Цуґ, 17.12.2006 - Культура - dt.ua

Цуґ, 17.12.2006

22 грудня, 2006, 00:00 Роздрукувати Випуск №49, 22 грудня-29 грудня

Хроніка події приблизно така. У вересні Евеліна показувала мені містечко і все, що в ньому слід знаходити з першого разу: вокзал, пошту, банк...

Хроніка події приблизно така.

У вересні Евеліна показувала мені містечко і все, що в ньому слід знаходити з першого разу: вокзал, пошту, банк. Про в’язницю не йшлося, але вийшло само собою. Я звернув увагу на довгий бетонний мур висотою з три метри. На ньому було кілька дуже цікавих малюнків — людські профілі, птахи. Виявилося, що це роботи Пепперштейна. Евеліна сказала, що всередині їх більше, але побачити складно, бо всередині в’язниця.

Я відповів, що охоче виступлю в ній із читанням. Мене справді туди потягло: побачити, що це таке — швейцарські зеки. Та й роботи Пепперштейна подивитися, якщо вже вони там. Евеліна була в захваті від ідеї: «Вас так цікавить ця тема? Чому?!». Я відповів, що мене цікавить тема свободи. І несвободи, відповідно, теж. Якщо чесно, то це була ніяка не відповідь. Але Евеліну вона чомусь переконала.

Наприкінці жовтня вона подзвонила з радісною звісткою, що начальник в’язниці налаштований дуже зацікавлено. Тож на початку листопада я потрапив до нього на оглядини. Це був перший начальник тюрми в моєму житті. І якби я в загальних рисах не знав, як вони виглядають у нормальних країнах, наприклад у нас, то міг би скласти для себе вельми помилкове враження про цю посаду. Швейцарський начальник виявився уважним і худорлявим, в окулярах, джинсах і светрі, з сережкою у вусі й тонким обличчям молодого Германа Гессе. «У нашій країні ви були б офіцером», — сказав я замість привітання. Тоді він не цілком доречно відповів, що він філолог-ґерманіст за освітою.

Наскільки я зрозумів із його скупих пояснень під час тієї зустрічі, пенітенціарна система Швейцарії перебуває поза структурою міністерства внутрішніх справ. Іншими словами — в’язницями займаються цивільні.

«На перший погляд, у нас тут начебто все м’якше та людяніше, — казав він. — Але тюрма є тюрма. І люди тут так само нещасні». Він ще б сказав «як і на волі»! Хіба я тягнув його за язик?

Ми з’ясували, про що мені йдеться. Я повторив свою тезу про свободу і її протилежність. Він запропонував мені два виступи — перший для персоналу, другий для в’язнів. При цьому перший він міг мені гарантувати, а щодо другого мав порадитися з в’язнями. Він так і сказав — «мушу порадитися з в’язнями». Якщо серед них будуть зацікавлені, то все гаразд. Я погодився, що слухати літературне читання з примусу — це останнє діло. «До речі, хто тут у вас сидить?» — запитав я. Він відповів вичерпно: «На цей момент убивць немає. Є кілька ґвалтівників». Я запитав, чи є іноземці. Він сказав, що, як завжди, багато. «З вашої країни теж», — додав він. «Українці? — уточнив я. — У вас на цей момент сидять українці?». Він почав згадувати і сказав: «Ні, зараз немає. Кілька росіян».

На прощання він подарував мені альбом Пепперштейна з його в’язничними роботами. «Тут багато гарних думок про свободу і несвободу», — сказав він при цьому.

У другій половині листопада я отримав від нього мейл щодо моїх виступів — 13 грудня, о пів на десяту ранку, для персоналу, 15 грудня, о четвертій пополудні, — для в’язнів. Я став помаленьку готуватися, підбираючи відповідні уривки. Окремо для персоналу, окремо для в’язнів.

12 грудня пізно ввечері я поклав примірник «Московіади» в наплічник і завів будильник на восьму ранку. Після цього ще раз перевірив пошту. Там аж пульсував знаками оклику терміновий лист від начальника в’язниці. У ньому повідомлялося, що, «з огляду на сьогоднішній інцидент, читання українського письменника, заплановані на 13 і 15 грудня, скасовуються». Я тут-таки вислав йому п’ять слів: «Що трапилося? Подзвоніть, якщо можете». Він подзвонив через хвилину після мого кліку на send.

«У мене втеча, — сказав він. — Я мушу все скасувати». Подякувавши за звістку, я побажав йому доброї ночі. Сподіваюся, він не сприйняв це як знущання.

Назавтра газета сповістила: вони розігнули ґрати і з настанням темряви перелізли на дах в’язниці, а з нього стрибнули вниз, на вулицю. Тобто на волю. В її багатообіцяючу темряву.

Тепер їх шукають. Їх усе ще шукають — 33-річного македонця і 43-річного серба. Їх усе ще шукають — хоч насправді вони ж як на долоні в цій малесенькій країні, переповненій камерами стеження і дуже підозріливими людьми. Куди їм подітися?

А головне — начальник має рацію: це тільки здається, що світ назовні м’якший і людяніший.

Начальник завжди має рацію.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №39, 19 жовтня-25 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво