Тріумф безволля

Популярний іспанський белетрист Артуро Перес-Реверте уперше з’явився нашому читачеві у російському перекладі чотири роки тому. Після тієї публікації (в журналі «Иностранная литература») за справу взялося видавництво «Эксмо», широким промоційним жестом випустивши на подіум одразу кілька його романів. Глянсові рецензенти заговорили про «тінь Дюма», що накрила читача (за нескладною алюзією на назву першого перекладеного твору – «Клуб Дюма, або Тінь Рішельє»). Справу омоднення Переса-Реверте на російськомовних теренах довершили його серіальні пригоди капітана Алатрісте, що виходять донині.

Спокусливо пояснити моду на Переса-Реверте загальновідомим потягом широкого читача до історичної прози. Але чому тоді фактично проминули читацьку увагу останні романи Юрія Мушкетика, що, як і перші твори іспанця, припали на порубіжжя 90-х? І це при тому, що наш земляк демонструє помітно вищу літературну техніку у більшості видів романної програми. А як зібрати все докупи — Перес-Реверте нині набагато привабливіший.

Справа, очевидно, в алхімічній рецептурі поєднання тих складників. Мушкетик цілком улягає концепції просвітницької історичної прози (за визначенням Валерія Шевчука). Це — ілюстрація до підручника, майстерна розфарбовка чорно-білого відбитку нон-фікшн. Автор намагається уникнути найменшої модернізації історії, прагне нездійсненного — побачити давноминулі події очима їхнього сучасника. Словом, класичний реалізм.

Перес-Реверте ж геть не переймається історіографічною адекватністю. Більше того: це акцентований погляд назад саме із сучасності. І цей погляд насамперед чіпляється за впізнавані нами, сьогоднішніми, реалії: корупція, доступ до тіла, спецназ, тероризм. Доходить до того, що в розповіді про Іспанію XVI століття («Золото короля») романіст вживає слівця «бізнес», «пікнік», ідіоми на кшталт «всі яйця в один кошик» тощо. Комусь такі спеції можуть і не смакувати, але в постмодернізму — своя кухня. А що автор історико-авантюрних романів Перес-Реверте постмодерніст, а отже й «містифікатор», у критики сумнівів немає (про це, зокрема, писав у журналі «Книжник-review» Ю.Чекан).

У цікавій статті «Домисел як проявлена реальність» («Книжковий клуб плюс») Наталя Околітенко пише: «Александр Дюма, для якого історія була цвяшком, що на нього він вішав картину своєї уяви, був, можливо, ближчий до істини, аніж ті, хто скрупульозно керувався фактажем». У цьому сенсі Дюма цілком можна зарахувати до пре-постмодерністів, адже завдяки старанням сучасних історіографів нині відомо, що історичні мушкетери були не так куртуазними аленами делонами, як звичайнісінькими «зеленими беретами»-зарізяками; тодішній Париж — брудним і малопридатним для безтурботного життя, і вищий французький світ огортали не хмарки «шанель №5», а «серед запахів переважали міазми», як писав з іншого приводу Юрій Андрухович.

До речі, Андрухович згадує, як «спробував зі свого теперішнього бачення реконструювати фрагменти історії у «Центрально-Східній ревізії», а вже не мав на той час взагалі в кого спитати… Я більше конструював, домислював. Це вже неможливо пояснити – в момент, коли ти пишеш, ти переконаний, що робиш все правильно, бо це так мусило бути… Потім я діставав відгуки від людей, які переживали аналогічні речі, старших людей, і вони були впевнені, що я нормально вислухав цілу історію і тільки її записав. А я по більшості вигадував» (Юрій Андрухович. Сер. «Інший формат». — Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2003). Про те саме пише у вищезгаданій статті й Н.Околітенко: «Покладаючись на логіку характеру своїх героїв, даючи волю інтуїції, що формується на базі глибокого знання епохи, письменник стає повноправним учасником давно минулих подій. І тоді відбувається щось таке, що вже межує з містикою».

Містика сучасної історичної прози – у телепортації сучасних символів та смислів на потрібну історичну глибину. Через вмонтування пізнішого знання у минулі реалії кращі автори досягають відомого у психології «ефекту впізнавання» читацького досвіду в реакціях далеких предків. Тим самим постає комфортне відчуття тяглості й позачасової сталості, таке собі переконливе ілюстрування біблійного заколисування «що було — те буде, і нема нічого нового під сонцем». До всього, такий постмодерний прийом просто лестить читачеві: завважуючи сьогоденні ознаки у проминулій історії, він стає ніби провидцем. Отже, важко не погодитися з Валерієм Шевчуком, що вищий знак проби в історичній прозі – це «жива реакція на проблеми реальності» («Книжковий клуб плюс»).

Перес-Реверте, соковито описуючи часи Непереможної Армади, галеонів із золотом інків, королівського абсолютизму та інквізиції, культу плаща і шпаги, не випадково зауважує маргінально-зародкові на тоді суспільні прояви; його капітан Алатрісте не випадково потрапляє до різних напівзакритих спільнот — протоструктур протогромадянського суспільства. Сучасного іспанського літератора переймають хронічні болячки демократії, що їх постійно живить аморфність та байдужість громадян. «Капитан не любил также кислое вино, пережаренное мясо, равно как и людей, неспособных руководствоваться правилами, пусть даже вовсе не общепринятыми, совершенно отличными от его собственных, или воровскими», — така-от міні-ода політкоректності та процесуальності (те саме подибуємо і в історично-авантюрній прозі Б.Акуніна: «Главное, чтобы человек имел понятие о чести и жил в соответствии с ним»).

Капітан Алатрісте потрапляє на, говорячи сучасною мовою, сходку кримінальних авторитетів, «короля признававших только в карточной колоде». Теж цікава характеристика: визнання короля гральної колоди — це визнання правил гри; отже, легітимізація «некарткового» короля можлива тільки за умов дотримання ним суспільних правил. Власне, виконуючи різні «делікатні» доручення королівського оточення, агент 007 Алатрісте упевнено заробляє собі виразку шлунку — професійну хворобу чесних журналістів, сторожових псів демократії. «За ясность мысли платить приходится безнадежностью, — зітхає він, обсервуючи звичаї колишніх владців. — Трудно, когда нет надежды и не ждешь награды».

То про яку Іспанію ці романи: ту чи нинішню?

Таку саме логіку історіосюжетних розкопок з подальшим виставленням (прямо або в контексті) викопних артефактів у сучасному дизайні спостерігаємо і в інших бестселерах історико-авантюрної прози — Умберто Еко, Дена Брауна та Б.Акуніна. Що таке, наприклад, «Алмазная колесница» останнього? Авторська рефлексія на нинішні проблеми тероризму, імперських амбіцій та примару Жовторосії — у сторічній ретроспективі. За формою — ретродетектив, за суттю — роман-попередження. «Самодержавная монархия может держаться лишь на вере народа в ее мистическое, сверхъестественное происхождение, думал хмурый Фандорин. Если эта вера подорвана, с Россией будет, как с Мыльниковым» (офіцер, що з’їхав з глузду). Ця фраза – «ідеологічне» осердя двотомового роману Б.Акуніна. Писаний чотири роки тому, цей епікриз щойно набув вищої санкції: в останньому посланні Державній Думі Росії президент Путін окреслив комплекс лікувальних заходів — гонка озброєнь та демографічна стимуляція.

Ще Міхаїл Булгаков в історичній авантюрі «Иван Васильевич» перетворив підручниковий сюжет на діагностичний інструмент для сьогодення. Те саме декларує у своєму «лабораторному» творі «Комедия; Трагедия» Б.Акунін. «Нового русского» він закидає на сто років назад («так это че, наезд? Во блин, сто лет прошло, ни банана не поменялось»), а тодішнього інвестиційного спекулянта — в наші дні («за неправедную жизнь меня вернули на предыдущую стадию развития, разжаловали в хамы!»). І все це заради наголосу: історія не так «предмет», як притча-відповідь на злободенні виклики. Бо, як концентровано завважив в одній зі своїх критичних рефлексій Сергій Набока, «марні спроби зрозуміти минуле, якщо не уявляєш сучасного. Незнання ж минулого невідклично призводить до нерозуміння теперішнього».

Те саме подибуємо і в Умберто Еко. Його останній роман «Баудоліно» (Санкт-Петербург: Symposium, 2003) — така собі поп-історія європейського середньовіччя. З одного боку, читач набереться тут знання історичного антуражу часів Фрідріха Барбаросси, з’яви трубадурів та виникнення міфу про «чашу Грааля». А з другого, — автора цікавить не історіографія, а цілком сучасна політологічна проблема легітимації сили. Еко досліджує середньовічні зародки таких нинішніх умоглядних явищ, як вибори, PR, дезінформація; «оформлення» римського права у його потрактуванні — суто віртуальна технологія. У цьому сенсі «Баудоліно» — це археологія PR.

Варто порівняти «Баудоліно» з романом Павла Загребельного «Я, Богдан». Тема однакова: сила — ще не легітимність. Однакова і форма: розповідь очевидця, що дає історичному белетристові свободу слова. «Свобода, — писав у своєму романі Загребельний, — це право сміливо ставити запитання.» Але 1983-й рік, рік публікації твору, не давав навіть теоретичної можливості такі запитання ставити. Це була западня: дозволити задекларувати свободу запитань і не дозволити поставити жодного, тим самим навіюючи читачеві, що їх просто не існує.

Загребельного «зіграли втемну»: видали ліцензію на створення ікони, але жорстко обумовили колористичну гаму формулою любовного роману. Це була подвійна спокуса. По-перше, такий історичний ракурс гарантував неабияку популярність в масах. По-друге, тема тіньової ролі жінки в історії — це був крутий модерн. Відтак, літературний експеримент став бестселером. Спланованим, як і все радянське. Включно із дискредитацією Богданового образу у масовій свідомості, оскільки на той час та маскулінізована свідомість не могла визнати за героя «підкаблучника».

Ставити це на карб Загребельному — все одно, що нарікати Довженкові за його «Арсенал» чи «Землю», а Лєні Рифеншталь — за «Тріумф волі» або «Олімпію». Справа в іншому: чому помітні зміни у цій масовій свідомості вже нинішнього українського суспільства не спричинили сплеску історико-авнтюрної прози? Причинами можна вважати і вузький національний книжковий ринок, що унеможливлює експериментальну публікаторську практику, і звуження до критичних меж критичного поля сучасного літпроцесу, і різку й фактично повну зміну письменницьких поколінь. Але, здається, причину цю варто шукати поза власне літературними координатами. Це — п’ятнадцятирічна аморфність нашої внутрішньої політики, яка так і не спромоглася сформулювати поняття «українські інтереси».

Якби не було Нюрнберґа, то в Німеччині, певно, і донині виходили би пафосні саги під назвою на кшталт «Есесівський солдат» — бо в Україні зразка 2005-го не просто перевидали нафталінну епопею Сизоненка «Советский солдат», а випустили її за бюджетний кошт, і державні службовці навіть зреалізували шизофренічну ідею презентувати це твориво у Франкфурті. Така кафкіанська парадигма офіційної ідеології «країни У» не залишає надії на жодну національну мобілізацію — ні економічну, ані культурну. Ми не маємо мобілізаційного реєстру історичних перемог, а поразки наші стерилізовано: Крути, Базар, Голодомор і «золотий вересень» 1939-го досі не дістали нюрнберзького експертного висновку і виглядають на такий собі метафізичний мазохізм маргіналів.

«А може, це мене на шматки розніс гарматний постріл? А козаки продовжили війну, яка завершилася по-іншому. І всі ми вже колись загинули, тільки не знаємо про це, бо смерті немає, а є тільки інша історія…Може, для українців є окремий рай і ми боремося не за ту Україну, якої, можливо, ніколи не буде тут, а за право мати її десь там... після смерті?», — ці хворобливі ремінісценції з історико-авантюрного роману Дмитра Білого «Басаврюк ХХ» (К.: Смолоскип, 2002) відбивають апатію суспільної думки, інфікованої політичним безволлям усіх українських президентів. Кожний з персонажів «Басаврюка» міг би бути Сталлоне чи Шварценеггером, коли б за ними стояла Америка. Але за ними — лише мешканці вулиць Постишева чи Косіора, котрі «про запорожців знають не більше, ніж про антропологію марсіан» (Д.Білий).

Під Б.Акуніна чи «Сибірського цирульника» можна відмобілізувати цілу Росію. Там це розуміють точно так, як про це відверто говорять персонажі У.Еко:

— Требуется текст, доказывающий его существование. Из текста должно быть ясно, кто он, где живет и чем дышит.

— Где же взять такой текст?

— Если негде взять, сам создай его. Император дал тебе образование, наступил момент пустить знания в дело.

А далі книжка зробить своє з читачем/громадянином/електоратом – «их вера придает мощам подлинность, а не мощи придают подлинность их вере». Віра ж – це спосіб побутування міфу, палімпсесту на пергаменті нон-фікшн. І «в кого в руках історія писана, той володіє також історією живою» (П.Загребельний).

Не просякнуту літературною міфотворчістю дійсність затягує болото. А там, де засмоктує обидві ноги, поступ неможливий. Отже, відсутність на українському ринку історико-авантюрної прози — тривожний симптом. Ще раз: «свого не цурайтесь» — це не ностальгія за шароварами, а роздуми над сучасністю в ретроспективі. Коли специфічний індикатор «історична проза» на нулі — це вже якась соціологічна чортівня. Ви обов’язково помітите цих чортів — елегантно-читабельних, але з чужинецьким акцентом. Як там у Дяченків-Олді-Валентинова у книжці «Пентакль»: «Зійшов Чорт з автобуса на нашій районній автостанції, комір пальтечка свого поправив, від вітру крижаного рятуючись, оглянувся і зрозумів: погано!»

Артуро ПЕРЕС-РЕВЕРТЕ. Золото короля.
Сер. «Приключения капитана Алатристе». — Москва: Эксмо, 2005