Трохи голосніше! Піаніст Євген Громов: «Держава викидає шалені гроші на рутину і низькопробність»

У музичних колах багато хто сприймає його як «порушника спокою». У чомусь навіть як провокатора. Зрозуміло, творчого провокатора. Протягом кількох років піаніст Євген Громов був пов’язаний із фестивалями сучасної академічної музики, де теж збурював культурне співтовариство своїми гранично концептуальними проектами, активно пропагуючи музичний авангард. Але останнім часом у виконавця помітнішою стала зміна іміджу такого собі авангардного піаніста й інтерпретатора української музики. Протягом останнього року Громов дедалі частіше формує свої концертні програми з творів великих класиків минулого, і усе рідше виходить на сцену з опусами класиків авангарду. Після чергового авторського проекту піаніст розповів «ДТ» про свої художні пріоритети, поділився суб’єктивним баченням культурної ситуації в країні, уточнив, що саме спонукало його вийти з «гетто нової музики». Можливо, не з усіма його одкровеннями і варто було погоджуватися. Але де з чим не посперечаєшся.

— Виконання сучасної музики — не типове для більшості піаністів. Як же вас занесло у цю сферу? Що послужило імпульсом, поштовхом?

— Моє захоплення сучасними творами почалося спорадично, інтуїтивно. Спочатку були якісь уподобання, закладені в моїх заняттях музикою взагалі. Усе плавно приходило через інтерес до класичної музики, пристрасть почалася із захоплення Моцартом і Бетховеном — композиторами віденської школи...

— ...і плавно перейшло в захоплення нововіденською школою...

— ...так, оскільки для мене це те саме — своєрідний ланцюг гірських вершин, які з’являються час від часу. Коли я почав детальніше розглядати музичні процеси минулого століття, мені стали зрозумілі шляхи європейської музики — вони почали вибудовуватися в цілісний процес розвитку західної культури. Це така дискретна лінія, по якій ідуть усі зміни стилів, епох, жанрів.

— Маючи репутацію піаніста-пропагандиста сучасної музики, ви несподівано різко змінили естетичні орієнтири у своїх виконавчих пріоритетах. З чим це пов’язано?

— Тут немає нічого дивного. Багатьом відомо, що я ніколи не переривав процес гри класичної або старовинної музики, постійно вивчаючи якісь твори. Але, зважаючи на певні побажання і запити від музичного соціуму саме щодо сучасної музики, я і виносив на естраду насамперед цю музику. А оскільки той обсяг творчої роботи тепер у минулому, я подумав, що треба було б виявити інший бік своєї особистості. Вирішив тимчасово залишити сучасну естетику, бо це дуже специфічна сфера музичної науки, де часто доводиться пояснювати публіці зміст опусів, які зрештою малозрозумілі навіть професіоналам. Музика віденських класиків, котрих я обожнюю, має таку саму логіку, як, приміром, і музика нововіденців. У своєму проекті «Моцарт і його естетика» мені саме і хотілося підкреслити цю наступність. Я бачу, що багатьох усе одно тягне до цих першоджерел, і треба сказати прямо, вони набагато вищі з усіх поглядів.

— А як ви ставитеся до припущення, що піаніст Громов пішов у сучасну течію, бо неспроможний переконливо виконувати класичну музику?

— Воно мене не ображає, це все марні розмови. Річ у тім, що більшість людей не підозрюють, які складні тексти в сучасній музиці. На якийсь час я справді пішов у сучасну музику, тому що дістав замовлення з Америки записати пристойний десяток дисків українського авангарду. Був складний процес із пошуком багатьох партитур, це цілі детективні історії. Потім я глибше пізнав сучасну українську музику — познайомився з композиторами-шістдесятниками, знаходив масу цікавої музики, увесь час забирало розучування і редагування текстів. Замовлення спочатку надійшло від відомого композитора і диригента Вірко Балея — він часто приїжджав в Україну на тоді ще справді яскраві музичні фестивалі, якість і «міжнародність» яких нині під великим питанням. Багато творчих заходів, на жаль, сьогодні мають жалюгідний, занедбаний вигляд старих пленумів. Причому на ці «важливі» проекти ідуть астрономічні суми з бюджету Мінкультури. Держава викидає шалені гроші на рутину і низькопробність. На такі спірні оперні постановки, як, наприклад, «Богдан Хмельницький» або «Мойсей»...

— Яким чином можна розірвати такий «порочний зв’язок» політики і мистецтва? Адже ви зуміли від цього абстрагуватися.

— Я обрав подібний до схимництва шлях, тому що цілого життя не вистачить стояти в чергах за привілеями — завжди знайдуться люди, наближені до годівниці. Найбільш знакові для нашої країни творці — ті самі Ліна Костенко, Валентин Сильвестров — це люди, котрі усе життя прожили в кімнаті. Я готую програму по півроку, рідко виступаю... Не можу сказати, що зробив щось важливе, але сподіваюся, для молодих людей це цікаво й актуально. Свідомість нашої культурної людини дуже розфокусована, їй, як правило, підкидають багато третьосортного, у неї немає доступу до першоджерела інформації, вона не може сама її вибирати, поглинати... У цьому відповідальність на наших навчальних закладах, але вони чомусь займаються частковими питаннями. А ми сидимо, займаючись загальними, нікому не потрібними справами. Тому дуже важко щось вимагати, а йти брати лопату і перекопати город самостійно я не готовий і не маю бажання.

— Ви почали свій шлях відразу після перебудови, у період, коли авангард у нас ще не сприймався адекватно. Ваша пропаганда сучасної музики наражалася на протистояння маргінального кола ортодоксів?

— Я на це не реагував. Добре пам’ятаю той концерт, із якого все почалося. Я був на другому курсі, сам вибрав і вивчив програму, але було багато проблем із консерваторією, яку я так і не закінчив...

— Амбіційність?

— Ні, абсолютно не пов’язане з цим. Я не міг влитися в прокрустове ложе необхідних програм, мені й у школі було складно через це. То є відчуття якогось свого шляху, своїх орієнтирів, що можуть замусолюватися злободенним тим чи іншим чинником, який відволікає...

— ...В особі педагога?

— В особі всієї системи освіти. Мої університети — це не школа і консерваторія разом із педагогами, а живе спілкування з композиторами. І частково, ризикну сказати, я вплинув на їхню творчість. Адже ті п’єси, які я грав, ніколи доти не виконувалися. Важко сказати, що залишилося від цього спілкування... У кожному разі, стосунки з людиною врешті-решт подібні до якихось руїн. Але є речі, зроблені саме під час цього «будівництва», і вони справді значні. Проте, хоч як дивно, завдяки цьому досвіду я зрозумів, що найкращий композитор — мертвий композитор.

— Оскільки ви є свого роду вихователем публіки, впливаєте на її смак, чи немає бажання взяти на себе роль наставника і знаходити послідовників, навчаючи молодих піаністів мистецтва виконання «нової музики»?

— Навряд чи. Їм треба бути підготовленими, але проблема в тому, що на рівні нашої консерваторії, де я проводив цикл майстер-класів, «кам’яний вік» — відсутність потрібних нот, літератури, записів... Ми не можемо залишитися в законсервованому вигляді, а з другого боку — не можемо влитися в нормальну течію за світовими стандартами. Ми усе й усіх витягаємо з анналів, залишаючись провінціалами по суті, і в цьому проблема.

— Які виходи бачите з цієї проблеми?

— Ніяких, якщо людина бачить проблему — вона відразу її розв’язує.

Хтось із французів сказав, що не людина живе в провінції, а провінція в людині. І поки ми будемо задоволені цим усім, поки будемо розповідати, які ми тут «найкращі», то про інтеграцію в Європу можна і не мріяти... Все тримається на окремих людях, а система не працює, і, напевно, не почне працювати, потрібні кардинальні зміни в культурній політиці. А політика наших організацій, пов’язаних із музикою, починаючи з міністерства і закінчуючи філармоніями, не має нічого спільного з діяльністю подібних організацій на Заході.

— Можливо, оптимальний шлях — анулювати ці організації?

— Анулювати треба в терміновому порядку не тільки більшість організацій. Адже чого варте саме поняття народний і заслужений артист? На Заході такі звання — пряме порушення прав людини, і це абсолютно правильно. Через ці розбірки зі званнями у нас випускаються з уваги нагальні проблеми, пов’язані з культурою. Коли, знайомлячись, людина відрекомендовується народним артистом, я розумію: далі говорити з нею нема про що. От Кремер не посоромився приїхати з концертом до Полтави, а спробуй умовити якогось нашого «народного митця»! Вони ж можуть виступати тільки на теренах Палацу «Україна» або філармонії! По-моєму, вже й двірники у філармонії «народні артисти».

— Та усе-таки, повертаючись до вищезгаданої теми. Виходить, що в системі нашого викладання залишається сподіватися на самоосвіту й ентузіазм молодих музикантів?

— Здебільшого, так. Але оскільки перед нами відкрилися кордони, думаю, ситуація буде кудись рухатись. Інша річ, що ми завжди запізнюємося — те, що було актуальним для композиції в середині минулого століття, я тільки тепер змушений показувати і розповідати в загальних рисах, тоді як саме життя часто говорить: це вже неактуально.

Недавно мене запросили з концертом на фестиваль до Швейцарії, де я познайомився з класиком світового авангарду, композитором і диригентом П’єром Булезом. На цьому фесті той самий Булез та інші великі музиканти проводили майстер-класи. Бачачи цей процес, розумієш, що естафета від великих майстрів до молодих людей передається дуже просто — із рук у руки, від серця до серця, за допомогою таких — от майстер-класів із залученням публіки і молодих виконавців. Нам треба знати, що відбувається сьогодні на Заході, а не лише жити своїми убогими уявленнями. І це стосується всіх виконавців, які не йдуть у своєму розвитку далі романтичної музики.

Так, є речі в нашому культурному просторі, які мені приємно спостерігати: та ж таки кафедра старовинної музики нашої музичної академії постійно діє — організовує проекти, концерти, запрошує автентичні ансамблі з усього світу...

— Наскільки реально як альтернативу організувати кафедру сучасної музики при нашій консерваторії в нинішній ситуації? Чи знайдеться потрібний контингент учнів?

— Це необхідно зробити! Просто проблема в тому, що в нас завжди широкі маси. Сьогодні музикою займається надто багато людей, тому слід проводити здоровий відсів, як на Заході. Викладання старовинної і сучасної музики не може будуватися за таким принципом — це речі ексклюзивні, рафіновані. Мене здивувала Люцернська академія — малюсінька, без такої, як у нас, метушні... Є люди, котрих повинно бути мало.

Тут маса проблем. Усе це нам дісталося від Радянського Союзу, навіть тепер не припиняються суперечки про те, що в нас була найкраща система освіти. І поки точаться ці суперечки, усе стоятиме на місці. Якщо ми не почнемо серйозно опікуватися старовинною і сучасною музикою, я не знаю, де ми будемо — ми й так у хвості...

ДОСЬЄ

Євген Громов здобув освіту у Київській консерваторії, яку так і не закінчив. У нашій країні став першим піаністомконцептуалістом, котрий активно пропагує музичний авангард, виконуючи свого роду просвітительську функцію і певною мірою формуючи культурний процес у столиці. На його рахунку понад десяток записаних дисків сучасної музики (зокрема антологія української фортепіанної музики «Київський авангард шістдесятих»), світові прем’єри маловідомих творів, виступи із симфонічними оркестрами країни, концептуальні проекти, серед яких монографічні концертипортрети і серії майстер­класів з музики ХХ століття.