Царське тіло. Петро Мамонов і Олег Янковський у фільмі Павла Лунгіна

Фільм Павла Лунгіна «Цар» (з Петром Мамоновим і Олегом Янковcьким, які зіграли у цій стрічці свої видатні ролі) щойно вийшов в український прокат. Причому не в найкращий час — в епідемічний період. Кінозали порожні. Або напівпорожні. Чого злякалися, громадяни? Мистецтво не заразне. Це тільки з телевізора зараза до вас щовечора липне.

«Цар» — художній фільм. І після цієї фрази відразу помовчимо три хвилини… Адже критерії-принципи «художності» — це вже настільки розмито, спаскуджено, загиджено й перебрехано (особливо в нашій стаціонарній і всепереможній системі ніби творчих суцільних «підмін»), що художніми тут воліють себе називати всілякі промислові вироби. Які квасяться-виробляються на місцевих або далеких кіностудіях. А потім недільними вечорами пробираються на СТБ. Чи в інші ефіри. Та ще й блазнюють. Без жодних уявлень про сенс і якість акторської гри, про рівень і адекватність сценарних побудов.

Про режисуру — про цю чудасію — зовсім безглуздо згадувати.

…У такому поточному нерадісному контексті цей «Цар», який лише за кілька днів прокату рекордно зібрав у сусідній Росії близько 30 мільйонів (рублів-рублів, не лякайтеся), здався мені якимось… царем звірів. Якимось рідкісним, майстерним, а місцями навіть видатним фільмом, що не дуже поступається «Острову» (попередню картину Лунгіна всі розхвалили одностайно).

І в «Царі» — про грізного Івана та смиренного старця Філіпа — відчувається сильна режисерська воля. Та, що з каменю (віковічної окаянної історії про Русь) викрешує іскру Божу, творчу, обпалюючу. При цьому розумно й синтетично переплавляє в одному творі кінематографічну образність, глибинний сенс, акторську енергію. Залишаючи за собою право сприймати цей твір не просто як «фільм», хай і по-справжньому художній, а ще й як висловлювання…

У цьому плані, до речі, «Цар» Лунгіна сприймається і як ляпас Микиті Сергійовичу, адже останній традиційно оспівує Русь сусальну. А у Павла Лунгіна — Русь споконвічна. У сенсі — «кузня» лютого самодержавства і «світлиця» підступного політичного мракобісся XVI століття.

Структура фільму Лунгіна — ясна і прозора. Зокрема й для «середніх умів» наших глядачів. За основу режисер використовує невигаданий сюжет, кульмінація якого позначена конкретною датою — 22 березня 1568 року. Коли митрополит Філіп в Успенському соборі відмовляється благословити царя Івана. І вимагає скасування опричнини — передвісниці тероризму.

Тут-таки батюшку й забивають палями до напівсмерті бандити Грозного. Потім порушують проти нього «процес» — у церковних стінах. Священика відправляють якомога далі — в монастир. А цар, хоча й карається інколи муками сумління через знищеного опонента, але дуріє собі, як і раніше, то страчуючи, то милуючи десятки-сотні іншого мирного люду.

Одне слово, Іван Васильович не змінює «професії».

Лунгін упевненою рукою проводить у своїй картині дві різні лінії. Неначе дві паралелі, яким нібито й не судилося перетнутися. Однак волею Господа Бога перетинаються вони… У лиху годину — ще в 1565-му. Акурат на «бенкеті» під час чуми-опричнини.

Перша така образна лінія — Влада. Цю «партію» глибоко й віртуозно веде артист Петро Мамонов. Який не «грає», а якось майстерно-тваринно (це комплімент) існує у своїй парчі та шапці Мономаха.

Друга лінія — Віра (а також Надія і Любов): на якійсь надмірній напрузі душевних і фізичних сил ця «лінія» намальована Олегом Янковським. Крейдою долі виведено життя того ж таки митрополита Філіпа Количева, знищеного напівбожевільним самодержцем.

…Влада і Віра — два шляхи й одне дзеркало, в яке вдивляються два обличчя. Цар і Батюшка. Щоб згодом побачити в бажаному віддзеркаленні — «царя-батюшку». Світлий єдиний образ держави російської.

Але дзеркало і в XVI столітті тріскає. Влада одержима лише інтересами держави. Вона молиться, частіше біснується. Але на «лінії фронту» виступає в іпостасях далеких від Віри (ця влада, як тіло без душі) — агресивної колекціонерки земель різноманітних; терористки-розпусниці. Ще — підлої лицемірки, яка ховає під релігійними ризами тіло дряхле, гниле, як качан капусти на городі, покритому першою памороззю.

Ось вона, ця Влада — у чумному, смердючому балдахіні — перевертається в ліжечку, беззубим ротом шамкає чергову молитву; потім царедворці накидають на неї чергову бахрому та розписні каптани, наче листки свіжої капусти. І цей підмерзлий качан, увінчаний шапкою Мономаха, поглядом хитрющого маніяка озирає свою челядь, рабів своїх: ну, як я вам, страшний, величавий, бійся ж мене, чернь смердяча!

А Віра (герой Янковського) бреде собі зимовою розбитою дорогою з Соловецького монастиря до стольного граду, мороз такий, що ряса примерзла до тіла. Бреде, в якійсь нестямній і абсолютно наївній надії — напоумити Владу. Обернути її у Віру істинну і людинолюбну.

От тільки Цар Лунгіна — Мамонова досить обережний до гуманітарних ініціатив. Оскільки Влада (за фільмом) — не любов, а підступність. Не Віра, а насильство з щедрим цитуванням Святого Письма.

Влада — лицемірство, а цар, за Грозним (а також Лунгіним, Мамоновим та іншими «апостолами»), — знаряддя Віри, вибір Бога: отже Цареві дозволено все, оскільки його вибрав Бог… Майже за мотивами одного з героїв Достоєвського: якщо немає раю, то немає пекла, а якщо немає пекла, то й гріха немає, тому й грішитимемо, поки зовсім не втомимося.

Надзвичайно образний «висновок» дають у цьому фільмі Лунгін та Мамонов. Влада – завжди пекло, і «горітиме» у корчах, у безумстві такий собі володар і на землі, і, можливо, деінде. А Віра (справжня) – це рай. Бо ж навіть після розтоптаної гідності на того-таки героя Яновського находить Божа благодать, дар цілителя…

Як кожен талановитий фільм, і цей далекий від однозначних образних і режисерських рішень. І в цьому сюжеті багато що ускладнене та вивернуте в площину не тільки державних чи церковних, а й людських проявів. Бо людина… Взагалі-то, слабка.

Ідеологія картини саме в тому, що історія царя та батюшки — об’ємна, суперечлива. Неоднозначна у трактовках істориків.

Навіть у Владі — у царі тому самому — прозирає істота підневільна, з деякими порухами у сферу добрих людських стосунків (чудова сцена з сиріткою, якій государ розписує царство грядуще). Мамонов з одного боку натякає – та це ж маніяк, який маскується на троні; потім дає свою варіацію на тему Іудушки Головльова (з Салтикова-Щедріна), а іноді у його темних-темних очах відчуваєш щось інше: а може то все лише «гра» досить розумної державної людини, яка не може інакше – посеред кривавого російського безладу?

Навіть Малюта Скуратов, виродок і кат, дивися, і цей сумує за хворою ніжкою свого дитяти, що «всихає», вимолюючи у старця порятунок своєму чаду.

Та ж опричнина у Лунгіна —не похмурий убогий НКВС, а якийсь карнавал розписних самовдоволених самців на чолі з Олександром Домогаровим, який нарешті зіграв пристойну роль за стільки-то років.

І Русь у режисера — не тільки зборисько мерзоти й колінопреклоніння. А країна хай і дика, але горда. Яка навіть на дибі перед нелюдом не збрехала, не взяла на себе гріх (в ролі родича Філіпа — Олексій Макаров).

Та й з Вірою не так все райдужно і фантастично. Марна ця Віра (якщо брати до уваги один із підтекстів картини), якщо її ризами прикривають злодійства, розпусту, злочини (державні інтереси — щоб зрозуміліше).

І в цьому плані досить камерний дуалістичний фільм Лунгіна (без особливих «панорамних» пафосних битв, по «це» — до Бортка) сприймається саме як висловлювання нещадне… Яке прибиває тебе сокирою до глядацького крісла в напівпорожньому кінотеатрі — коли нещасного старця, святу Віру та ж таки Влада («Петя» і його «вовки») просто розпинають — розмазують, знищують.

Друзі, не вважайте мене комсомольцем, проте тієї хвилини сльози на очах усе-таки були.

Як відомо, Олег Янковський зіграв у фільмі свою останню роль — на жаль. Але так сталося, що зіграв він саме Віру: і не якусь там «маленьку», а непафосну, мученицьку. Справжню православну Віру.

Для мене його гра — поза межами звичайного глядацького сприйняття. У зв’язку з Янковським — щось більше. Неначе благодать Господня. Ніби сам перст Всевишнього вказав йому на останню акторську «маску». І він її вже не зніме, дивлячись цю картину — в своєму раю… А звідки ж іще великим артистам дивитися хороші фільми?