Ціна і цінності - Культура - dt.ua

Ціна і цінності

26 травня, 2006, 00:00 Роздрукувати Випуск №20, 26 травня-2 червня

Про Національну премію імені Тараса Шевченка (про те, яка боротьба точиться навколо неї, про те, кого вона підносить, а кого — ігнорує) можна було б скласти і «пісню пісень», і сонети в стилі Петрарки...

Про Національну премію імені Тараса Шевченка (про те, яка боротьба точиться навколо неї, про те, кого вона підносить, а кого — ігнорує) можна було б скласти і «пісню пісень», і сонети в стилі Петрарки. Але останнім часом, на жаль, чомусь мають попит інші «жанри» — донос, «погром», огуда, відверті образи людської гідності.

Сніжною лавиною з якоїсь слизької і небезпечної «верхівки гори» почав сповзати цей «залізний потік», зачіпаючи і травмуючи творців, людей і без того досить вразливих. Це бої без правил. Це ігри з усіма відомими. Це сутички конкуруючих груп за «цінники»... У вищезазначених жанрах цифри на «цінниках» ніхто ні від кого не приховує, вони усім відомі — у цьому разі то сто тисяч преміальних гривень (рівно стільки одержує лауреат). А от «ціна» таких історій… Про неї і поговоримо.

Справді, чимало проблемних гострих каменів «на дні» головної держпремії: про це постійно сперечаються, незважаючи на те, що час від часу в Шевченківському комітеті змінюються кадри. Зовсім недавно на цю тему гостро, яскраво, полемічно відреагував Богдан Бойчук: «Проблеми Шевченківського комітету походять з того, що там збираються допомагати письменникам (творцям), а не оцінювати їхню творчість (і ще частіше не можуть відмовити приятелям і друзям...)».

Говорити про це необхідно. Шлюзи гласності поки що, здається, не збираються перекривати. Та от коли потік йде із «каналізації»...

…Понад два місяці деякі ЗМІ просто «хворіють» на одну й ту саму, з їхнього погляду, «гарячу» тему. Причому симптоми хвороби виникли відразу ж після присудження Національної премії народному артисту України Валерію Матюхіну — відомій людині, талановитому музиканту, керівнику Національного ансамблю солістів «Київська камерата».

Здавалося б, несподівана і досить каламутна, навіть провокаційна, хвиля цих роздутих «викриттів» от-от має зійти. Або хоча б знайти якесь адекватне «русло» — у запалі емоцій чого не буває? Однак «повноводдя почуттів» уже просто переповнює мізки і сторінки. З номера в номер... Уранці в одній газеті — увечері в іншій... Волаючі, несамовиті, ці заголовки у стилістиці пошуків «ворогів народу» виникають із розрахованою періодичністю. Начебто за командою згори. З верхівки — з «гори». «Щоб нас не вважали за якихось хохлів...» («Нація і держава»), «Національна премія — для хохлів?» («Шлях перемоги»), «100 тысяч за презрение к родине» («Вечерние вести»), «Хто ми — українці чи «хохли»?» («Персонал Плюс»).

Як кажуть, оцініть риторику...

У таких випадках хочеться хоча б у когось запитати: люди, а що сталося, хто конкретно і демонстративно зрадив нашу батьківщину, хто розтоптав її національні святині і навмисно принижує основи духовності?

«Крайнього» було знайдено... Чи «призначено». Причому це людина, котра з якихось, напевно вже астральних (незалежних від «виконавців» і «глядачів»), причин усе життя віддала саме високому мистецтву і пропаганді вітчизняної музики. Це музикант, який створив унікальний колектив. Людина, яка відкрила для слухача прекрасні твори вітчизняних композиторів (Сильвестрова, Станковича, Зубицького, Карабіца і багатьох інших), не на словах пропагує нашу культуру в різних країнах і на різних континентах. Він гастролює. Репетирує. Не «тусується» у пошуках ситуативної кон’юнктурної вигоди. Їздить зі своїм колективом не лише по столицях, але й по найвіддаленіших кутках. Якось, роки два тому, доля і гастрольні графіки занесли «Київську камерату» у Мурманськ, де їхні концерти сприйняли захоплено, а виконані ними твори Марцелло, Вівальді, Генделя, Скарлатті, Перголезі, Россіні полонили північну аудиторію. У місцевій пресі з’явилися хвалебні рецензії. Кореспондент «Мурманского вестника» тоді ж, 25 вересня 2004 року, написала: «У репертуарі Національного ансамблю «Солістів» — сотні прем’єр творів українських композиторів, виконання творів композиторів Латвії, Литви, Вірменії, Грузії, Росії, сучасна музика Західної Європи й Америки. Діапазон — від старовинної музики і класики до творів сучасних авторів. У цьому стосунку «Камерата» унікальна. Вона збирає повні зали по всьому світі: від Штатів до Китаю».

Після того ж концерту у своєму бліцінтерв’ю журналістка запитала, чому в програмі не лунала національна музика (хоча наперед було відомо, який саме репертуарний формат передбачає ця програма — твори західних композиторів). Ніби глузуючи над фаховою неуважністю дівчини, керівник «Київської камерати» вимовляє фразу, котра згодом, через два роки (!), виявиться для нього фатальною: «Я вам чесно скажу, ми так подумали, щоб нас не вважали за якихось там хохлів, — сміється. — Основний наголос зробили на шедеври європейської музики і твори П’яццолли».

Це все. «Кінець цитати». І початок... масованої кампанії з дискредитації митця, людини і громадянина.

Ще раз повторюся: рівно через два роки — саме після оголошення імен лауреатів Національної Шевченківської премії — напевно, «випадково» розрили «інтернет-кошик», витягли назовні цей злощасний, можливо, й не дотепний, можливо, навіть двозначний, але все ж таки жарт... І ніби за командою згори «шоу починається». Командири — на «горі». Бійці — в «окопах»: на газетних шпальтах. На всі лади, у різних виданнях, перевертаючи одну й ту саму платівку і притягуючи за вуха те, що, здавалося б, притягти неможливо навіть у фантастичних романах, «спецоперація» з викриття «ворога народу» (інші образи тут не проходять) виходить за межі абсурдно-неадекватного...

...Сім тисяч комп’ютерних знаків, п’ять тисяч комп’ютерних знаків, десять тисяч комп’ютерних знаків із кричущими обвинуваченнями в «українофобстві», натяками на роздуті «грошові апетити», ще бозна-що... Цитувати це небезпечно і страшно: абсурд, наклеп, пустопорожня риторика.

Однак в кампанію втягують людей мистецтва. Дехто, як, наприклад, диригент Володимир Сіренко, спантеличено відмахнувся: «Та це ж жарт! Можливо, невдалий, не варто ці слова сприймати всерйоз!..» Дехто готовий мало чи не до церкви йти і каятися у тому, що, бачте, не розгледіли у відомому музиканті й українському патріоті «прихованого ворога». «Це мій гріх, що так трапилося», — ремствує в інтерв’ю усіма шанований Анатолій Авдієвський, і чомусь здається, що «гріх» — поняття більш ніж багатозначне. «На його місці я перед тим, як висуватися, написав би заяву про те, що дякую тим, хто висунув мене на цю премію... Але не хочу одержувати її, тому що Шевченко — «хохол», він «хохляцький» поет, а я — великий російський...» — це вже Володимир Яворівський, граючись вибухонебезпечним і штучно напруженим словесним наклепом, дає відомому музиканту і шанованій людині свої «безкоштовні поради».

На щастя, не всі представники культурного цеху втяглися в провокацію, ціна якої... «сто тисяч». Одні просто промовчали, припускаючи, напевно, що це реакція «конкурентів» і висмоктана з пальця «публіцистика». Якщо точніше і жорсткіше — то просто наклеп і скверна під прикриттям патріотичних поривів. Інші ж майстри вирішили підтримати колегу, і правильно зробили. Тому що «мовчання ягнят» у таких випадках — знак цілковитої згоди. Ніна Матвієнко, Валентин Сильвестров, Леся Дичко, Ігор Щербаков, Ганна Гаврилець, Олександр Костін, Олег Ківа, Михайло Чембержі, Валерій Буймістер, Анатолій Баженов, Володимир Сіренко, Володимир Гронський, цвіт вітчизняної музики, навіть написали відкрите звернення, де схвильовано, але дуже щиро і людяно кажуть: так не повинно бути, тому що в цивілізованій країні так бути не може…«Валерій Матюхін — знакова і видатна фігура сучасного українського музичного мистецтва… Загальний стиль усіх публікацій, написаних ніби під копірку, де буквально цілі абзаци переносяться зі статті в статтю, наводять на думку про те, що перед нами «літературний продукт» однієї людини або однієї «ображеної» групи людей, котрі намагаються бути рупором… Та сама фраза перетирається у всіх піар-статтях, а у своєму старанні очорнити музиканта автори буквально зі шкури вистрибують, щоб знайти щось таке, за що б можна було зачепитися (і не знаходять. — О.В.)… Жодний оркестр у світі не виконує стільки національної музики, як наш, причому як старовинної, класичної, так і сучасної...» — усе це уривки з емоційного послання музикантів на підтримку колеги. І у зв’язку з їхнім текстом от що мені спало на думку.

Як просто, грайливо, легко і лукаво на шальках одних терезів деколи можна «урівноважити» талант, масштаб, репутацію, патріотизм і... висмикнуту з інтернетного «смітника» слизьку репліку, яка могла бути не сказаною, а дописаною (допридуманою), яка вже точно в тому інтерв’ю музикантом не завізована (та й чи в цьому суть?). І от на вагах долі на одній шальці — роздута фраза, а на другій — подвижницька діяльність і популяризація творів українських композиторів. На одній шальці — культурне місіонерство, презентація нашої музики в Німеччині, Австрії, Італії, США, КНР, Лівані, а на другій — знову та сама провокаційна «страшилка». На одній шальці — тридцять років життя в мистецтві і прагнення достукатися до молодого покоління за допомогою класичної музики, а на другій — «те саме» — від «тих самих». Дивно, що одна з авторів «спецрозслідування» незадовго до кампанії активно підтримала музиканта у своєму матеріалі. Ще більш дивує те, що ніхто з тих, хто пише, обурюється, не додумався зателефонувати людині, дізнатися її думку, узяти хоча б бліцкоментарій, як це передбачають очевидні закони журналістської етики.

Михайло Булгаков у «Театральному романі» зауважив, що клятва Гіппократа, яку дає лікар, дуже підійшла б і деяким «письменникам». Гіппократ радив лікарям при описуванні симптомів хвороби і визначенні діагнозу: «Що бачиш, те й пиши, а чого не бачиш, того писати не треба»! «Публіцистам» і «викривальникам» ця порада не зашкодила б. Адже такт необхідний не лише в музиці... Розумна людина бачить «головну шальку», а не «смітник». Ще одне попередження, уже від Булата Окуджави з його роману «Подорож дилетантів»: «Коли рухаєтеся, намагайтеся нікого не штовхнути». Проте тут не просто штовхаються — тут топчуть, принагідно емоційно запитуючи: «Хто ми — українці чи хохли?» Можливо, і варто відповісти на це запитання...

...Так, «хохли», якщо займаєтеся приниженням найкращих представників рідної культури. «Хохли», якщо мовчазно споглядаєте масовий відплив талановитих музикантів зі своєї країни й водночас гучноголосо марно тавруєте тих, хто ще залишився, хто (вибачте шаблон) «сіє розумне, добре, вічне». «Хохли», якщо хитренько закриваєте очі на повсюдне попсове хамство (від «ректорів» чи інших агресивних «аудіоносіїв лжедуховності»), а людину, котра віддає душу високому «штилю» і справжній музичній культурі, настільки негідно і задешево намагаєтеся скинути в якусь вами ж вириту «траншею». Якщо ж ціна за цю вашу роботу — лауреатські «сто тисяч», що ж, копайте... Справжні цінності — не для «хохлів» — для українців усе-таки коштують дорожче.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №30, 17 серпня-23 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво