний суд України, якого на просторі, навіть культурному, не проведеш, виявив, що йому для виконання належних функцій катастрофічно бракує приміщень. І строге суддівське око впало не на що інше, як на Кловський палац, пам’ятку архітектури XVIII ст., в якому на той час розміщувався Музей історії міста Києва. І ось 24 квітня 2003 року Київрада ухвалює рішення (№ 391/551) із досить прикметною назвою «Про подальше використання нежилого будинку на вулиці Пилипа Орлика, 8». Тобто йдеться про той-таки Кловський палац, але в таких висловах, наче органічно допасований до пам’ятки музейний комплекс і його персонал є якоюсь випадковою пліснявою, яку безболісно можна «зчистити». Та ще цікавішою є постановна частина зазначеного документа, наведу ці формулювання буквально по пунктах: «1. Передати в управління Верховному суду України нежилий будинок №8 по вулиці Пилипа Орлика після (підкреслення моє. — М.С.): 1.1. Завершення будівництва, за рахунок державного бюджету України, нежилого будинку №3 на вулиці Інститутській, який належить до комунальної власності територіальної громади міста Києва та перебуває у сфері управління Міністерства культури і мистецтв України; 1.2. Прийняття будинку №3 в експлуатацію в установленому порядку та переселення у нього Музею історії міста Києва». Таким чином, Київрада «чесно» попрощалася з Музеєм історії Києва, а заодно і з Кловським палацом, і відклала на невизначений термін справи з будинком на Інститутській, 3, бо ж висунуті у рішенні умови були заздалегідь нереальними. По-перше: суд потребував приміщення терміново, а «завершення будівництва», та ще й «прийняття в експлуатацію» зазначеного «об’єкта», — справа не одного року. По-друге: переселення музею в нове приміщення на практиці означає перенесення в нього експозиції. Механічно це зробити неможливо, адже експозиційні модулі виготовляються, як правило, під архітектуру конкретної споруди, в даному разі — Кловського палацу. Тобто, по суті, йдеться про остаточне і безповоротне руйнування однієї експозиції і необхідність розробки нової. А це — дуже копітка й тривала робота, яка може забрати і п’ять, і більше років. Ну й, нарешті, про кошти держбюджету для завершення будівництва на Інститутській, 3: вони, хоч і з потугами, але були передбачені, однак їх цільове призначення — на виконання програми розвитку НХМУ. Пригадаймо вже цитований указ президента України.
І справді, міська влада не стала наполягати на закріпленні сумнозвісного «об’єкта» Інститутська, 3, за Музеєм історії Києва. Цей заклад культури «тимчасово» підселили у виставковий центр «Український дім», що перебуває в безпосередньому віданні Кабміну. А Київрада 26 червня 2003 року видає нове рішення (№ 574 ( 734) — про визнання таким, що втратило чинність, свого ж рішення від 05.07.01 № 412/1388 «Про передачу до сфери управління Мінкульту будівлі на вулиці Інститутській, 3». Обґрунтування? Будь ласка! Виявляється, «Міністерство культури і мистецтв України не розпочало роботи по добудові будівлі». Та ось про Музей історії Києва у цьому рішенні навіть не згадано. Тим часом пан Омельченко під цей заклад запрагнув не багато не мало — весь «Український дім». Що думають про це працівники музею? Вони не в захопленні від перспективи постійної прописки в Українському домі і вважають непідйомним завданням для музею його утримання.
Ну, а що з Національним художнім музеєм України? Передусім — програма його розвитку на 2004—2010 роки розроблена і досить докладно (а головне, — реалістично) розписана. Проект реконструкції і розширення НХМУ навіть втілено у макеті, виставленому на публічний огляд (із ним і тепер можна ознайомитися у фойє музею). Попереджали ж мудрі люди, що квартирне питання підступне. Ось і Віктор Ющенко, наприклад, як був ще головою Нацбанку, а потім і прем’єром, то таки регулярно вчащав, кажуть, на милий серцю мистецький хутірець на Музейному провулку, а тепер щось не дуже показується, хоч нинішнє місце його роботи — зовсім поруч. А ще ближче з Банкової до Інститутської, 7. Проте, вочевидь, саме йому доведеться втрутитися в це питання. Поки ж Президент не сказав свого вагомого слова з приводу Програми НХМУ, напевне, її варто узгодити з іншим грандіозним проектом — під назвою «Мистецький Арсенал». Тож залишається висловити обережне сподівання, що демілітаризація старого Арсеналу не призведе до накопичення вибухонебезпечних матеріалів на інших стратегічних культурних об’єктах Києва.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі