У неосвітленому переході (Віталій Лінецький)

Життя програє смерті, безліч турбот трунарям. У "системі" поточних втрат ця, ненавмисна (16 липня 2014 року), одним лише інформфайлом підриває мозок: "Пішов з життя актор…"

Як "пішов"? Куди "пішов"? Він що, знову лицедіє, прикидається?

Щось безглузде, випадкове, помилкове, нераціональне вже з самого початку закладено в десятках інтернет-заголовків: "Пішов з життя…".

Начебто йшов-йшов собі 42-річний чоловік неосвітленою київською вулицею. Потім раз - завернув за ріг. І "пішов" - в інший бік, в інше життя. Праворуч-ліворуч? Та куди завгодно. Адже цей, улюблений нами, постійно норовив петляти околицями і лабіринтами. Рух битим шляхом не судився ні його артистичному обдаруванню, ні напрочуд короткочасній його долі.

З осклянілими очима доводиться дочитувати (те, що після заголовків). "Востаннє його бачили на Куренівці. Актора Віталія Лінецького було знайдено мертвим у підземному переході на вулиці О.Теліги, біля Кирилівської церкви. Чи вбито, чи впав з великої висоти на бетонні сходи. Свідок - продавщиця цілодобового кіоска - бачила, як чоловік о шостій ранку сів на парапет і ненавмисно впав униз, прокотившись по сходах". Так пишуть усі сайти.

* * *

Похмура мізансцена бачиться мені. До ранку блукає неприкаяний артист містом-примарою. Забутий кимось, кимось відштовхнутий. І вже майже на світанку, так і не спустившись у неосвітлений перехід, чомусь вилазить на парапет - маленьку сцену над підземним колодязем. І ритмічно, як маятник, усім тілом розгойдується. Назад-уперед. Вгору-вниз. Знову назад-уперед. Ще вище, ще нижче. Ще.

Одна з останніх його театральних робіт - про падіння людини на кам'яне дно. Моторошно пророчо називалася п'єса: "Басейн без води". Текст Марка Равенхілла переклав і поставив як "читання" талановитий дивак і слов'янський бранець Паша Юров. Інший дивак - Віталік - один за всіх зіграв. Опускаючи деталі сюжету, скажу, що герої чорної комедії, переважно представники арт-середовища, - люди різних орієнтацій та естетичних уподобань. Деякі начебто так і норовлять, стрімголов, зірватися вниз - поза течією, на дно. Відмахнувшись від думки, що басейн - без води й плисти нікуди. Унизу - тільки смертельний кам'яний цвинтар. Хтось із них сидить на краєчку, гойдається наче маятник. Вгору-вниз. Назад-уперед. Ще вище. Ще нижче. Ще. І так - до дна.

Спекотної зими 2012-го в арт-галереї в районі Бессарабки Віталік вмостився за столиком зі стосом тексту. Не читав навіть, а запоєм вчитувався і відривався від реплік. З кожним епізодом, з кожним абзацом він розпускався, як тюльпан, а сама п'єса відкривала несподівані примхливі пелюстки. Він здавався фокусником, ні на мить не відпускаючи уваги залу. Він відчайдушно - на наших очах - таки "поринав" у цю прірву, на дно, у клятий басейн. Загалом, розчинявся у п'єсі, як у воді. Ставав невловимим, невагомим.

* * *

І на сцені, і в житті йому був притаманний цей стан - невагомості. Ризик перекидання і польоту: хоч догори ногами, хоч униз головою, але завжди - без страховки. Як канатоходець постійно танцює по мотузці долі, не втримуючи баланс. А навіщо? Адже "невагомий".

Ще він нагадує мені якогось дивного пасажира без багажу. Людину, яка в стані "невагомості" трясеться або в трамваї, що зірвався з рейок, або в електричці, що летить не за адресою. Уявімо: народ навколо панікує і верещить, чіпляється одне за одного; а цей, хуліган, не тримається навіть за поруччя, а тільки сканує всіх своєю іронічною чеширською усмішкою: "Чому бути, того не минути".

Стан "невагомості" властивий найкращим його артистичним проявам. От я написав - "найкращим". А після подумав: так "гірших" і не було. Щоправда, з трьох десятків ТВ-муві або серіалів за його участю, пробач Господи, я не бачив жодного. Мабуть, за винятком кількох ексцентричних вкраплень Віталіка в новорічні телемюзикли "Попелюшка" і "Фігаро". (Феєрверками були ті рольки, відкоркованою пляшкою шампанського видавався кожен його вихід на арену, щойно почне він строїти перед камерами смішні гримаски.)

Що стосується театральних його відображень - тут, будь ласка, скільки завгодно, можна говорити до ранку.

Говорити, та не забалакуватися. Тому що чесні люди без зайвих слів підтвердять: саме цей артист і був найкращим у своєму поколінні.

Взагалі незрозуміло, звідки тут узявся такий. З неба чи з підземного переходу? Соціальний тип, класичний типаж. Суцільний "оксюморон" на сцені, поза нею. Кумедна людина, саме тільки обличчя якого виражало "свій" час: дивовижність-поблажливість у погляді, спресована ніжність у сумно-веселих очах. Нерозпіарений геній, недолюблений лицедій, сонячна дитина, потайливий похмурий блазень. Ех…

У віртуальному артистичному "табелі про ранги" (суб'єктивно для мене) він взагалі-то був "другим після Бога", тобто після Б.Ступки. Тобто, за масштабом відпущеного йому природного таланту, за різноплановістю обдарування, за здатністю бути і поза, і усередині амплуа певного.

Його артистична справжність і живі творчі ритми виправдовують, загалом, не такий вже й талановитий наш час. Інколи самим фактом своєї присутності він реабілітував суперечливу епоху. Коли в 90-ті багатьох купили, продали або зрадили, цей - вистрибнув як чорт із табакерки - самородок, талант і, що важливо - не представник династичного класу мажорів.

Про одних кажуть "герой нашого часу", легалізуючи місію митця в хронотопі. Про цього хотілося говорити - "герой ВАШОГО часу". Оскільки, повторюся, він виражав час, який проживаєте і гайнуєте саме "ВИ". Важкий, божевільний, злий, цинічний, рідко поблажливий, ще рідше - добрий… час.

Очевидно, зі своїм особливим психофізичним артистичним апаратом він був би незамінним у
70-80-ті, розраховуючи на Гамлета, Чацького, Жоржа Дандена. І тоді це ім'я, цей рідкісний талант, ох, як дзвеніли б, а не залишалися визначною пам'яткою для кола втаємничених.

Однак його вибрали 90-ті. Відповідно, він з покоління, яке гарячково шукало власні обличчя посеред знеособленої юрби. Деякі приміряли маски і крадені образи. Одні ставали митецькими мімами, а інші - старанними наслідувачами.

Натомість цей - у неосвітленому переході 90-х - зумів не втратити обличчя власного. Як міг, укрупнив його.

Мені здається, йому і деяким обраним цього покоління властивий награний дитячий інфантилізм як засіб захисту від повсюдного цинізму. Йому і їм (театральному поколінню 90-х) властиве потайливе творче бажання: не дорослішати, а так і залишатися в житті, у мистецтві - "хлопчиками".

Ми ж так і називаємо їх усіх досі: Димко, Юрик (це його головні режисери).

Ну і він, звичайно, Віталік forever. Сивина залила молоком стрижену шалену голову, а він, як і раніше, - Віталік.

* * *

Граючи в різних постановках Київського театру драми і комедії на Лівому березі Дніпра - то клоуна, то дитя, то нездару, то розумника, то коханця - Віталік аранжує кожен сценічний образ зворушливими, справжніми, художніми "відсебеньками" - від себе, від дорослого хлопчика. За безтурботним маскарадом героїв проглядається його власне обличчя - водночас сумне і смішне.

Його, без перебільшення видатна, роль у спектаклі Ю.Одинокого "Дрібний біс" (1997) за мотивами роману Ф.Сологуба - Павлуша Володін. На перший погляд - нездара, загнаний звірок. Бомжацьке пальто, синій берет. Очиці сумні, сутулуватість природна, пластика шарнірна, відчайдушність безоглядна. Начебто тисне-тисне світ-негідник хлопчика Павлушу, а він вічками поведе, комусь підморгне, розправить свої сутулі плечі, розкине тоненькі рученьки - і як
завиє білугою, та так що зал здригнеться: "Ну зачем меня мама на свет родила?".

Цей крик, мабуть, визначальний сигнал у театральному літописі кінця 90-х.

У "Бісові" Віталік грав фантастично. Можна було сто разів ходити на постановку, але щоразу з особливим нетерпінням очікувати появи обшарпанця, маленького чоловічка з кривою душею, дрібки в береті, недочоловіка, недолугого: заручника провінційного пекла.

У шекспірівському "Отелло" (1998) він уже йде на підвищення: грає не маргінала, а самого Яго. Його персонаж виявляється головним робочим "негром" у постановці Ю.Одинокого. Шляхетним вітрильником герой обходить небезпечні рифи, пливе шекспірівським морем і кролем, і брасом, і стилем батерфляй. Лінецький грає знаряддя провидіння. Він - втілення хитрої сентенції де Мюссе: "Між чашею й вустами завжди знайдеться місце для нещастя". Його Яго дуже розумний, вуста його солодкі, учинки правильні. Але чаша бажання постійно від нього вислизає. І цей всерйоз горюючий чоловічок подібно Жюльєну Сорелю, ніяк не може зрозуміти: ну чому ж я, такий недурний і небездарний, злизую тільки залишки нещастя з самого дна чаші долі, а хтось - дурніший, страшніший і веселіший (такий як Отелло в тому ж спектаклі) - хлепче з цієї чаші успіхи, любові, удачі? І такі думки заплітають павутину інтриги, і Яго у виконанні Віталіка представляється людиною-павуком, якого навіть прибити шкода, оскільки прикмета погана.

У його репертуарі - яскраві виходи в "Мандрагорі" Н.Макіавеллі (1996), в "Трохи вина" Л.Піранделло (1996). Чудово пам'ятаю його Лікаря в "Обманутій" за Томасом Манном (1997): настільки цей артист виявився органічним навіть у холодній відстороненій майже медичній театральній естетиці режисера Д.Богомазова.

Його любив і цінував худкерівник театру Едуард Митницький. В "Люсі Краун" ("Так закінчилося літо") за романом І.Шоу в 1999-м Віталік лірично грає Джефа: виявляється, і з мелодрамою він у близьких стосунках. Немає нездоланних жанрів, якщо є хист.

Через сім років він виходить на цю саму сцену в ролі Єгора Петровича, у спектаклі "26 кімнат" ("Лісовик") А.Чехова. У Войницькому, на мій погляд, він зіграв (точніше, створив) художню апологію порожнечі - образ ще молодого чоловіка, з якого життя витекло ще раніше, ніж почалася чеховська п'єса. Залишився тільки абрис фігури, фантом на місці раніше повнокровного єства. У виключно мінорній тональності артист розумно й глибоко вів свою партію. Здавалося, "небо в алмазах" він побачив набагато раніше, ніж про нього задумалася його родичка. Його Войницький помер давним-давно, а в 26-ти кімнатах він лише імітує життя, хоча насправді вже не людина, а примара.

Значно пізніше, 2006-го, він геніально грав Поприщина в гоголівських "Записках божевільного" (Центр Л.Курбаса). І досі ниє рана: трактати треба було складати про ту його роботу, а не шмарклі розпускати: сценічний образ - ефемерний, "миттєвий" - схопив, відчув, а потім - бах - і все розчинилося.

Поприщин був доказом, що психотип цього актора справді гоголівський. Хоча такою самою мірою він і сологубівський, і шекспірівський. І михайлочеховский.

* * *

Остання за часом його прем'єра - знову оксюморон - "Веселощі сердечні" за мотивами оповідань Ю.Коваля (режисер Д.Богомазов). У спектаклі багато іскристих веселощів, ефектних комедійних персонажів. Але от його герой, Автор, начебто сторонній на святі життя. Наче похмурий відлюдник, який приречено спостерігає за тим, що навколо.

Після прем'єри я було зопалу сіпнувся сперечатися з постановником: "Що ж твій артист підкреслено не вписується у веселий хоровод, у колективну атмосферу радості, а тримається окремо на узбіччі?" А режисер: "От піди і сам йому про це скажи".

Нині ж бачу в тій його останній ролі людське, а зовсім не містичне, передчуття прямої неминучості. Прощальний погляд на життя - очима розумного сивого хлопчика.

…І, може, саме так, уже на своє життя, дивився свого часу і Михайло Чехов. Навколо якого теж щось падало, будувалося, щось веселилося й клекотало, а ще плакало і волало (загалом, і тоді "говорила епоха"), а геніальний артист дивився на те, що відбувається, все тими самими очима - очима хлопчика і клоуна. І от у зв'язку з М.Чеховим використовую цитату від критика Н.Кримової (не для пафосу-порівняння, а заради рими).

"Разом з його мистецтвом на сцену ступала якась нова художня об'ємність - об'ємність театру, його можливостей, його потенційних сил і прихованих законів. Актор ішов до того пізнання людини і мистецтва, яке зазвичай залишається "поза" межами акторської, лицедійської, виконавської професії…".

Справді, наче про нашого. Про Віталіка, який про виворіт професії не дуже любив висловлюватися. Він просто грав. Пам'ятаю, подзвонив напередодні прем'єри "Той, Хто Пройшов Крізь Вогонь" (у Віталіка роль негідника) - "Ну розкажи, нарешті, усю правду про своє життя в цьому актуальному мистецтві" - "Знаєш, нехай краще інші за мене розповідають, а моя справа - грати". - "Ну, після таких слів тебе варто любити ще більше".

* * *

Чим він жив, з ким він жив? Хіба це мало значення, коли апріорно його обдарування, його лицедійське начало геть позбавлене світського піар-супроводу…

Дехто, можливо, знав, що народився в Івано-Франківську, а вчився у Києві. Два роки працював артистом на західній батьківщині, потім недовго трудився в столичному ТЮГу. Одного разу сам признався, як бомжував і трясся в приміських електричках, подорожуючи з Києва до Білої Церкви. Одружився у 18. Був щасливий зі своєю Наталею в гуртожитках і в однокімнатній у центрі, вікна якої виходили на Андріївську церкву. Любив сина. Любив футбол. Любив лінуватися і працювати. Ще любив примовляти: "Людина, вона ж для радості народжується, а не для страждань".

…І от з цього місця намагаємося прочути розпачливий крик з Лівого берега: "Ну зачем меня мама на свет родила?".

Чуєш і відчуваєш: у кожному його образі, чи то сологубівський Павлуша чи шекспірівський Яго, звучить пронизлива людяність (вона присутня навіть у його трюках). І завжди визначає партитуру того чи іншого його образу невідбутний потайний біль: начебто серцем відчуває невідповідність високих поривів людської душі і повсякчасної ницої жорстокості світу, який цю душу так і намагається принизити.

І знову - вгору-вниз. Вправо-вліво.

Сиротливого вигляду сивий хлопчисько, розгойдуючись маятником, відраховує танучі миті життя. Туди-Сюди. Вгору-вниз. Ще нижче. Остання сцена в неосвітленому переході. Політ у прірву і політ у нескінченність. Бідний, бідний.