Ціна відбудови

Поділитися
Іноземні гості, дипломати неодноразово висловлювали думку, що Київ може привабити масу туристів своєю неповторною красою, мистецькими скарбами та унікальними історичними пам’ятками...

Іноземні гості, дипломати неодноразово висловлювали думку, що Київ може привабити масу туристів своєю неповторною красою, мистецькими скарбами та унікальними історичними пам’ятками. У тому числі втраченими, віднайденими і відновленими. Тому прикро чути псевдоморальні стогони з приводу кожного відбудовного проекту — Золотих воріт, Михайлівського та Успенського соборів, фонтану «Самсон», церков Пирогощі, Різдва Христового. Хіба що Ользі з Кирилом і Мефодієм перепадає менше. Хотілося б запитати завзятих борців з архітектурною «бездуховністю» — що втратив Київ від постання з мертвих цих пам’яток? Чи слід було залишати археологічні вирви на його пораненому тілі на потіху мимовільним захисникам наслідків геростратівських дій ненависників краси і величі Києва? Або коли йдеться про невблаганний час і будівельні руїни, як колишніх Торгових рядів на Подолі. Чи хлинуть до нас потоки туристів із архітектурно не бідних європейських міст, щоб милуватися залишками автентичних фундаментів, які ледь видніються із землі, накриті скляною вітриною завдовжки 2 м (весь залишок від Десятинної), та й то не завжди, як на Поштовій площі?

Нова злива прокльонів спрямована проти відбудови чи «новобуду» Володимирової первістки — Десятинної. Не можна! Бо… (Наводяться ті ж аргументи, що й стосовно попередніх «новобудов».) Крім того, вона закриє Андріївську церкву...

Мотив наче благородний. І прикладів, на жаль, не обмаль. Впритул до костьолу Миколая знаменитого архітектора Городецького закінчують будувати бундючний офісний центр зі скляним циліндром на голові — боляче очі підвести на це архітектурне хамство. І масових протестів не було. Мабуть, тому, що там не було стародавніх фундаментів? А скляний готель-бункер під благозвучним словом «Софія» і намір вивершити його вище «однойменної» дзвіниці? Багато ще є у славному Києві людей, котрі хочуть себе прославити за рахунок приниження справді достойних попередників і навіть інколи цинічно зізнаються: «Скільки ми Київ не псуємо, а він усе ще гарним залишається» (особисто чув від А.Милецького — архітектора, який хотів циліндричним готелем «Салют» піднести власну славу вище Й.Шеделя та його шедевру — Лаврської дзвіниці).

Але що стосується Десятинної і Андріївської церков, то тут ситуація зовсім інша. Йдеться про Дитинець, тобто те перше міське замчище на горі Кияниці, звідки й починалася слава Великокнязівської столиці. Ця священна територія була в авральному режимі впорядкована до 1500-літнього ювілею Києва. Терміново проводилися й археологічні розкопки (цим займалися С.Кілієвич та В.Харламов). Зразу ж пішли сенсації, нині призабуті. Було відомо, що навпроти Десятинної церкви стояв князівський палац, але саме це місце займали двоповерхові будинки ХІХ ст., які не давали можливості вести розкопки. Тільки після їх зносу було виявлено фундаменти. У плані вони косо перекривали Десятинний провулок з переходом на його протилежний бік. Найнесподіванішою знахідкою стала частина штукатурки, колись скинута у сміттєву яму. За її формою був зроблений надзвичайно важливий висновок — князівський палац будувався спочатку з дерева в зруб (щоб був тепліший за церкву), а потім ззовні обкладався плінфою, а зсередини тинькувався, і таким чином стіни вирівнювалися. Потім вони розписувалися, як ми бачимо на стовпах у Софії, — частина цього орнаменту і залишилася на уламку штукатурки. Відомий архітектор Ю.Асєєв зробив загальну реконструкцію будівлі, пов’язаної з Великим князем Володимиром. Над священними останками її, закопаними назад у землю, нині — пивний павільйон (?!). А будинок ліворуч знаменитої липи після капремонту підріс на два поверхи (це все можна!).

Відкрилися фундаменти ще однієї унікальної споруди — ледь видиме коло, нині символічно позначене кам’яними плитами. Біля нього пам’ятний знак із коротким написом «Князівський палац Х ст.», хоча ця споруда у формі невеличкої ротонди мало придатна для князівського побуту. Швидше, це була каплиця, в якій молилася княгиня Ольга.

Це саме ті фантомні об’єкти, насичені «підземною духовністю», котрі в нинішньому стані є антитезою «новобудов» і втілюють вершину мрій захисників «історичної автентичності». Тоді як, наприклад, у Тракаї замок Великих литовських князів на острові давно відбудовано і туристська стежка туди не заростає (зазирніть в Інтернет — понад 1000 сайтів його згадують). То чи не заслуговують Великі Київські князі, щоб і їхні палаци та ротонди були відтворені з використанням давніх будівельних технологій і розписані сучасними фресками на історичну тематику?

Відбудовувати треба, і не тільки Десятинну церкву, яка сприймається насамперед як історична пам’ятка, а вже потім — сакральний об’єкт. Бо вона символізує два рубежі — апостольську акцію Володимира 988 р. і трагічний 1240 р. Штучне нарощення її фундаментів було лише косметичним ювілейним заходом. Зупинятися на цьому не годиться. А церква церкві — Десятинна Андріївській — не завадить. У них різні ракурси для огляду й різні історичні ролі.

І це ще не все. За будинком Трубецьких (Володимирська №3) археологи виявили фундаменти великої двоповерхової ротонди кінця ХІІ ст. часу Великого Київського князя Святослава ІІ (зовнішній діаметр — 20 м!). Саме в ній, як довів Л.Махновець, князем-ізгоєм Володимиром Ярославичем було вперше прочитане його знамените «Слово о полку Ігоревім». Там же відбувалися зустрічі з іноземними послами. Не зайве нагадати про родинні зв’язки Святослава на той час з імператорами Священної Римської імперії (Фрідріх Барбаросса) і Візантії (Андроник І Комнин) та королями Чехії й Польщі.

Коли б і цей державно знаменний об’єкт був відбудований (а трудність полягає в тому, що невеликий сегмент його фундаменту перекритий частиною задньої стінки будинку Трубецьких, — тут потрібна особлива реставраційно-хірургічна винахідливість, за типом розділення сіамських близнюків) та розписаний фресками на історичні світські теми не гірше за Михайлівський собор, то наш Президент міг би водити високих гостей не тільки в будинок з химерами. Багатьом із них корисно було б дізнатися про європейську славу середньовічної столиці України, та й менше б звучало затертих штампів про занепад Києва у ХІІ ст.

Проекти регенерації Київського дитинця давно існують, деякі з них навіть передбачали знесення чужорідних будівель із його території, зокрема корпусу, який займає Національний музей історії України. Мабуть, робити цього не слід. Логіка підказує, що це саме те приміщення, в якому має розміститися Музей історії Києва, як і передбачалося ще до його заснування. Відкритий до 1500-літнього ювілею, він потрапив у Кловський палац вимушено, бо тодішньому «Державному історичному музею УРСР» не було куди перебиратися. То чи так уже треба добиватися повернення на Печерськ у досить гарне, але не дуже просторе приміщення (див. статтю В.Ковалинського, «ДТ» №10)?

Куди ж тоді подітися нинішньому Національному музею історії України? Ось йому якраз і місце навпроти Лаври, що пережила всі історичні часи, від князів та гетьманів до статусу «Національного історико-культурного заповідника», — в гігантському приміщенні Старого Арсеналу, яке відповідає територіальному масштабу України як найбільшої країни майбутньої об’єднаної Європи. Це не суперечить мрії Президента Ющенка про «Український Ермітаж» або «Мистецький Арсенал». Навпаки. Мабуть, мають рацію ті, хто переконує, що збірки, аналогічні Лувру, Прадо, Метрополітен чи Ермітажу, формуються століттями, і ми не маємо права «зачищати» наявні музеї та галереї, київські чи по всій Україні (див. статтю О.Живкової, «ДТ» №9). Гадаю, що не це малося на увазі у пропозиції Президента.

Коли вже ми конкуруємо з Туреччиною за право вступу до ЄС, то слід придивитися — якою подають себе і свою країну в очах європейців ті ж таки турки. Свою історію вони починають зовсім не з бейлика Османа — малого територіального утворення на сході країни, з якого почалося завоювання всієї Малої Азії, північної Африки, Балкан, Румунії, Угорщини, Молдавії, Кавказу, Криму і Південної України. Навіть не з держави Александра Македонського чи Римської імперії, до яких входила їхня нинішня «остаточна» територія за античних часів, хоч пам’ятки еллінські і римські вельми рекламуються. А з Трої і до неї. З такої глибокої давнини, яка, здавалося б, не має прямого стосунку до тюрків як народу (за мовою, корінне населення було переважно індоєвропейцями).

Президент, говорячи про Україну, постійно нагадує і про трипільську культуру, і про Скіфію (кургани скіфські та доскіфські). Природне відчуття підказує йому правильно — у міжнародному плані саме тут лежить слава України «старих батьків», за висловом Т. Шевченка. Не комплексувати з цього приводу треба (мовляв, сміятимуться — українці «не розібралися в своєму етногенезі»), а виставляти перед усім світом. У вас Лувр, Ермітаж, експонати, звезені правдою і неправдою, — у нас все те, що було знайдене в нашій землі, прекрасній і загадковій для вас «країні У». Зібране як музейними працівниками, так і колекціонерами.

Погляньте, для прикладу, на сайт столиці Туреччини Анкари. Найпривабливішим туристичним об’єктом є Музей Анатолійських цивілізацій (The Muzeum of Anatolian Civilisations), у якому багато залів займають пам’ятки Хетської культури. Сотні тисяч туристів щороку зацікавлено вдивляються у залишки ранньої індоєвропейської цивілізації, письмена, які на початку ХХ ст. розшифрував чех Бедржих Грозний. І хоч начебто хети не тюрки і турки не хети, але всесвітня слава дістається Туреччині.

В Анкарі є ще декілька музеїв — етнографічний, скульптури, цитаделі, війн, залізничний, локомотивів і … президентський палац. Київ уже тепер далеко дасть фору і за кількістю, і за розмаїттям. Чого не вистачає — то це реліквій багатотисячолітньої давнини, які вражали б уяву. Якщо Національний музей історії України переїде у просторі приміщення Старого Арсеналу, з’явиться можливість поєднати власне історичну експозицію з багатими археологічними та мистецькими колекціями, які промовисто відображатимуть піки розвитку Північнопричорноморських цивілізацій та загальноєвропейського Середньовіччя.

Проблеми всіх трьох комплексів — Дитинця на Старокиївській горі, Національного художнього музею і Старого Арсеналу — треба вирішувати одним махом. В даному випадку виправдане гасло —«ми за ценой не постоим», бо йдеться не про людські втрати, а про славу України.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі