Ця маленька ваша «зграя» - Культура - dt.ua

Ця маленька ваша «зграя»

9 грудня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №48, 9 грудня-16 грудня

Юрій Шевчук, відомий рок-«сейсмолог», мабуть, у черговому «передчутті громадянської війни», став навідуватися до Києва з помітною регулярністю.....

Юрій Шевчук, відомий рок-«сейсмолог», мабуть, у черговому «передчутті громадянської війни», став навідуватися до Києва з помітною регулярністю... То революція. То концерти в Палаці спорту. То зустрічі з «Братами Карамазовими». Українські рок-музиканти стали для нього майже братами (зокрема «брат» Олег). Вийшла така українсько-російська «корпорація монстрів» рок-н-ролу: «ДДТ» нинішнього року відзначає чверть століття свого життя в мистецтві, а «Братам» поточного періоду — п’ятнадцять. У цій розмові «на три голоси» музиканти розповіли не тільки про свої спільні музичні маневри, а й про ставлення до помаранчевої революції, адже кожен із них ставиться до неї по-своєму.

— Юрію Юліановичу, сьогодні ви нечасто виступаєте за кордоном. Україна — виняток? Чи для вас це не закордон?

Шевчук. Вважаємо своїм обов’язком поділитися з одноплемінниками, з якими переживаємо цю епоху. Для нас концерт — це діалог, а не монолог. Це обмін енергією.

А за кордоном на наші концерти приходять не тільки емігранти. Адже співаємо і граємо наживо. Якщо слова незрозумілі, можна музику послухати. Емігранти на наших концертах сякаються в носові хустинки, ностальгують, запрошують до себе в гості. Я їх запрошую назад. Але вони чомусь не приїжджають. Очевидно, ностальгія ще не настільки пробила.

Карамазов. Юра має рацію. Якщо у нас основою основ є творчість, то дуже важливо бувати в тих місцях, де на тебе чекають. Не завжди там є можливість забезпечити навіть технічний рівень гастролерів. «ДДТ» тягла за собою вагони апаратури, для потужності якої у Владивостоку не виявилося гідних майданчиків.

— За Єльцина свого часу ви всією групою вирішили «не співати», а за інші пропозиції також спільно голосуєте?

Шевчук. Усе відбувається, як і раніше. Намагалися нас взяти в оборот, але обмеження свободи — не для нас. Ми ж боролися за свою свободу. Вона дорого коштує. Досі призначаємо когось зі своєї компанії. Він вислуховує пропозиції. Разом обговорюємо. Концерт у Києві без жодного шоу-бізнесу зробили давні друзі Карамазови.

— Друзі підібрані за захопленнями?

Шевчук. Я не з тих, хто вибудовує собі оточення. Серед моїх друзів немає зірок. Їх об’єднує одне: мені з ними комфортно. Вчителі, лікарі, справжні фронтові хлопці. Хоча просто спілкуватися мені з усіма цікаво — і з митцями, і з політиками.

— А з Карамазовими як вийшло?

Карамазов. Недавно ми з Юрою переглядали у мене вдома фотографії. Наштовхнулися на невиразний сіро-білий знімок. Якась лавка і ми з гітарами. Стали згадувати, коли ж це було. 1990 рік, Дніпропетровськ. Програма «Взгляд» проводила акцію — концерти в різних містах. Тоді разом із нами в концерті виступали ще кілька рок-новачків. Нам усім виділили по півгодини. А хедлайнером концерту виявилася група «ДДТ». Після програми до мене підійшов бородатий хлопець, очі за окулярами всміхалися, запропонував: «Ходімо поговоримо, друзяко». Тож у нас є історичний знімок моменту і того самого затишного місця, спортивної роздягальні, з чого, власне, все й почалося: ми разом почали зникати після концертів із гітарами навпереваги. З тієї хвилини ми були так захоплені знайомством, що не помітили, як нас клацнули.

У Юри, до речі, нинішнього року суцільні ювілеї. У день концерту в Києві відсвяткував повноліття сина. У травні його мамі виповнилося 80.

— Ви як виправдувальну записку присвятили мамі пісню «Мама — это рок-н-ролл, рок — это я». Вона, напевно, настраждалася через вашу ранню творчість?

Шевчук. Мама у мене — диво. З її вини я такий. Вона найближча за духом людина. Мама живе зі мною в Пітері, а батько з сестрою — в Уфі. Ми часто бачимося. Живемо на дві сім’ї.

Коли я народився, мама сказала: «Цей буде художником». Можна сказати, з-під палиці примушувала малювати. Потім ця палиця переросла в захоплення. Мама любить імпресіоністів, але, нікого не наслідуючи, пише для себе. Квіти, натюрморти. У неї виходять душевні, суто жіночі, ніжні роботи. Коли мама бере пензля, я щасливий: отже, вона добре почувається.

— Як вона ставиться до вашої творчості?

Шевчук. Завжди підтримувала. Раніше бувала на концертах. Тепер їй тяжко. Я з мамою раджуся. Першій читаю, ставлю музику.

— Мама не намагається суто по-жіночому щось «закруглити» в тексті?

Шевчук. Ні. Вона висловлює дуже точну думку. У неї сильний характер. Доля тяжка. Її прадід, мулла, не прийняв радянську владу і був розстріляний. Сім’ю заслали на Колиму. Мама всю війну працювала радисткою в Північному морському пароплавстві. Вона почесний полярник, герой війни і праці. Вона у мене боєць серйозний. Будь-якому мужику здачі дасть. Коли бачить небезпеку, починає перти на неї.

— Тобто ваше бунтарство і непримиренність виникли на генетичному рівні. Правда, недавно ви зізналися, що не будете бігати за кіркоровими з ломакою, але водночас не заспокоїлися і спільно тавруєте: «Попса — розовая дрянь от рогов до хвоста».

Шевчук. Не знаю, як у вас... Я приїжджаю працювати і телевізор дивлюся нечасто... Але в нас мене дратує бездуховність, яка рине з екранів країни. Глобально — це знищення національної культури. Попса — це поверхово, це зниження мови. Поезія — підвищення мови.

— Олегу, а ви чому не брали участі в ополченні ні на диску, ні на концерті?

Карамазов. Ми були в різних містах, коли хлопці змовилися записуватися. Ця ж пісня не Юркова, а Горшенєва з гурту «Король и шут». На концерті в Києві Юра хотів, щоб ми разом з Андрієм Середою з рок-гурту «Кому вниз» викотилися на сцену, як три богатирі. Юрі було важливо показати, що ми одне ціле, що рок-н-рол — частина нашого життя. Була попередня домовленість: виконати спільно «Попсу» і «Мама — это рок-н-ролл». Але мене так засмикали організаційні питання! Перед виходом на сцену не було часу на те, щоб просто зосередитися і повторити слова пісень. У метушні здавалося, що я, окрім приспіву, нічого не пам’ятаю. Юра запитав: «Ти що, задкуєш?» Уся група цю фразу просмакувала. Бачачи мою розгубленість, Юра запропонував: ну вийдеш, хоча б пострибаємо, розцілуємося, пограємо на барабанах...

— Юрію Юліановичу, ви недавно ошелешили київських журналістів, постійно твердячи про смерть. Що це — сумніви творчої людини, стан у той момент чи втома?

Шевчук. Я не мелю дурниць. До цього потрібно прийти. Не має сенсу робити щось упівсили сьогодні. Ніхто не знає, чи буде у нього завтра. Ми ж не грішимо не тому, що боїмося бути розіп’ятими, а тому, що любимо... Я взагалі нещасна людина. Я вибрав сцену для діалогу і обміну емоціями, але останнім часом дедалі більше подобається самота в тиші, письменницька робота в селі. Щоб вижити в місті, потрібно опанувати мистецтво «як не втратити себе в умовах цивілізації». І не для мене весь цей показушний пафос гульвіс та партачів життя. Мені краще не бувати в цих місцях, щоб гріха на душу не брати. Я людина гаряча. З природою у мене більше гармонії у стосунках.

— Часто мучить запитання «бути чи не бути?»

Шевчук. Постійно. Начебто і пре. Господь дарує рядки. Пишуться тексти, навіть поеми.

Я тоже там был,
страдал духовно и скотски,

Маршей не написал,
не накачал фигуры.

И, как написал
утонченный Йосиф Бродский,

Пулю сложно срисовать с натуры.

«Кавказ» називається, але слова ще потрібно вивчити. Так, я себе великим поетом не вважаю, але є що вивалити на робочий стіл у селі, і це тішить. Працюєш і ставиш щоразу запитання собі і хлопцям: «Це ще комусь потрібно? А є в нас сили, щоб нести все це?»

— Юрію, згадалося, ви всерйоз засуджували Єльцина за те, що він від ейфорії у зв’язку з обранням президентом на другий термін запив. А хіба «ДДТ», коли почала збирати стадіони, не впала у хмільну ейфорію?

Шевчук. Саме так, у нас «поїхав дах». Я не соромлюся про це говорити, мабуть, інакше й бути не могло. Все було нове. Роками люди сиділи в підвалах, співали пісні під гітару. А тут їх приймають у пітерський рок-клуб. Пропонують відразу стадіони — аудиторію із двадцяти, п’ятдесяти тисяч чоловік. І ми відразу себе «бітлами» відчули. З усіма святами, які випливають із неочікуваного визнання. Телевізори з готелів вилітали. Ми займалися дивацтвами, хіпували, гуляли, багато пили. Нерозумно, але було, було. Ось цинізму ніколи не було.

— Що протверезило?

Шевчук. 1988 року наклав на себе руки Сашко Башлачов. Своєю смертю він ніби сказав нам: «Ех, хлопці, не все нескінченно добре». Настало похмілля. Тоді мене пробило на пісню «Предчувствие гражданской войны». Про те, що свобода впала на нас тяжким випробуванням, до якого ми виявилися не готовими. Путч 1991 року протверезив остаточно. Ми прийшли до тями в іншій країні. Роззирнулися, а Росія не та: з цинічними політиками, з переділом власності, з криміналом. Ось тоді, я вважаю, ми вистрілили потужним альбомом «Черный пес Петербург». Це був уже 1992 рік. А 1993-го смерть дружини остаточно зняла пелену з моїх очей. Я прийняв віру. Своїм духівником вважаю Андрія Кураєва. Для мене незбагненно, як у такій сучасній людині поєднуються твердість віри і легкість буття. Він вибрав ношу богослова, не прагнучи зробити кар’єру священика. Правда, моє гастрольне життя не дає можливості спілкуватися тільки з ним. Коли відчуваю потребу, приймаю допомогу й від інших священиків.

— Чому друг бунтаря Шевчука Олег Карамазов не помічений на передовій революційного руху?

Карамазов. Просто у мене жорсткіша точка зору… Гарно про це сказав один панотець — «маркетингові війни».

— Може, вам не пропонували брати участі?

Карамазов. Я тоді повертався з Непалу. Летів до Києва через Відень. Тими днями в Штатах проходила передвиборна кампанія «Гор проти Буша». Було смішно, коли в білосніжному віденському туалеті прочитав написане маркером «Буш — козел». Інший пасажир затер той напис і чимось іншим вивів те ж саме, але вже про Гора. У нас вибори були з різницею в тиждень. Коли я приїхав до Києва, зрозумів: мені цю історію підкинули. Я отримав пропозиції від обох сторін брати участь у кампанії. Але вирішив: мене немає...

— Олегу, може, поясните, як Шевчук опинився на Майдані. Він відмовчується, коли його про це запитують.

Карамазов. Це був другий день протистояння. Я сидів у напівпідвальній кав’ярні, пив чай, читав книжку. Юра через силу пробивався на мобільний. Потрібно було виходити на мороз, щоб його розчути. З уривків фраз я не міг зрозуміти, чому він метушиться. Коли ж він запитав: «Як ти дивишся, якщо я прилечу до Києва?», я перепитав: «Ти хочеш взяти участь у революції?» Через день він все одно прилетів. Я його зустрів. Вийшли на Бессарабці. Натягнувши на очі шапки, пройшли наметовим містечком до сцени. Сподівалися, що ніхто не впізнав. Увечері мені зателефонували з «5 каналу»: «Можна зробити інтерв’ю із Шевчуком?»

Шевчук. Я тоді приїхав, щоб зрозуміти феномен людей, які вийшли на мороз. На «5 каналі» тричі це повторив. На Майдані виконав дві пісні і звернувся до людей: «Я приїхав побачити, хто ви — люди, які не побоялися висловити свою думку. Для мене це важливо. Спасибі вам!»

— Юрію, у вас давнє вороже ставлення до журналістів. Усім відома відповідь, якою Шевчук спритно відбивається від інтерв’ю: «У моїх піснях є все, про що я хотів би розповісти».

Шевчук. Хороших журналістів так само мало, як і хороших музикантів. Не люблю давати інтерв’ю у великих містах. Там запитання й акценти поверхові. І в результаті виходить суцільна «жовтуха». У провінції якось неба зоряного більше... Люди читають частіше, ніж дивляться телевізор. Там дух відчувається.

— Незабаром у «Карамазових» вийде новий альбом. Ви обіцяли поспівати з ними, але ще раніше заявили, що до лютого співатимете свої пісні в турі.

Шевчук. Просто ми домовилися, що це буде сюрприз.

Карамазов. Ідея поспівати разом крутиться давно. Торік у грудні ми вирішили зустрітися в Москві. Поселилися в готелі «Україна». Юра любить жити на піку, він вибрав 27 поверх. А я люблю цифру «7». Ми по півдня спали. Дивилися у вікно, кожен зі своєї висоти. Разом вибиралися в місто. Один із днів я надовго запам’ятаю. Весь день валив сніг. А ми моталися по місту. Заїжджали в редакції, на радіо, кудись іще. Скрізь нас по трішки пригощали. Наш приятель водій добряче напалив машину. І я не помітив, як закуняв. Наснилися мені теплі краї... І раптом у моєму сні повіяло прохолодою. Юра відчинив двері, і я побачив білу стіну, яка мені видалася лісом. Коли вийшов і став розрізняти предмети, побачив ворота. Шевчук оглушив сторожів: «Хлопці, відчиняйте!» Його прізвище подіяло як пароль. Спочатку я думав, що це парк із пам’ятниками. Плівся мовчки, намагаючись потрапляти в Юркові сліди. Чую: «Семеновичу, я до тебе Олега привів знайомитися». Біля могили Висоцького мене пробило. Відтинок життя, прожитий із Шевчуком, сповнений вражень. Коли вони переповнили мене, лягли на пісню «Месяц». Я проспівав її Юркові, він запропонував виконати її разом.

Шевчук. А в травні «Карамазови» приїхали до нас записуватися. Доки ми були вдома, вони пропадали неподалік студії, у нашому відгородженому від світу дворику. Смажили м’ясо, пили. Ледарювали. Варто було нам на тиждень відлучитися — вони зайшли в студію й записали альбом.

Карамазов. Коли Юрко повернувся і нас не застав, засмутився. Вирішив, що ми образилися. Або у нас щось не вийшло. Що ми за чотири дні записалися, він припустити не міг. Навіть засмутився, що пісню «Целая жизнь» не дали йому підспівати.

— Ну, то ви домовилися, що співатимете разом?

Карамазов. Ми вже разом записали в новий альбом пісню, яка називається «Отель «Украина». Я давно зрозумів, що ми всі живемо в одному готелі, який називається «Земля». Є різні корпуси. Один із них — Україна.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво