Цюрих — Відень, 10. 11. 2006

У літаку я продовжував читати Ґеерта Мака — зі сторінки 65-ї. Виявилося, що саме на ній починається розділ про Відень початку ХХ століття. Точніше, про Відень 1900 — 1914 років. Тобто я летів до Відня і про Відень-таки (хоч і столітньої давності) читав. Але це й не важливо — так собі, мандрівні випадковості, до яких я, зрештою, звик.

Важливо інше: те, що голландець Ґеерт Мак написав велику книгу. Навіть у фізичному сенсі вона велика — ледь не тисяча сторінок дрібного шрифту і збільшеного формату. Себто книга обсягом з Біблію. Такою навіть убити можна. Вона називається без особливої вишуканості — «В Європі», з підзаголовком «Подорож крізь ХХ століття». Днями я прочитав у ній, що Європа «є континентом, яким без зусиль мандруєш уперед і назад у часі». Ґеерт Мак блискуче використав цю не тільки ним відкриту можливість. Увесь рік він їздив Європою вперед і назад у часі, розкошуючи архівами, бібліотеками, свідченнями очевидців і власними враженнями. З цього постав дивовижний за фактичною густиною текст. Він завалює мене з головою, при цьому від нього страшенно важко відірватися. Тобто ще не відомо, хто кого пожирає — я його чи він мене.

І от я летів по небу десь над Австрією й — цілком випадково — читав у Ґеерта Мака про певного австрійського юнака, що, опинившись у Відні з далекого 1907 року по далекий 1913-й, кілька разів намагався вступати до мистецької академії, мріяв про фах архітектора й підзаробляв на життя малюванням поштових карток. Але це був лише один бік його ексцентричної натури — той, що, на жаль, так у ньому й не розвинувся. Кажу «на жаль» не з огляду на втрати, що їх унаслідок цього зазнало мистецтво, а з огляду на значно трагічніші втрати. Так от, саме тоді і там, у Відні, той юнак — звали його Адольф — розпочав свою політичну біографію. Розпочав її з того, що за покликом серця (а воно в нього, хай що там пізніше казали, таки було) долучився до вельми гучного й агресивного «Загальнімецького рушення», очолюваного таким собі присадкуватим товстуном Ґеорґом Ріттером фон Шьонерером. Цей популярний популіст привертав до себе увагу головно тим, що в столиці поліетнічної Австро-Угорської держави на кожному кроці верещав про «єдиний великий німецький народ» і про необхідність його «єднання через очищення» (Einheit durch Reinheit). Тобто він, Шьонерер, у самісінькій столиці Австрійської держави, підданим якої він був, закликав її народ єднатися з народом іншої держави, Німецької, бо вони насправді один і той самий народ. І це страшенно припало до душі молодому Адольфові — настільки, що доконечно змінило все його подальше життя.

З австрійцями та їхньою ідентичністю й сьогодні не все гаразд, а що вже казати про ті часи! У будь-якому разі старезний Франц
Йосип І намагався вирішити цю проблему плюралістично і з обережності ніколи не вживав вислову «мій народ» —тільки «мої народи». І це жахливо не подобалось ані великодержавному німецькому шовіністові Шьонерерові, ані його не таким уже й малочисельним прихильникам з запальним Адольфом включно. Хоч усі вони — і Адольф так само — були насправді австрійцями, але це для них означало лише географічне, чи то пак регіональне поняття, таку собі «малонімецькість», «окраїнність», а їм хотілося «великої німецькості». І те, що «єдина німецька нація» змушена існувати не в єдиній державі, тобто бути розділеною, вело їх на боротьбу за її «єднання й очищення».

Аналогії, як відомо, кульгають, і я щиро хотів би, щоб ця ніколи не спрацювала. Так, вони кульгають, але все-таки ходять — власними ногами. Вони здатні пересуватися з країни в країну — попри своє кульгання. Тож якщо, скажімо, у 2033 році в Росії остаточно переможе аналогія націонал-соціалізму, то її вождем, швидше за все, стане такий собі виходець «із окраїн», наприклад «із Півдня», з характерною вимовою та не менш характерною зневагою до країни, в якій народився. Можливо, поки що він, безробітний, злий і невдачливий, блукає десь Харковом або Києвом, «матір’ю — як він сам стверджує — городов руських». Безумовно, він не міг не вийти на «Русский марш» 4 листопада, і, можливо, йому за це цілком слушно натовкли мармизу. Тепер він іще небезпечніший і вже ніколи нікому нічого не пробачить. Аж поки сам не сконає.