Тут Україна, hic salta! - Культура - dt.ua

Тут Україна, hic salta!

4 серпня, 2006, 00:00 Роздрукувати Випуск №30, 4 серпня-19 серпня

Під завісу спекотного липневого дня під прохолодними склепіннями Національного будинку органної та камерної музики, відомого також як Миколаївський костел зібралися люди...

Під завісу спекотного липневого дня під прохолодними склепіннями Національного будинку органної та камерної музики, відомого також як Миколаївський костел зібралися люди. Привід — презентація нового ілюстрованого видання «Палітра століть. Вибрані твори живопису з музеїв України» – чітко вказував на те, представники якого прошарку могли зацікавитися цією подією.

І сумно і потішно чути крізь гучний парламентський ґвалт невпевнені зойки заблуканих навігаторів: ой, ми Європа; ой, ми Азіопа; ой, ми пуп землі; ой ми зовсім інша частина цивілізаційного тіла…

А відповідь надзвичайно проста: географічно Україна тотально в Європі, ідеологічно — частина її громадян вперто тягне лямку, яка вже, мабуть, з тисячоліття утримує нас у фарватері європейської культури, решта — не менш уперто послуговується гаслом «Після нас – хоч потоп!», яке, щоправда, теж має цілком європейське походження. Хто домінує? Не знаю, не знаю… Погляньте у вікно. Чи ввімкніть телевізор. Ні, ні, благаю, краще не вмикайте!

Одним із феноменів радянської системи, не кривавим, але теж безрадісним, було те, що синхронно із захопленням більшовиками влади на шостій частині суходолу зникла якісна поліграфія. Добрий друк зберігся хіба що на «рублях» та «облигациях государственного займа». Якщо до рук все ж потрапляло щось варте уваги, наприклад «показушне», видане до Московської олімпіади, можна було безпомилкового вгадати, що на останній сторінці дрібненьким шрифтом віддруковано: «Напечатано в Финляндии» або «Напечатано в Югославии». Певну парадоксальність того факту, що імперія, яка проіснувала так довго завдяки також і всепроникній машині пропаганди, не була здатна навіть свій улюблений червоний колір без браку перенести на папір, – пояснити теж доволі просто. Книга — квінтесенція культури людства. І її елементами є всі учасники творчого та технологічного процесу — починаючи від конструктора друкарської машини та дядька-поліграфіста, котрий заливає в неї фарбу, і завершуючи розповсюджувачем та споживачем книги. Достатньо вибити з цієї конструкції бодай один елемент – і найталановитіший автор, котрий зумів обійти ідеологічні пастки, з розпачем гортатиме зіпсовані сторінки того, на що покладав такі великі сподівання.

Кожна нова книга видавництва «Балтія-друк» викликає щире захоплення і навіть приплив настрою здорового націоналізму: Київ — найкрасивіше місто світу, українські замки найвеличніші, наші парки — шедеври ландшафтної творчості, дерев’яна архітектура — взірець гармонії… А «Традиційна українська кухня»! Кілька хвилин спілкування з цією книжкою – і всі куховарські посібники світу видаються вартими лише того, щоб слугувати підставками під гарячі пательні з нашими кулінарними шедеврами. Я розумію – в реальному житті не все таке чудове, але може і навіть зобов’язане бути таким!

У передмові до книги «Палітра століть» сказано, що це видання аж ніяк не покликане вичерпно ознайомити з музейними колекціями та показати детальну історичну панораму українського живопису, проте без будь-якого перебільшення його можна назвати фундаментальним. Звісно, ґрунтовно проаналізувати весь спектр українського живопису ХІІ—ХХ століть в одному, навіть найоб’ємнішому, фоліанті неможливо. І все ж книга «Палітра століть» побудована так, що відразу усвідомлюєш — це не кон’юнктурний проект, а результат років, а може, й десятиліть кропіткої праці. Юрій Белічко, знаний мистецтвознавець і фахівець з історії української культури, об’єднавшись з однодумцями, врешті втілив у реальному матеріальному продукті ті свої знання й погляди, які реалізувати в радянські часи було абсолютно нездійсненною мрією – через тиск всепроникної цензури та безнадійну відсталість поліграфічної інфраструктури СРСР.

Мабуть, тільки самі автори цієї книги могли б розповісти, яких зусиль вимагає пропагування культурного надбання нашого народу. Звернімо увагу лишень на географію місць зберігання полотен, відтворених на сторінках «Палітри століть»: Національний художній музей України, Київ; Національний музей у Львові, Харківський художній музей, Сумський художній музей, Феодосійська картинна галерея та ін. Добре, якщо керівники мистецьких осередків щиро діляться своїми скарбами, розуміючи, що це слугує загальній просвітницькій справі. Але існують і такі собі представники «сподвижників культурного фронту», котрі прагнуть з усього мати миттєвий зиск. Результат діяльності під гаслом «і сам не гам і другому не дам» особливо прикрий у музейній справі.

Одним з багатьох достоїнств цієї книги є те, що кожну репродукцію супроводжує доволі розлогий коментар, в якому подано життєвий шлях автора та проаналізовано і стиль, і манеру живопису, і історичне тло, яке зумовило появу твору. Хіба не цікаво дізнатися, що означають ніколи не випадкові деталі на древніх іконах? А хіба буде зайвим поповнити свої знання розумінням означень сарматський, ктиторський чи парсунний портрет або маловідомими загалу обставинами створення славетних рєпінських «Запорожців»?

Кожен український відвідувач західноєвропейських музеїв – свідомо чи підсвідомо – порівнює їх із станом вітчизняних. Для багатьох особливо болючим є те, що порівнювати поліграфічний супровід музейної справи «в них» і «в нас» –майже те саме, що ставити поряд нуль та безмежність. Тому звання Героя України слід давати не шеренгам придворних зрадливих «гнучкошиєнкових», а одержимим сподвижникам, котрі своєю щоденною працею намагаються переконати суспільство в тому, що слово культура пишеться без лапок та з великої букви. Мабуть, доречно пояснити і невипадковість назви видавництва — «Балтія—друк», адже генераторами ідей є його генеральний директор Рута Малікєнайте та головний редактор Віргінюс Строля. Громадяни Литовської Республіки нагадують нам, що разом із цією країною ми вже існували в єдиному європейському просторі. І, можливо, період Великого князівства Литовського був не найгіршим відтинком нашої історії.

P.S. Юрій Белічко у своєму короткому виступі на представленні книги «Палітра століть» процитував фразу, відому ще з часів Езопа. Hic Rhodus, hic salta. Один давньогрецький хвалько розповідав, як далеко він стрибав на острові Родос. Слухачі порекомендували йому не патякати, а уявити, що Родос – саме тут, і продемонструвати свої таланти не на словах: «Тут Родос, тут і стрибай!».

Тут Україна, вона варта того, щоб саме тут стрибати якнайліпше. В мистецтві книги такий стрибок уже зроблено.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №39, 19 жовтня-25 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво