ЦЯ БЕЗПЕЧНА КРАСА

Словосполучення «Ця убивча краса» (Будинок художників, із 26 лютого по 4 березня, куратор Ігор Оксаметний) звучить багатообіцяюче і провокаційно. Про красу в середовищі сучасних художників не прийнято розмірковувати всерйоз. У їхньому лексиконі «красиво» — це зневажливий ярлик. Позитивного значення набувають лише такі дивні комбінації, як «краса патології», «краса розпаду» — бо в його полі зору тепер частіше опиняються деформації й аномалії, аніж «гармонійне сполучення частин і цілого» («формула» краси, що збереглася в пам’яті від курсу класичної естетики). Чи не тому в ролі «амортизатора» до краси приєднано епітет «убивча»?.. Краса — це страшна сила, і в даному випадку жартівливу репліку Раневської нам, здається, пропонують сприймати буквально. Мистецтво побоюється «фальші позитивного висловлювання», але цікаво, що ще більше неприйняття в ньому викликають спроби «говорити красиво»... Нелюбов contemporary art до краси відчуває кожен, хто потрапляє на виставки подібного роду. І природно, намагається знайти тому пояснення. Найбільш правдоподібним, як завжди, виявляється найпростіше — загибель ідеального світопорядку, «смерть Бога», одним із головних доказів існування якого теологія вважала красу світу... Краса сьогодні локалізується не там, де її було прийнято шукати, — на цей рахунок існує цікава теорія Є.Барабанова. Естетичні одкровення варто шукати не в мистецтві, але в суміжних областях — моді, дизайні...

Мистецтво ж, заявляє експлікаційний текст учасника виставки Сергія Ануфрієва, «виблискує», в основному, красою нижчого порядку. Це кітч, який прикрашає апартаменти нуворишів із народу, і салон, що задовольняє запити не настільки наївних поціновувачів-традиціоналістів. Споруджену Ануфрієвим ієрархічну піраміду вінчає суто умоглядна, елітарна «краса жесту», культивована Дюшаном, Магріттом, Оппенгеймом, Бойсом, Уорхолом й іншими «безсмертними» експериментаторами... Сплавлення в «алхімічному тиглі» цих трьох складових мало породити новий, четвертий рівень — ту ж красу, яка врятує світ... Зрозуміло, це лише поетичні метафори. Утопічний експеримент у Будинку художників не увінчався відкриттям Краси Майбутнього, бо, як виявилося, різні за щільністю салон і так зване актуальне мистецтво затято не бажають змішуватися.

Приміром, витончені концептуальні жести самого Ануфрієва (добре, що ховаючи крихітний іграшковий теремок, «останній притулок» краси десь біля самісінького плінтуса, він і не прагнув бути легкою здобиччю глядача) ніяк не кореспондуються із нав’язливою еротикою Віктора Трубчанінова, Сергія Браткова, Василя Цаголова, яка зводить різноманіття змістів, закладених у понятті «краса», до обкладинки «Плейбою» та інших журналів «для справжніх чоловіків»... Добротно збита «тілесність» трубчаніновських міфологічних красунь сприймалася б значно органічніше в просторі будь-якої комерційної галереї, а відео-оксюморон Браткова з пацюком, який примостився на лобку лежачої ню, котра час від часу почухує «домашнього улюбленця», — де завгодно, але тільки не в цьому контексті. Постановочні знімки Цаголова, котрий сфотографував «терористок» — оголених, але із закритим хусткою обличчям і зброєю в руках — легко прив’язуються до екстремальних сексуальних фантазій, до дослідження гендерних проблем або ж загадкової ісламської ідентичності. Але я не ризикнула б співвідносити їх із категорією краси...

Метою порозмірковувати про все ту ж «убивчу», «отрутну», «жахливу», із «вишукано-нездоровим» відтінком штучності, схоже, задався лише Гліб Вишеславський. Його знімки, витримані в стилістиці «фешн», монструозні і красиві одночасно. Застосовуючи мінімальні засоби варіювання іміджу, тобто змінюючи лише перуку й одяг на манекені, він тасує колоду «індивідуальностей», Свєт, Маш, Даш, кожна з яких набуває особливого настрою, характеру. Вони відштовхують своєю безживністю, сомнамбулічною порожнечею в погляді, — і нею ж приваблюють... Ці ігри із перевдяганням напевно запозичені у Сінді Шерман, тільки ролі неохайних манекенів грають самі неохайні манекени...

Тему «нелюдськи прекрасного» підхоплюють розфарбовані рельєфи Олександра Гнилицького — парафрази «Венери» Джорджоне і «Мадонни з немовлям», здається, Кранаха, які різняться від оригіналів тим, що «дивляться» на глядача позбавленими зіниць очима гуманоїдів. За допомогою програвача для платівок і фігурних насадок різної форми, що кріпляться на ньому, «чарівного ліхтаря» і стробоскопа, який перериває світловий сигнал і викликає ефект танцюючого зображення, Гнилицький створив свій черговий технічний атракціон, театр танцюючих тіней, що розважає публіку в блекбоксі... Така краса гарна необов’язковістю, довільністю своєї «ідеологічної» інтерпретації — тому цілком може обійтися без коментарів. Як, утім, і еклектична принадність живопису Валерії Трубіної. В компоті «красивих» ремінісценцій можна відшукати мотиви і прийоми китайського живопису тушшю і японської ксилографії, німецьких романтиків і російських «міріскусників», однак це не салон, не мистецтво аристократичної «третьої групи крові».

Що стосується загального враження від виставки, то, відверто кажучи, хотілося побачити щось більш «убивче», спектр значень аналізованого поняття неймовірно широкий, але обіграно було найбільш очевидну, «безпечну» його частину...

Того ж вечора в Будинку художника презентувалася інсталяція Беранжер Максиман і Антона Якутовича «Анаморфозис» (просторові об’єкти і звуковий супровід) — публіка, котра не шанує розташоване поруч актуальне мистецтво, вважала за свій обов’язок нею захопитися. Справа смаку, звісно, але їхня далеко не оригінальна, котра йде ще від кубістів, ідея розкладання форми, розчинення її в просторі («анаморфозис» у буквальному перекладі з грецької означає «перекручування, видозміна форми»), мені видалася академічно нудною.

Рушимо далі по «місцях мистецтва»... У галереї Марата Гельмана — «Олов’яний щоденник» Павла Макова. Продемонструвавши завидний нюх до кон’юнктури моменту і смаків замовника, він виставив не естетські офорти, як звичайно, а «політизований проект» — стрій збільшених у людський зріст фотографій олов’яних солдатиків...

Потіснений Гельманом «Совіарт» перемістився з Костьольної на Андріївський узвіз і дебютував на цьому місці виставкою «Ритуальні танці» Віктора Сидоренка. Насичені орнаментальними надмірностями спогади Сидоренка про тоталітарне минуле трохи запізнилися — мінімум років на десять, коли такі ретроспекції з угодованими, мов гуски, фізкультурницями, ще були в моді... Цікаво, чи могли вгадати винахідники соцарту Комар і Меламід років сорок тому, в який офіціоз він виродиться?

У «36-й галереї» — незнайома дивна особистість, Сергій Принь із Дніпропетровська. Здобувши художню освіту, він воліє залишатися «примітивістом», який змальовує зустрічі на вулиці сновидінь... У музеї Кавалерідзе — жахаюча своєю компактністю експозиція непоганих художників, що мало чим різниться від «експозиції» продуктів у супермаркеті. Олексій Аполлонов, усякий раз когось нагадуючи, від Френсіса Бекона до Едуарда Бєльського, цього разу схожий на фігуративного Анатолія Криволапа, Руслан Пушкаш — схожий на самого себе, а в Олександра Павлова — нова манера, суміш абстрактного експресіонізму і ще якогось важко визначуваного інгредієнта. У «L-арті» — ретроспектива Петра Столяренка. Там є усе — від пафосних будівництв соціалізму до ліричних пейзажів і натюрмортів 1950-х, 60-х, 70-х...