Трохи риби в мертвій воді

Про це в нас писалося й говорилося. Не настільки багато і голосно, як можна було сподіватися, хоча — з іншого боку — які вже там сподівання у цей, крилато висловлюючись, підлий час? На превеликий сором усієї української громадськості, українська негромадськість, тобто влада, вкотре досягла своєї тимчасової мети. Це, звісно, цілком окрема тема: чому мета в нашого керівництва завжди така тимчасова, одномоментна, вузько і сліпо кон’юнктурна? Чому ці, як про них розповідають, витончені преферансисти на ділі ніколи не піднімаються над рівнем гравців у «тюремне очко»? Але, повторюю, це інша тема і, можливо, не моя. Моєю ж темою завжди була не влада, а вода, річки і риба.

Минулого тижня канал «Дунай — Чорне море» було демонстративно оголошено відкритим. Тут є певна мовно-смислова суперечність. Слово «відкритий» і похідні від нього слова є позитивними й оптимістичними. У випадку ж зі згаданим каналом слід, мабуть, казати не «відкритий», а, наприклад, «продавлений». За відсутності мінімального опору з боку всіляких екстремалів-ґрінпісівців чи активістів-опозиціонерів сталося те, що сталося: держава Україна вкотре показала свою екологічну шкідливість. Можете вважати, що я продався румунам за їхні леї, але я все одно скажу, що я на їхньому боці.

У моїх дотеперішніх писаннях Дунай виникав неодноразово — можна сказати, що він тече крізь самісінький центр моєї гео- і біографії. Можливо, це сталось як наслідок надто інтенсивного переживання кількох родинних історій, безпосередньо пов’язаних саме з цією річкою. Можливо, до цього додалося давнє захоплення не цілком обґрунтованою, але надзвичайно красивою концепцією старого Грушевського про передкиївську, дунайсько-чорноморську добу нашої давнини, блискуче викладену в першому томі його «Історії української літератури». Згідно з його версією, саме ці дунайсько-чорноморські підвалини нашої культурної пам’яті спричинили той факт, що в українському фольклорі, передусім піснях, свого часу співаних на всьому просторі від Лемківщини й до Слобожанщини, всі річки називаються лише «Дунай».

А відтак незайве згадати і про дунайський вибір козаків. Коли російська цариця захопила і знищила Січ на Дніпрі, мимохідь приєднавши низові землі до єдиного економічного простору своєї імперії, найнепримиренніші з них пішли туди, куди в нас переважно і йдуть найнепримиренніші у таких випадках, — у західному напрямку. Так було засновано альтернативну Січ — у дельті Дунаю, там, де всього річкового багатства виявилося так само рясно: плавнів, очеретів, лілій, птахів, риб, русалок, відбитих у водах зірок. Усього того, що нині почало гинути, бо так постановили на вершечку української влади кілька людей із козацькими прізвищами.

Перепрошую тих із вас, кому доводиться читати про це не вперше, але не можу не зауважити: Дунай видається мені справжнім архетипом — і водою, і життям, і водою життя водночас. У мене склалося навіть щось на зразок інтимного ритуалу: щойно я потрапляю до міста, де протікає ця річка, я намагаюся вийти на її берег. У цих моїх зустрічах із Дунаєм траплялося зазнавати всіляких розчарувань, найчастіше все виглядало не так, як мені уявлялось, але всі ці розчарування знімаються єдиним лише усвідомленням цієї ріки як спільної європейської метафори — західно-східного потоку мов, культур і міжетнічних порозумінь. Вибившись на поверхню світу серед альпійських кельто-германських першоджерел, Дунай дедалі більше східнішає — так наче йому страшенно залежить на єднанні континенту, на Чорному морі, на цій слов’яно-угро-романсько-ромській мішанині, званій Центрально-Східною Європою. Завдяки цьому Дунай є великим шансом для долання ворожнечі та протистоянь. 1992 року, коли я був безмежно наївним, я наївно радів, побачивши пароплав під синьо-жовтим прапором коло пристані в баварському місті Пассау. Новій Українській державі йшов четвертий місяць, про неї ще мало хто знав, але Дунай допомагав їй показувати себе людям і світові.

Протягом подальших 10—12 років я став свідком або й безпосереднім учасником фактично неперервної низки міжнародних мистецьких проектів, пов’язаних саме з Дунаєм. Це було як ріка — тексти, спалахи, звуки музики. Це було наче розгортання в часі і просторі якоїсь нової для мене спільноти. Чи не наймасштабнішу з дунайських акцій вигадала художниця Реґіна.

Реґіна живе в Реґенсбурзі. Це найстаріше німецьке місто, засноване ще римлянами, і воно лежить над Дунаєм. Минулої осені в ньому відбулася перша «Донумента» — фестиваль найновішого мистецтва (поезія, відео, перформенс, театр, танець, кіно, музика) однієї з дунайських країн. І, позаяк Реґіна звикла в усьому і завжди рухатися проти течії, цей перший фестиваль був за Україною. І він, здається, вдався. У кожному разі, згодом Реґіну було визнано чимось на кшталт «жінки року» в Німеччині, а про Україну в тамтешніх медіях говорилось як про країну «вражаюче пружного нового європейського мистецтва».

Щиро кажучи, я не знаю, як сьогодні мав би пояснювати Реґіні та її незліченним друзям із Белграда, Відня, Будапешта і Констанци наш український злочин проти Дунаю. Брутальністю «технарської» влади? Новою тенденцією в зовнішній політиці — намаганням якомога активніше псувати стосунки з усім, що західніше, передусім із найближчими сусідами? Бажанням ізолюватися від власного майбутнього? Законсервувати минуле в теперішньому? Убити воду, її плин, її змінність?

У будь-якому разі, нині, наприкінці літа року 2004-го, можна констатувати, що зі славнозвісною багатовекторністю нарешті покінчено.

Хоч біс із нею, з цією проросійською одновекторністю, — по-іншому ці танцюристи з козацькими прізвищами просто не вміють. Мені ж залишається безсиле стискання кулаків від самої лише думки про принесені їй жертви — наприклад, пеліканів, яких сотні і тисячі, про сотні і тисячі інших птахів, малих та великих, про панічне лопотіння крил, про їхні крики. Або про перевертання мертвих рибин догори черевом — у так само мертвій воді.