Це не любов

Два роки тому українські кінокола облетіла радісна звістка: Міністерство культури і мистецтв започаткувало молодіжний кінопроект «Любов — це...». І означало, як мінімум, дві речі. По-перше, гроші на кіно нарешті наважилися дати «тим, кому нема 60-ти». По-друге, для юних кіношників настав момент істини. Здавалося, можна спинити ламентації з приводу безгрошів’я та спокійно довести, чого варті ми, молоді, порівняно з ними — «метрами», посадовцями та іншими «татусями». Минуло два роки. Після довгого очікування на суд публіки нарешті представлено цикл фільмів «Любов — це...».

Ідея молодіжного кінопроекту народилася в голові Олеся Саніна та була розроблена громадською організацією «Західно-Європейський інститут». Півтора десятки молодих та перспективних режисерів створюють по короткометражній стрічці про кохання, а з найкращих робіт складається повнометражний кіноальманах. Задум, безперечно, благородний, але учасники та спонсори проекту, здається, глобально недооцінили його роль в історії українського кіно. Адже якщо провал попереднього державного мегапроекту (йдеться про «Мазепу») засвідчив остаточну смерть «татусевого кіно», в якій давно уже мало хто сумнівався, то неуспіх «Любові...» міг би мати набагато страшніші наслідки — адже йшлося про майбутнє нашого кіно. Тим часом спосіб, у який провадилася реалізація проекту, почав викликати обурення ще на стадії конкурсу сценаріїв, котрий відбувався в найкращих традиціях Мінкульту. Про оголошення конкурсу молоді автори дізнавалися «телеграфним» шляхом, а до міністерської колегії, що відбирала сценарії, потрапив аж один відомий кінематографіст — режисер Микола Мащенко. Втім, по-справжньому страшно усім стало влітку 2003 року, коли головного кінопосадовця України Ганну Чміль, котра особисто опікувалася проектом, відправили у відставку. Поки новопризначений Дмитро Кохан включався в перипетії державного кінопроцесу, проект завис більше ніж на два місяці. На щастя, гроші врешті-решт знайшлися, і виробництво фільмів цілком логічно доручено «Західно-Європейському інституту» на чолі з продюсером Арамом Геворкяном. Але за час простою було надовго втрачено літню натуру, необхідну для зйомок більшості стрічок. Деякі сценарії вдалося переписати, а от режисеру Сергієві Наталушку з фільмом «Сонечко» довелося зійти з дистанції. Згодом у творчій групі проекту розпочалися конфлікти, презентація фільмів постійно відкладалася. У травні було показано «Кіноманію» Ганни Яровенко, єдину документальну стрічку з тринадцяти відібраних проектів (про цей фільм «ДТ» писало окремо в номері 18 за 2004 рік). Нарешті, в межах святкування Довженкового ювілею в Будинку кіно показали вісім фільмів з «Любов — це...». Ще три стрічки досі в роботі.

«Момент істини», як водиться, миттєво продемонстрував усі вади молодої кіноґенерації. Найперша та найболючіша — брак, а то й повна відсутність досвіду роботи в професійному кіно. Далеко не всі автори відібраних проектів мають завершену фахову кіноосвіту. Для декого зйомки «Любов — це...» стали першою в житті появою на знімальному майданчику. Такий ризик можна зрозуміти та виправдати — буває, природжені режисери інтуїтивно відчувають перебіг зйомок, а незаплямований різноманітними приписами інстинкт кіно дозволяє з місця в кар’єр створювати шедеври. Але таких випадків в історії кіно одиниці. На цей раз дива не сталося. Чому ж не трапилося української «нової хвилі»? По-перше, ініціативу, «дозвіл» на її виникнення було спущено згори, і юні творці опинилися у залежності від міністерських примх. Залежності, радше, уявній, аніж реальній — заради справедливості треба визнати, що жоден з режисерів не скаржився на надмірну увагу Мінкульту ані під час зйомок, ані на здачі фільмів міністерській комісії.

Втім, молоді кіномитці вкотре виявили дивовижну здатність до мімікрії: майже всі фільми з «Любов — це...» зраджують відсутність мінімального бунтарства в головах режисерів. Французька «нова хвиля» прокляла «татусеве кіно» і зробила усе, аби воно якнайшвидше почило в бозі. Українська ж «хвиля» демонструє дивовижне прагнення це саме «татусеве кіно» копіювати — і, звичайно ж, страждає від поганої спадковості. Лариса Артюгіна, режисерка та співавторка сценарію фільму «ПтахоLove», доводить властивий нашому кіно літературоцентризм до абсурду, начитуючи закадровим монологом половину сюжетних ходів та психологічних деталей. Надія Суханова, режисер-постановник стрічки «Софія», за зверненням до абстрактних «високих цінностей» намагається приховати повну втрату контролю над сюжетом та невміння розбірливо розповідати історію. До того ж в останньому випадку експериментування з формою, змістом та мовою кіно, всупереч здоровому глузду, розпочалося задовго до опанування законів ремесла.

А найсумніше в цій історії те, що для більшості авторів любов — це нескінченне розмазування сліз та інших рідин по площині екрана. Не всі фільми за жанром є мелодрамами: трапляються кримінальні драми («Олігарх» Олексія Росича) та навіть містичні трилери («Панна» Костянтина Шафоренка). Але усі вісім фільмів завершуються сльозливим анхепі-ендом. Розв’язка сюжету — або болісний розрив («Любов — це світло у вікні напроти» Ганни Шкарупи, «Берег» Костянтина Денесюка), або смерть одного з персонажів («Кавоман» Олександра Ітигілова, «Панна»), або трагічне нерозуміння між героями («ПтахоLove» Лариси Артюгіної, «Христина та Денис танцюють танок бондарів» Дмитра Попова). Жінки влаштовують істерики, б’ють посуд та рвуть фотографії своїх коханих. Кохані натомість виявляються або цинічними ловеласами («Берег», «Кавоман»), або романтичними недоумками («ПтахоLove», «Любов — це світло у вікні напроти»). В кожному разі щастя проходить зовсім поруч, але вхопити його не здатен ніхто. Таку вражаючу закономірність можна було б списати на трагізм світовідчуття, притаманний молодому поколінню, якби від цього трагізму не відгонило стійким запахом латиноамериканського мила. Ось вони, перші діти Хосе Ігнасіо та Просто Марії!

Втім, якщо заокеанські мильні опери вигравали завдяки викриттю соціальних протистоянь між найбагатшими та найбіднішими, то наш кіноцикл і цим нездатен привабити масового глядача. Герої майже усіх фільмів існують у вигаданій, анонімній соціальній дійсності, де немає жодних натяків на травматичну реальність сучасної України. Сценаристів, здається, не турбує, що такий персонаж як, скажімо, закоханий археолог зі «Світла у вікні напроти» не має жодних еквівалентів у реальному житті, таких людей просто не існує! Реальність стрічок «Христина та Денис танцюють танок бондарів», «Панна», «ПтахоLove» та інших — це реальність нескінченного рекламного ролика. Фатальний досвід роботи у рекламі настільки в’ївся в голови молодих режисерів, що невинному епізодові сніданку двох закоханих бракує лише спокусливого закадрового голосу та відповідного напису внизу екрана, аби перетворитися на повноцінну рекламу кави. Картину довершує традиційно неприродна мова персонажів. Уявіть собі закоханого, що запрошує дівчину на романтичну вечерю словами «я тут накуховарив дещо нашвидкуруч...». Саме так говорять не тільки герой фільму «Любов — це світло у вікні напроти», але й більшість персонажів циклу. Проблема в тому, що окрім них так не говорить ніхто! Звісно, відтворити сучасну розмовну українську — завдання не з легких, її й почути нині важко. Але ж половина героїв фільмів говорять російською, причому такою ж літературно-шаблонною російською! Повна втрата зв’язку з реальністю, як сказали б радянські мистецтвознавці в цивільному. Не меншими провалами закінчуються намагання викрити вади нашого соціуму. На цьому традиційно спеціалізується режисер Олексій Росич, автор стрічки «Олігарх». Втім, як і в його попередньому фільмі «Тато», критика б’є повз ціль. Двоє міліціонерів випадково ловлять на вулиці перехожого олігарха, жорстоко б’ють його за відмову підкоритися, а згодом, встановивши його реальну особу, холоднокровно вбивають, аби не потрапити під суд. Бажання звинуватити силові структури у свавіллі, безумовно, благородне, але одна фраза миттєво видає хисткість всієї конструкції. Коли «менти» радяться, як їм покінчити з жертвою, один із них видає: «Можна повітря у вени ввести... Я в американському фільмі бачив!». Ну і хто, скажіть, в таких «ментів» повірить?

Єдине, що тішить око і розум в усіх цих історіях — це професійна та інтеліґентна робота більшості операторів. Вивершену, іноді навіть занадто ідеальну картинку для своїх фільмів створили оператори Дмитро Санін («Софія»), Олексій Цвілодуб («ПтахоLove», «Кавоман»), Андрій Лисецький («Олігарх»), Анатолій Сахно («Любов — це світло у вікні напроти»). У нас справді складається потужна операторська школа, от тільки куди прикласти їхні вміння, якщо нікому написати зв’язну й притомну історію кохання? Сценарії більшості стрічок приголомшують: сюжети буксують, картонні персонажі роблять шаблонні вчинки. Інтим між героями фільму «Любов — це світло у вікні напроти» починається з випадкової зустрічі їхніх рук, простягнутих за шматочком печива. Іноді ситуацію рятують актори: Олег Драч та Баадур Цуладзе «витягують» «Берег», Віталій Лінецький ефектно з’являється в «Кавомані». Втім, буває й навпаки: абсолютно дерев’яна гра акторів «ховає» просту та світлу історію у стрічці «Христина та Денис танцюють танок бондарів». Характерно, що єдиний живий образ у фільмі створив лідер гурту «Мандри» Фома, для якого ця поява на екрані — дебютна.

Хай там як, а досвід створення «Любов — це...» багато чого навчить режисерів, акторів, продюсерів, посадовців. Прикро, що наука ця в основному негативна — тепер усім дуже добре видно, як робити не можна. Міністерство культури і мистецтв планує найближчим часом провести ще один подібний конкурс. Зараз головне — влучно відібрати стрічки для повнометражного альманаху. Вдалим монтажем, як відомо, можна врятувати найбезнадійнішу справу. Поки що ж чекатимемо на решту фільмів...