ТРІУМФ ВАРФОЛОМІЙОВИЧА, АБО Ж ДЕПУТАТИ БУВАЮТЬ РІЗНІ

Роман Марини Гримич «Варфоломієва ніч» може викликати в декого нехіть до подальшого читання, адже на позір у ньому описано майже всі технології «чорного піару». Тим більше, що йдеться про вибори в провінційному містечку NN, відтак ті, хто мав безпосередній стосунок до передвиборної боротьби і грав не зовсім за правилами, читати цей роман не схочуть. Але річ не в тому, про що, а в тому, як це зроблено. Саме якість твору і є критерієм художньої вартості твору.

Повертаючись до «Варфоломієвої ночі» Марини Гримич, будемо свідомі того, що авторка взялася за тему навіть не те що просто актуально-кон’юнктурну, як комусь може видатись, а непроминущу не лише для нинішнього українства, але, насмілюся припустити, і для так званого цивілізованого людства взагалі. Вже не кажемо про кланово-бананово-кокосові республіки чи то четвертого, чи то п’ятого світу. Але залишмо політологам з’ясовувати це непросте питання, адже йдеться передусім про читацькі рефлексії щодо «Варфоломієвої ночі».

Чому це хочеться читати і, що найважливіше, дочитати до кінця? Тому що авторка трагіфарсу «Варфоломієва ніч» обрала дуже невимушений стиль оповіді. Початок роману відразу ж примушує згадати класичні «Дванадцять стільців», мовляв, на вулицях провінційного містечка з’являється молодик із зовнішністю командировочного. Але й по всьому. Далі з’ясовується, що український варіант Остапа Бендера дуже відрізняється від можливого прототипа, бо не хоче ключа від квартири, де гроші лежать. Він — молодий, зелений, хоче стати депутатом. Таке ось надзавдання поставила перед ним матінка Ідея Іванівна, котрій він щойно телефонує з районного вузла зв’язку і яка голосом Фаїни Раневської дає йому надзвичайно цінні поради: де збирати інформацію про настрої місцевих жителів, з ким зав’язати потрібні знайомства, який букетик купити місцевій бібліотекарці.

Коли герой роману потрапляє на обід до Тетяни Віталіївни, завбібліотекою, з «романтичним» букетиком і томиком Цвєтаєвої, його бажання стати депутатом набуває цілком реальних рис: він знайомиться з її батьком Фрідріхом Варфоломійовичем, і раптом з’ясовується, що завбібліотекою соромиться батька-відлюдника.

Можливо, комусь із читачів видадуться занадто розлогими звертання до них, але тут стільки спостережливості, що, либонь, без оцього авторського «Чи знаєте ви, мій читачу?» роман би втратив якусь частку своєї привабливості. Можна закинути авторці в цих звертаннях-описах задовгі речення, проте ці звертання-коментарі допомагають виявити авторські симпатії і розставляють чіткі акценти в розповіді. Хоч, як на мене, найсильніші місця «Варфоломієвої ночі» — діалоги і відтворення трибу провінційного життя.

І дикторка місцевої радіостудії Тетяна Горошко, і Тетяна Віталіївна-Фрідріхівна, і її законний, але не визнаний батьком-Фрідріховичем, чоловік Васнецов-Паваротті, і дідусь Тетяни Горошко — всі вони стали єдиною командою. Члени цієї команди нібито створюють тло, на якому діють головні персонажі роману — Печеніг та Варфоломійович, — увиразнюючи ці центральні постаті. Відтак може скластися враження, що другорядні дійові особи — такі собі двовимірні картонні фігурки. Насправді ж це далеко не так. Кожен із членів команди — постать яскрава, індивідуалізована, кожен із них отримує свій зоряний час саме під час передвиборних баталій, застосовуючи тільки йому притаманні риси характеру, здібності чи зв’язки у слушний момент. Персонажі роману, втягнуті в передвиборні перегони, звісно, не янголятка, вони діють за всіма законами боротьби за владу, використовуючи і популістські гасла, й особисту чарівність, і вплив друкованого слова чи радіоефіру. Проте не вдаються до «чорного піару», як це роблять конкуренти, що мають «Колосальний» (прізвище одного із супротивників Павла Печеніга) адмінресурс, а також московських фахівців із «брудних» технологій. І, можливо, саме тому врешті-решт перемагають.

Марина Гримич досліджує, як змінює пересічну людину участь у боротьбі. І найяскравіше це проявляється на центральних персонажах — Павлу Печенігові та Варфоломійовичу. Коли на перших сторінках твору Пашка постає таким собі авантюристом, хоча й дуже наївним, то впродовж оповіді він позбувається майже всіх своїх комплексів, зокрема страху перед жінкою, а також долає архетипну українську залежність сина від матері. Втім, один комплекс Павлові, до його честі, подолати не вдалося, точніше, не захотілося. Його на півдорозі до перемоги, після успішного першого туру, починає гризти сумління: він уже не хоче йти в політику, що, як відомо, справа брудна. І лише те, що попереду, — невизначеність другого туру, заспокоює бунтівника, адже є надія програти. Проте поразка Павла аж ніяк не влаштовує старого Варфоломійовича.

Варфоломійович — найпотужніша постать роману. М’яко кажучи, дивакуватий старий, який не виходить із «землянки» (як він називає свою кімнатку) на знак протесту проти того, що дочка Тетяна соромиться його імені, а також проти соціальної несправедливості пострадянського суспільства, стає блискучим організатором кампанії. Старанно законспектувавши томик «дєдушкі» Лєніна, ветеран, відповідно до місцевих умов і можливостей, розробляє стратегію і тактику передвиборної кампанії. Чому і навіщо Варфоломійович очолює штаб нікому не відомого кандидата, за яким немає ані грошей, ані слави, ані зв’язків? Тому що розуміє: Печеніг — його останній шанс змінити щось у цьому прогнилому соціумі. Для того, аби, як він, задихаючись від серцевого болю, каже Павлові після другого туру виборів, реабілітуватися: «...Ні, не гроші мені були потрібні. Не слава... Не влада! Ре-а-бі-лі-та-ці-я! Я —герой! І я хотів елементарної поваги за те, що я зробив». Виявляється, що його, Героя Радянського Союзу, одразу ж по війні запроторили до таборів, до рецидивістів. Ця дика несправедливість так вразила героя, що він, здавалося, навіки замкнувся у своїй «землянці». Перемога Павла — його шанс, посланий Богом. Проте ветеран до неї не доживає, помираючи у шкільному класі, на виборчій дільниці. А молодик, котрий щойно став депутатом, у безсиллі і люті кидає камінцями в пам’ятник Невідомому солдатові і кричить: «А ти все стоїш? Ти бачиш, що діється? То чого ж ти мовчиш?» Може, й насправді депутати бувають різні?