«ЦЕ — НАШЕ ВСЕ!» - Культура - dt.ua

«ЦЕ — НАШЕ ВСЕ!»

24 жовтня, 2003, 00:00 Роздрукувати Випуск №41, 24 жовтня-31 жовтня

Міжнародний театральний фестиваль-лабораторія «Мистецьке березілля. Лідери» зібрав кращих, неха...

Міжнародний театральний фестиваль-лабораторія «Мистецьке березілля. Лідери» зібрав кращих, нехай і не всіх, українських режисерів, які дали згоду виставити свої досягнення на такий солідний театральний форум і, ніде правди діти, котрі знайшли кошти, щоб ці досягнення до столиці довезти. За бортом «Березілля» залишилося ще багато гідних: навіть фестиваль, що триває місяць, не спроможний показати все — театр безкрайній, наче океан. На минулій в рамках фестивалю Всеукраїнській конференції режисерів обговорювалася тема «Українські режисери: місце і функція». Теоретичний аспект проблеми надзвичайно важливий, але будь-яка теорія легко розбивається об реальність сцени. І хоч скільки говори, сенс — лише в живому видовищі, у справжньому органічному мистецтві.

На спектаклі «Автобус» С.Стратієва Дніпропетровського українського театру ім.Т.Шевченка в дорогу разом із пасажирами глядачам довелося відправлятися в буквальному значенні. Завівся мотор, повільно рушило коло сцени й слідом за справжнім автобусом, розташованим у центрі рядів, установлених прямо на сцені, глядачі «поїхали» в історію однієї подорожі. Вирішивши максимально наблизити глядачів до місця дії, режисер Анатолій Канцедайло пропонує подивитися на події немов через збільшувальне скло. Ідея сюжету не нова, його варіанти є в багатьох п’єсах — група людей, які волею обставин виявилися відрізаними від світу. У кожному з цих варіантів цікава оригінальна розробка психологічних ходів поведінки людей у ситуації, що склалася. Нічим не примітний рейсовий автобус, який мчить приміським болгарським шосе, стає своєрідною моделлю світу. Опинившись в екстремальних умовах, кожний персонаж показує своє справжнє обличчя. У режисера немає можливості вигадувати винахідливі мізансцени, замкнутий простір диктує статику та обмеженість пересування. Таким чином, усе навантаження йде на акторське виконання. Поруч із переконливими, точними епізодами є моменти, коли виконавці втрачають відчуття камерності простору й грають, немов на великій сцені. Деяка нерівність гри не заважає, утім, відчути гостроту жанрових поєднань дії, фарс межує із трагедією, драматичні моменти вирішуються комедійно. Спектакль пронизаний смутком від усвідомлення недосконалості людської природи.

Іов був праведником. До давньої легенди про нього, описаної К.Войтилою у своїй першій п’єсі (1940), звернувся львівський театр «Воскресіння» (реж. Ярослав Федоришин). Атмосфера спектаклю — зосереджений стан молитви, освячений звучанням духовних хоралів. Людина перед Богом, її гнів і доброта, невідворотність долі й внутрішнє покаяння — про це розповідає ця театральна проповідь. Вигадливо пластичне вирішення спектаклю, немов випробування — образ східців, злет та падіння надій.

Серед прем’єр фестивалю — спектакль «Ендшпіль» («Кінець гри») С.Беккета в постановці Олега Ліпцина, який виступив тут і як актор. Робити переконливий театр за творами Беккета під силу небагатьом. Його п’єси малодійові, але глибокі, філософські. О.Ліпцин театралізує діалоги «Ендшпілю», вигадуючи візуальні підтримки вербальних сентенцій. В одному з інтерв’ю режисер сказав, що «...театр існує для розуміння «брудної реальності». У «Ендшпілі» реальність і брудна, і сумна. Людина загублена у непроглядній порожнечі всесвіту і заблукала у своєму внутрішньому космосі. Підсумок життя, кінець великої гри, безглуздість існування, сліпота, зовнішня та внутрішня.

Ще одна прем’єра в рамках фестивалю — «Дядя Ваня» Київського Молодого театру (реж. Станіслав Моїсєєв). Секрет цієї надзвичайної п’єси в простоті подання найскладніших філософських істин. Не треба штудіювати томи філософських праць, досить осягнути глибину цього тексту, і вся філософія життя стане як на долоні. Драматургія Чехова — благодатний матеріал для режисера, що дозволяє розкрити його, відчути, на що відгукується душа сценічного інтерпретатора, із чим вона резонує, на яких моментах акцентує увагу. Судячи зі спектаклю Молодого театру, можна сказати, що в душі С.Моїсєєва — сарказм, іронія та глузування, за якими він ховає сум — час і обставини роблять людей такими нещасливими, а почуття їх такі потворні. Якщо Чехов вводить у світ своїх героїв спроквола, чуйно, дає можливість налаштуватися на атмосферу, то С.Моїсєєв твердою рукою прибирає навіть натяки на сентиментальність і закриває гратчастими ворітьми будинок дяді Вані, примушуючи своїх героїв дивитися на світ крізь грати «клітки». Всі персонажі виставлені режисером дрібними, нецікавими людьми, позбавленими милосердя та співчуття. Їхні переживання й пристрасті нагадують клоунські дивертисменти, гротескові мініатюри, вульгарний фарс. Паралелі із сучасністю у вигляді пародії на радянські партзбори з піонерським привітом і зовсім змушують забути про ледь відчутну, ефемерну тканину чеховського світу. Ось таким побачив його сучасний режисер — не життя, а фарс. Не шкода героїв, їхніх вимучених почуттів, не шкода й глядачів, які не зможуть відшукати в цьому спектаклі відповідей на вічні питання буття, а лише вкотре переконаються в даремності надій на щастя.

Роботи режисера Андрія Жолдака досліджували багато й часто. Показані в Києві вдруге «Місяць кохання» за І.Тургенєвим і «Один день Івана Денисовича» за О.Солженіциним Харківського українського театру ім.Т.Шевченка знову продемонстрували суперечливість такого явища, як режисура А.Жолдака.

Ретроспектива спектаклів Львівського театру ім.Леся Курбаса відкрилася на свято Покрови. У Володимирському соборі стародавній духовний спів звучав а-капела у надзвичайному виконанні акторів цього театру-співдружності, театру-будинку. Про Театр ім.Леся Курбаса, який представив монографії режисерів Володимира Кучинського і Сергія Ковалевича в проекті «Майстерня пісні», написано багато, ці спектаклі неодноразово бачила київська публіка. Однак й ті, хто знайомий із творчістю цього колективу і хто лише відкрив його для себе, були однаково скорені атмосферою спектаклів курбасівців. Основа пошуків акторів Кучинського — у системі концентрації колективної акторської енергетики. Її результат — гранична точність, органічність, філігранне стикування всіх складових спектаклю. Іноді ловиш себе на думці, що відключаєшся від тексту, просто слухаєш мелодику голосів, інтонування, різноманітні тембри, регістри, відчуваєш вібрацію енергії, насолоджуєшся пластичним малюнком. Стан на кшталт медитації. Головне — зуміти ввійти в резонанс із тим, що відбувається на сцені.

Час не жаліє театральні твори, уявні книжки режисерів можна «погортати» хіба що у власній пам’яті. Режисери рухають театральний процес. Куди? А в ньому немає орієнтирів, навіть визначення «тому» може означати «уперед», головне — не застигати, не бронзовіти, чутливо наслухати час, бути невтомним у пошуку. І шарудіти, шарудіти сторінками власних витворів, щоб вони не припали пилюкою на театральних полицях. Дійство не припиняється...

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №39, 19 жовтня-25 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво