ЦИВІЛІЗОВАНЕ СВЯТОТАТСТВО

Поділитися
Важка земля розчавила десятки тисяч трупів розстріляних нацистами наших співвітчизників. Протяг...

Важка земля розчавила десятки тисяч трупів розстріляних нацистами наших співвітчизників. Протягом двох років тут день у день лунали постріли, крики розпачу та передсмертні зойки тих, кого жорстокість назавжди виривала з чуттєвого звичного життя та кидала у провалля зовсім незвіданої безвиході. Хтось хоча й врятувався від куль, але задихнувся під вагою сирої землі та закривавлених тіл.

Нацисти назавжди вкрали у нас наших дідів та бабунь, матерів та батьків, синів та дочок, братів та сестер. Нацисти назавжди вкрали у нас тих дітей, котрих закатовані ними жертви могли б народити. Але нацисти не змогли вкрасти у нас нашої пам’яті про тих убієнних, яких вони розтерзали.

Та сьогодні з’явилися інші охочі вкрасти у нас саму пам’ять. А доморощені догідливці згодилися допомогти їм здійснити цю крадіжку, напевно, сподіваючись, що й їм щось від цього перепаде. І якщо їм пощастить це зробити, то важке каміння помпезної будівлі на цьому закривавленому місці не тільки тиснутиме на душі загиблих і похованих тут людей, а й розчавить нашу пам’ять. А той, хто втрачає пам’ять, не має права на повагу.

Без наших могил немає і нас самих

Загальновідома історична подія. У 512 році до н.е. перський шахиншах Дар’яуш приходив з величезним військом у Велику Скіфію, щоб покарати сколотів за їхню зухвалість та поневолити їх. Сколоти ж, які кількісно поступалися персам, порадившись, не поспішали вступати в бій з перським військом, а виснажували його постійними нападами на окремі перські загони, знищенням харчових запасів на шляху персів та тривалими мандрами по степах сучасної України. Сколоти навіть віддали персам кілька селищ та одне місто, але бою не зав’язували — берегли своїх воїнів.

Дар’яуш, бачачи, як його військо поступово тане й деморалізується, послав до головного сколотського царя вісника з вимогою або підкоритися йому — Дар’яушу, або ж вступити з ним у бій. На це сколотський цар надіслав шахиншахові розлогу відповідь, у якій запевнив Дар’яуша, що сколоти ніколи не підкоряться йому, і пояснив, чому вони не квапляться вступати в бій із персами. Були в тому посланні й такі слова: «Однак якщо Ти наполягаєш на тому, щоб цей бій відбувся якнайшвидше, тоді ось що. У нас є могили наших предків. Нумо знайдіть їх і спробуйте завдати їм хоч якоїсь шкоди. Ось тоді Ти побачиш, як ми битимемося з вами заради наших могил!»

І, як з’ясувалося згодом, ці слова сколотського царя не були порожнім вихвалянням. Тільки-но перське військо наблизилося до тієї місцевості, де сколоти зазвичай ховали своїх предків, сколотське військо, хоч воно було менш чисельне, ніж перське, одразу вишукувалося перед персами, щоб вступити з ними в бій. Фактично сколоти йшли на неминучу смерть.

Але бій так і не відбувся: Дар’яуш не відважився битися з людьми-воїнами, для котрих могили їхніх предків були дорожчими за власне життя. А вночі то й узагалі втік від них з усім своїм величезним військом.

Сколоти не мислили, не сприймали себе повноцінними людьми без своїх могил. І той сколот, котрий не зміг поховати своїх батьків належним чином або захистити їхніх могил від наруги, на все подальше життя був зганьблений — він уже не мав право вважати себе повноцінним громадянином сколотського суспільства. З допомогою ось такої жорсткої системи самодисципліни сколоти намагалися зберігати й передавати пам’ять про себе своїм нащадкам та іншим народам. І, як ми знаємо, це їм вдалося.

Серед українців є чимало людей, котрі вважають, що сколоти — то наші безпосередні предки. Українців приваблює в сколотах їхня мужність, самобутня культура та панівний гонор. Вони пишаються такими пращурами. Але чи здатні українці так само, як і сколоти, самовіддано захищати спокій своїх покійних предків та боронити їхні могили від наруги з боку чужинських і доморощених цивілізованих вандалів? Чи здатні українці позбутися комплексу меншовартості й догідливості перед тими, хто марнославно вважає себе розумнішим? Зрештою, чи здатні українці сьогодні заборонити будь-кому посягати на нашу Українську Голгофу — на Бабин Яр?

Догідливість чи примітивне дикунство?

Складається враження, що здатні. Тільки б їм не заважала в цьому рідна влада. Адже рідна влада, попри всю її активну діяльність у побудові різноманітних культових споруд, насправді мало переймається духовними потребами українців, а все ще залишається догідливо-запопадливою перед іноземними грошовими мішками. Бо крім того, що вона погодилася віддати на відкуп бізнесменам священні київські схили над Дніпром під суцільну забудову їх готелями та іншими комерційними об’єктами, вона так само згодна розрити бульдозерами й залити бетоном сотні тисяч трупів наших загиблих співвітчизників. Бо тільки-но організація «Джойнт» запропонувала побудувати у Бабиному Яру Центр юдейської культури, виділивши для цього 10 млн. доларів США, як деякі київські можновладці, не замислюючись над наслідками, одразу ж заходилися втілювати цю ідею в життя. Їх мало турбує той факт, що Бабин Яр — це братська могила наших закатованих нацистами співвітчизників; це місце, куди живі люди приходять, щоб віддати данину пам’яті загиблим та покласти біля пам’ятника квіти; це справді сакральне місце, яке постійно нагадує нам про страхіття війни. Це, зрештою, наша пам’ять про нас самих і водночас застереження, що така трагедія може повторитися, якщо втратимо пильність та почуття відповідальності за власні дії.

На все це київські чиновники мало зважають. З-поміж них особливо відзначився головний архітектор Києва Сергій Бабушкін, відомий киянам своїми діяннями на ниві «окультурення» та осучаснення Києва. Немає бажання зайвий раз нагадувати про те архітектурне паскудство, яке з благословення пана Бабушкіна «прикрасило» багато місць нашої столиці,— за це його й так постійно і справедливо критикують фахівці-архітектори.

Отож не дивує, що цей архітектор дозволив будувати вже згаданий центр саме у Бабиному Яру. Але у зв’язку з усім цим постає природне запитання: чи дозволив би пан Бабушкін хоч що-небудь будувати на могилах своїх рідних — дідів, бабусь та інших? Гадаю, якщо він морально здорова людина, то ні — не дозволив би. А чому ж тоді він дозволяє будівництво на братській могилі наших родичів та співвітчизників? Більшовики хизувалися тим, що перетворювали старі цвинтарі на будівельні майданчики «світлого майбутнього». Якими були моральні засади тих творців «нового світу», ми добре знаємо. Отож надання дозволу на будівництво Центру юдейської культури у Бабиному Яру — це не тільки ще один приклад професійної спроможності головного архітектора Києва пана Бабушкіна, а й виразний показник його моральності.

Невідомо, правда, що сильніше керувало Бабушкіним та іже з ним — фінансовий бік справи чи побоювання бути занесеним до списку юдофобів? Бо здоровий глузд підказує, що ніщо інше не могло б спонукати до такого блюзнірського кроку. Якщо причина цього гроші, то пан Бабушкін надто дешево оцінив життя убитих у Бабиному Яру, не кажучи вже про те, що навіть сама спроба оцінювати їхні життя вже є цинічним святотатством. Якщо ж причиною було побоювання отримати ярлик юдофоба, то тоді п.Бабушкіну треба поспівчувати. Як і всім нам. Бо серед нас дуже багато тих, хто панічно тремтить від самої думки, що їх можуть звинуватити в антисемітизмі лише за їхні висловлювання проти будівництва Центру юдейської культури на території Бабиного Яру.

Легенда про українське юдожерство

Так, наприклад, кореспондент газети «День» Тетяна Хорунжа стурбовано запитує у своїх співрозмовників: «Якщо реалізацію проекту будівництва в Бабиному Яру таки вдасться припинити... чи не буде використане це як свідчення антисемітизму українців?» («Бабин Яр: не треба монополізувати пам’ять про трагедію», «День» №230, 13.12.2002 р.). Або скрушне зізнання Мирослава Мариновича: «Для того, щоб протиставитися ідеї будівництва такого центру, треба виявити певну мужність... — неначе розписуєшся у власному антисемітизмі» («Сакральне перед наступом профанного», «Дзеркало тижня» №48, 14.12.2002 р.).

До честі співрозмовників Т.Хорунжої (Юрій Шаповал та Микола Рябчук), вони без комплексів меншовартості слушно відповіли, що «за будь-яких умов не варто взагалі зважати на те, хто і як потрактує очевидні факти» (Ю.Шаповал) і що «жодна статистика, жодне опитування, жодні дослідження психологів, етнологів не вказують на те, що є високий рівень ксенофобії у Києві чи у Львові», до того ж, «це все висмоктані з пальця пропагандистські гасла, щодо яких треба бути обережними» (М.Рябчук).

Але за цю легенду ще в ті давні часи вхопилися надто метикуваті юдейські ультрапатріоти і продовжують використовувати її й нині. Водночас ні вони, ні російські шовіністи не згадують, що регулярні юдейські погроми за підтримки імперського уряду започатковані сумнозвісними російськими «чорними сотнями»; що антиюдейство було неоголошеною державною політикою Російської імперії в останні сорок років її існування; що в Україні під час громадянської війни 1918—1921 років найретельнішими та найжорстокішими ініціаторами й виконавцями юдейських погромів були офіцери добровольчої армії Денікіна; що в роки сталінщини юдофобство було поширене в СРСР і заохочувалося з боку влади, а самі чекісти-енкаведисти у своїх катівнях вибивали з людей гучні справи про юдеїв — зрадників радянської батьківщини; що, зрештою, до останніх років свого існування радянська влада використовувала побутове юдофобство для розв’язання власних проблем.

Зате вони натхненно розповідають, як петлюрівці, махновці, оунівці, воїни УПА та інші українські військові з’єднання мало не сотнями вирізали й розстрілювали юдеїв, а деякі «хитрі хохли» — ті взагалі знищували їх тисячами у нацистських концтаборах. Отже, всі злочини проти юдеїв, які відбувалися в Україні, вони покладають виключно на плечі самих українців. Навіть до нацистських злочинів українців прилучили. Та вони не тільки натхненно розповідають про все це, а й організовують різні фізичні помсти (вбивство С.Петлюри), показові судилища над українцями (справа І.Дем’янюка) та заохочують або змушують інших людей вигадувати чи підтримувати їхні антиукраїнські плітки. Наприклад, що в Україні існує державний антисемітизм.

Але про яке українське юдофобство можна говорити , якщо під час нацистської окупації тисячі українців (від славнозвісного митрополита Греко-католицької церкви Андрея Шептицького до не менш славних, але не відомих загалові звичайних наддніпрянських і східноукраїнських громадян), ризикуючи власним життям, рятували від гітлерівського переслідування десятки тисяч юдеїв та циган. І навіть влаштовані окупантами показові розстріли таких українців-рятівників не віднадили «впертих хохлів» і надалі рятувати юдеїв.

Та й узагалі, про яке українське юдофобство можна говорити, якщо сьогодні в Україні віруючі юдеї — іудеї — вільно сповідують свою віру, широко відзначають релігійні свята, щороку Україну відвідують тисячі паломників для вшанування місць, пов’язаних із видатними релігійними діячами? На початок 2002 року в Україні існувало понад 220 іудейських громад, було понад сто рабинів, більш як 100 синагог, функціонувало 80 недільних шкіл, у яких юдейські діти вивчають Тору, інші священні книги іудеїв та історію свого народу («День» №58, 29.03.2002 р.). Активно діють інші нерелігійні центри юдейської культури в багатьох містах України.

Отож цілком мають рацію Ю.Шаповал та М.Рябчук, заявляючи про відсутність юдофобії серед українців та закликаючи обачно ставитися до пропагандистських антиукраїнських провокацій. Але, на жаль, сьогодні такі незашорені погляди поодинокі. Багаторічне таврування українців як юдофобів виразно дається взнаки. Та чи не втомилися українці й досі запопадливо й догідливо вірити в цю українофобську легенду про власне юдожерство? І чи не настав час нам облаштовувати наше життя без огляду на те, що про нас базікатимуть злостивці?

Гадаю, настав. А тому стосовно центру загалом — найбільш слушною є думка людей, котрі висловлюються проти такого будівництва саме у Бабиному Яру, а радять спорудити центр в іншому місці Києва. Бо всілякі балачки, буцімто без побудови центру «через десять років Бабин Яр втратить своє значення й буде забутий» («Сакральне перед наступом профанного»), — облудні й навіть образливі для нас. Протягом шістдесяти років ми пам’ятали про Бабин Яр, знали, що він для нас означає, — аж тут раптом умить забудемо про нього. Упередженість такого погляду самоочевидна.

Як і самоочевидне побоювання Дмитра Затонського, що «багато хто... подаватиме справу так, ніби в цьому подарованому «Джойнтом» центрі справді танцюватимуть на кістках наших слов’янських предків» («Бійся данайців, що дари приносять», «Дзеркало тижня» №48, 14.12.2002 р.). Бо саме так і подаватимуть. Недарма ж багато київських юдеїв висловлюються проти будівництва такого центру саме в Бабиному Яру, бо вони, як ніхто інший, чудово розуміють, що це будівництво — відверта провокація.

Понад те, можна не сумніватися: якщо на території Бабиного Яру буде побудовано будь-який центр будь-якої культури — юдейської, російської, польської чи української, — тоді через десять років люди й справді забудуть, що таке Бабин Яр, які злочини в ньому коїлися та які страждання в ньому вирували, а його символічне значення-пересторога будуть назавжди забуті. Бо культурологічно-утилітарне використання такого об’єкта знищить сакрально-духовну сутність самої пам’яті про трагедію Бабиного Яру.

А створивши такий ганебний прецедент, можна буде не дивуватися, якщо невдовзі у когось раптом виникне дикунська ідея збудувати якийсь помпезний центр у Биківні або на схилах Дніпра — на місці Меморіалу Невідомому солдатові, яку підтримають та санкціонують бабушкіни, після чого щось таке там і побудують. Бо ж яка різниця між Бабиним Яром, Биківнею та Меморіалом Невідомому солдату? І тоді вже точно майбутні покоління вважатимуть за норму будувати на старих кладовищах, які начебто втратять своє значення, різні культурно-утилітарні комплекси. Ну а з часом наші нащадки повикидають і наші кістки, якщо вони заважатимуть їм створювати «джерела яскравого відродження громадського життя». Очевидно, необхідно прийняти закон, який забороняв би такі будівництва на місцях колективних та індивідуальних поховань.

Єдине, на мій суб’єктивний погляд, що там можна побудувати, — це пам’ятник жертвам радянських голодоморів. Та ще, можливо, пам’ятник тим нашим людям, котрі під час нацистської окупації рятували від гітлерівців юдеїв і циган, а також українських і російських борців проти нацизму. Такий пам’ятник нагадував би нам про цих сміливців, які в такий спосіб боролися проти нацизму, які не втратили відчуття власної гідності, а отже заслуговують на нашу повагу й пам’ять. І потрібно це, звичайно, не їм, а насамперед нам, аби ми власним безпам’ятством не зганьбили самих себе перед усім світом та в очах наших нащадків.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі