«Це все мої діти!»

Поділитися
1980 рік. Автобус везе студентів-архітекторів на художню практику до Криму. «Легендарний Севастопол...
Юрій Химич

1980 рік. Автобус везе студентів-архітекторів на художню практику до Криму. «Легендарний Севастополь, Маріуполь, Мелітополь...» Художник Юрій Химич, керівник нашої групи, весело наспівує пісеньку, автором якої, без сумніву, є він сам, і текст її складено лише з назв міст, які закінчуються на «поль». Море. Гори. Оптимізм. Щиро кажучи, нам більше хочеться брьохатись у хвилях та смажитися на сонці, ніж вправлятися з прийомами живопису та графіки. Але Юрій Іванович нагадує: з кожного — не менше ста робіт, щоб отримати залік та добру оцінку. Щоранку, поснідавши, ми збираємо свої знаряддя праці та етюдники і добираємося на розвалюсі-тролейбусі до руїн міста грецької звитяги — Херсонеса. «Мишко, ходімо», — підліток, син Химича, слухняно чимчикує за батьком, допомагаючи нести фарби, пензлі та великі листи дикти, які сповна замінювали художнику хитромудрі громіздкі мольберти. До речі, я й досі використовую «метод Химича» — кріпити папір не кнопками, а звичайнісінькою «резинкою» для білизни. Працюємо. Відпочиваємо. Юрій Іванович розглядає часто ще невмілі студентські екзерсиси, сам бере до рук олівець чи пензель і показує, як вибрати в навколишньому просторі клаптик, вартий пейзажу, як не заплутатися в неістотних дрібних деталях. Я зберіг дві графічні роботи Химича (художник щедро дарував їх своїм учням) і навіть, пишучи ці рядки, поглядаю на них.

Час минув. Мишко, котрий веселив нас своїми дитячими сентенціями на кшталт «морський загар — то параша» чи «сьогодні повного кайфу не отримаємо — в морі риби нема», нині знаний художник. А з Юрієм Химичем я зустрівся востаннє кілька років тому в Києві на бульварі Шевченка. Він, як завжди, радо привітався, запитав: «Малюєш?» — «Малюю!» — «А в мене виставка в музеї. Заходьте». Ми з дружиною відразу пішли спілкуватися з живописним мистецтвом Химича, зовсім не замислюючись, що з самим художником ми побачились востаннє. Втрата кожної людини болісна й непоправна. Але художник саме тим і відрізняється від простого смертного, що залишає в своїх роботах частку своєї душі. Величезна творча спадщина Юрія Химича випромінювала і випромінює майже фізично відчутну енергію добра і гармонії.

Нещодавно за підтримки київської галереї «Коло», яка давно пропагує надбання Юрія Химича, відбувся благодійний аукціон, метою якого був збір коштів на придбання медичного обладнання для українських дитячих онкологічних лікарень. Михайло, син художника, передав для цієї доброї справи 33 роботи батька, серед яких акварелі 50-х років і гуаші 60—80-х років. Результати аукціону перевершили всі сподівання, всі роботи було продано українським та зарубіжним колекціонерам на загальну суму 333 тисячі гривень, яка перевищила заплановану ініціатором — Українською відкритою асоціацією організацій, груп та осіб, які працюють з дітьми, що страждають на онкозахворювання. Приємно сказати, що і «Дзеркало тижня» долучилося до цієї шляхетної справи — пейзаж Юрія Химича із зображенням Видубицького монастиря тепер прикрашає і нашу редакцію.

P.S. Відспівавши пісеньку про легендарні міста, Юрій Химич повернув голову до пасажирки, яка їхала з нами в автобусі, і запитав, показуючи на нашу гамірну студентську ватагу: «Ви знаєте, хто це? Це все мої діти...» Сотні дітей, урятованих за допомогою живопису Химича, теж можуть щиро сказати: «Ми всі ваші діти!».

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі