У ритмі самотності - Культура - dt.ua

У ритмі самотності

22 лютого, 2013, 18:15 Роздрукувати Випуск №7, 22 лютого-1 березня

Небайдужі нотатки про новий документальний фільм "Один" виробництва "Української студії  хронікально-документальних фільмів"

 Один — це про героя документального фільму Леоніда Тимощука, чоловіка особливо нічим не примітного, який тихо і праведно проживає своє, Богом дароване життя, у районному територіальному центрі, по суті — у будинку для знедолених.

Матері він не пам'ятає: та, побачивши понівечене пологовою травмою личко сина, відмовилася від дитини, підкинувши її на казенне виховання добрій, але вічно заклопотаній глобальними справами, державі.

Скільки він себе пам'ятає, нічого, що належало б особисто йому, він ніколи не мав. Довгі роки ненадійно-чужим прихистком для Леоніда були соціальні заклади — дитячі притулки, інтернати, гуртожитки. Немилосердний життєвий калейдоскоп вихованця дитбудинку завершився скромним осередком для літніх самотніх людей, де він уже 17 років. Для мешканців Будинку, переважно літніх немічних жінок, Леонід неначе Ангел-підручник: і сповідь вислухає, і ділом, коли треба, допоможе.

Леоніду Тимощуку — 55 років. І, що вражає — поневіряння, які випали на його долю, не озлобили душу, а навіть ніби очистили і піднесли неї над мерзенністю, з якою життя не раз зіштовхувало його чолом до чола. Факти несправедливості він не засуджує, а швидше вважає їх чимось випадковим, ненавмисним.

У своєму відокремленому світі він живе таємною мрією про власний дім. Простодушна віра у здійснення цієї реально нездійсненної мрії дає Леонідові сили жити. І сподіватися.

Про цього трохи дивного цнотливого чоловіка, його непросте життя вирішила знімати дебютний фільм молода режисерка-документаліст Аліна Головіна.

Здавалося б, своєрідна зовнішність обранця не схиляє до відтворення на кіноекрані. Але режисера це не зупинило. Її душу настільки вразила доля самотнього безталанного блукача, який зберіг людську гідність, здатність відчувати і любити, що усвідомлення саме кіногенічності його духовного світу і внутрішньої сутності стало визначальним чинником.

Режисерка розуміла, які труднощі виникнуть у розкритті образу героя фільму. Драматичність його життєвого досвіду диктувала гранично щире ставлення до нього. Найменша фальш, спроба поблажливого загравання можуть стати нездоланною перешкодою до спілкування: Леонід просто закриється. Аліні Головіній вдалося налагодити психологічний контакт з героєм майбутнього фільму. Довіру Леоніда режисерка завоювала душевним ставленням, невдаваним співчуттям до його нелегкого життя.

Автори задумали фільм як розповідь про один тиждень життя Леоніда Тимощука. Сім тужливо однакових днів, 365 таких самих, таких самих на все нещасне життя.

Звичний ритм одноманітних щоденних доручень, які згодом стали ніби обов'язком. Хоча Леонід не штатний працівник персоналу Будинку для людей похилого віку. Він швидше добровільний в'язень цього Будинку. А куди подітися?

Кінорозповідь розвивається, рухається повагом, без метушні, відповідно до характеру героя.

З ранку — по хліб. У магазині продавчиня звично відраховує Леоніду в мішок свіжі батони... Закинувши ношу за спину, неспішно йде...

До обіду вантажівка під'їхала, продукти для кухні привезла — овочі, молоко. Леонід розвантажив по-хазяйськи, овочі перетягав у підвал, молоко заніс куховаркам у кухню.

Походи на пошту по кореспонденцію — теж його клопіт. У відділі доставки він свій. Перебирає пресу, начебто шукає щось. І раптом так смутно: — "А листів немає?" Чи то запитує, чи то стверджує. І, не чекаючи відповіді, тихо йде.

У вільний час, а його залишається багато, як неприкаяний тиняється подвір'ям, шукає собі роботи: то торішній горішок у траві знайде і намагається посадити його на клумбах, то заблукале цуценя віднесе собаці.

Все як завжди — учора, сьогодні, завтра...

Автори не випадково детально показують цей "прейскурант" необхідних для мешканців Будинку справ. Вони запрошують глядача замислитися — чому чоловік так охоче це робить? Леоніду просто дуже хочеться бути бодай комусь потрібним, корисним... Зробити щось добре, чого він так чекав і так нечасто отримував від інших.

Інші були заклопотані собою, своїм цілком вдалим життям.

Цю думку автори ненав'язливо відтіняють, мистецьки наповнивши образотворчу палітру фільму деталями...

Десь на другому плані промайнув розкішний "Мерседес"...

Радісно розвіваючи строкатими стрічками промчав весільний кортеж...

За відчиненими вечірніми вікнами — нормальне життя щасливих родин. Діти, дружини, чоловіки, телевізор...

"А в мене ніколи ні сім'ї, ні друзів не було... Я завжди був один..."

Зустріч з кінодокументалістами на час змінила його життя. Це було свято його душі — він став комусь цікавим, з ним розмовляли, його вислуховували, радилися. Його думки стали важливими для інших.

"Чому в природі все правильно, а серед людей правильності часто немає? — Леонід у роздумах перебирає пальцями листя на дереві. — От листочків на дереві багато, і вони всі різні. Цей рівненький, гарний, а цей кривенький, пошкоджений... Але ж він не винний. І дерево усіх їх — і гарних, і ні — живить соками, дає кожному життєву силу... А чому в людей буває інакше?". Міркує Леонід якось відсторонено, але його серце все життя ятрить особиста драма.

Операторська робота Івана Павелка неспішна, розумна, делікатна. Одноманітне життя мешканців Будинку він знімає співчутливо, камера його милосердна.

Здавалося б, тут усі нагодовані, є дах над головою. І казенна увага: медицина, телевізор... Тоді чому іконописні обличчя літніх жінок (на довгій плавній панорамі) переповнені тугою самотності, непотрібності, безнадійності? Оператору вдалося передати майже відчутну концентрацію безвиході, моторошної самотності в колективі самотніх.

Рівень морального освоєння кіноматеріалу молодими учасниками знімальної групи вражає глибиною і зрілістю розуміння трагедії доль цілого покоління. І Леонід Тимощук — одна з її беззахисних жертв.

"От я намалював будинок, і так мені хочеться переступити поріг цього будинку, і ніколи більше звідти не виходити". У голосі його благословенна віра, що це колись збудеться.

Хтось із сільської влади, почувши про простодушного мрійника, подбав про виділення йому ділянки землі. Крихітної, кілька метрів у довжину і ширину. Леонід з хазяйською старанністю забив по кутах кілочки і по-дитячому радів, що у нього, нарешті, є щось власне. І буде тут свій будинок.

Глядачеві невідомо, чи спроможний Леонід реально усвідомити всю примарність здійснення цієї мрії. У намальованому його уявою будинку ніколи не засвітиться вікно, не задзвенить дитячий сміх, не обіймуть за плечі рідні руки.

І будинок цей ніколи не стане початком нової вулиці...

У кінофільмі "Один" немає відвертої дидактики. Але емоційною організацією і фактичною наповненістю він спонукає замислитися і тих, хто безвідповідально дає людині життя, а потім зраджує її, і тих, хто за обов'язком служби взяв на себе соціальну відповідальність за долі нещасних.

Ми всі родом з дитинства. І всі ми заручники старості. Пам'ятаймо про це.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №18, 18 травня-24 травня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво