Три в одному

Цього тижня в столиці завершився «кіноз’їзд» творців і бізнесменів під назвою Kino Forum Ukraine. Мета його очевидна — порадіти успіхам і обуритися проблемами (останніх більше). Під час акції вручають і традиційні премії. Концептуальна частка заохочень передбачено дісталася творцям картини «Два в одному». Інших шедеврів у нас для вас немає! Кіра Муратова (режисер) — людина-легенда. Богдан Ступка — найкращий актор. Наталя Бузько — найкраща акторка. Непорозуміння сталося тільки з продюсером гучного проекту — Олегом КОХАНОМ. Переважна більшість ЗМІ і кіногравців в анкетах форуму саме його назвали «Людиною року в кінобізнесі країни». Але оргкомітет Kino Forum Ukraine вирішив цю номінацію взагалі анулювати... А це, на мій погляд, геть несправедливо. Бо весь цей кінобізнес — поки лише три сосни в чистому полі. І всі «дерева» на очах. Продюсер Кохан за недовгий час зумів «зачарувати» Ганну Чміль, Кіру Муратову, Романа Балаяна, Кшиштофа Зануссі. І тепер у його продюсерському заліку, мабуть, найбільш помітні й очікувані вітчизняні кінопроекти: дві муратовські стрічки «Два в одному» і «Мелодія для шарманки» (прем’єра — грудень 2008 р.); фільм Балаяна «Райські пташки» (уже запрошений на деякі міжнародні кінофестивалі); нова картина Зануссі зі Ступкою «Серце на долоні» (робота наближається до завершення).

Тож Кохан, на думку «ДТ», усе ж таки «людина...». Року. В кінобізнесі. З чим і поздоровляємо. І на поточному «допиті» — під час інтерв’ю в рамках Kino Forum Ukraine — продюсер тримався непохитно, як Штірліц перед Мюллером. Від усіх запитань-провокацій (щодо колег чи великих режисерів) тікав у тінь — як справжній відмінник. Каже, навіщо, мовляв, когось кривдити, якщо всі ми тільки починаємо «піднімати цю цілину». Може, і правий (по-своєму)?

«Система держзамовлення в кіно — це уламки соціалізму»

— Олеже, чи існує, на ваш погляд, якийсь «інститут кінопродюсування» в Україні? Якщо так — то його конкретні обриси?

— «На продюсерів» у нас поки не вчать. Хоча дедалі частіше кажуть, що зараз кіно не режисерське, а продюсерське. На мій погляд, не існує окремо режисерського чи «продюсерського», а є кіно комерційне і кіно авторське. Але в будь-якому разі за кожним проектом стоїть продюсер, а фільм знімає режисер. Зараз допомога держави необхідна саме у форматі держпідтримки, а не держзамовлення. І відповідальність за виробництво бере на себе саме продюсер, який робить кіно від «а» до «я». Фільмів для прокату в Україні створюється мало. До того ж системно практично ніхто не працює. Кінокомпанія SOTA Cinema Group, радше, виняток. У нас тільки-но відбулася прем’єра одного фільму, а ми вже перебуваємо в підготовчому періоді наступної картини; паралельно здійснюється монтаж третьої, а четверта бере участь у фестивалі. Таким чином, виходимо на пакетне виробництво.

— З якими головними труднощами (окрім пошуку джерел фінансування) частіше стикаються продюсери, пробиваючи той чи інший проект?

— Пошук фінансування — одна з..., але не найбільша проблема. Наприклад, нещодавно, запускаючи перші міжнародні проекти, підписували договори про співробітництво. І виявилося: наші законодавчі норми не адаптовані до європейської системи оформлення партнерських взаємин. Що зажадало, у свою чергу, великого часового ресурсу.

— А в якому ступені наше сучасне кіно є дуже «презентаційним», щоб можна було всерйоз говорити в рамках європейських форумів про певний український «кінопрорив»?

— Щоб «прорвало», треба, щоб «нарвало»... І, безумовно, із такими проектами, як «Прорвемось», далеко не прорвемося. Однак є й втішні факти потрапляння вітчизняного кіно в конкурсні програми фестивалів категорії «А». Це досягнення. Це важливий інструмент позиціонування українського кіно як явища у світовій кіноспільноті.

— Наскільки, на вашу думку, є адекватними принципи мінкультівської «верстки», яка йде під грифом «держзамовлення»? Чи варто «замовляти» фільми, котрі явно приречені в кінопрокаті (на кшталт «Запорожця за Дунаєм»). Чи це могла б бути (якщо беремо саме цей приклад) функція суто просвітницького телеканалу?

— Як мовиться, якщо таке кіно знімають, «отже, це комусь потрібно». Щодо «джерела замовлення» думаю так: що більше їх буде, у тому числі й телеканали, то краще буде для кіно.

Сама ж система «держзамовлення» щодо створення фільмів — «уламки» соціалістичної системи. Чи виправдана зараз така форма відносин? В Україні, у країні, котра ще не зовсім визначилася з пріоритетами в культурній політиці, державне замов­лення у галузі кіновиробництва можна розглядати і як можливість надання роботи кінематографістам, і як «завантаження» державних кінопідприємств; пошук нових імен, підтримку авторського кіно. У ньому принципи впровадження продюсерської системи в наявну систему державного фінансування через «держзамовлення» схожі на бажання «схрестити» коня і тендітну лань. І при цьому зовсім не важливо, як це називається чи називатиметься — державне замовлення чи дер­жавна підтримка? Кошти з дер­жавного бюджету завжди були «державними» і підпорядковуються Бюджетному кодексу, регламенту тендерних процедур і чинного законодавства. І це на сьогодні, окрім решти (технологічних, кадрових, технічних, митних, податкових) — очевидна проблема.

«Великий бізнес цікавиться кіно... Але поки не активно»

— Як працюється з Муратовою? Ходять легенди про її нестерпний характер, про самоїдст­во? Які найбільш конфліктні моменти можете згадати зі спільної роботи над трьома проектами? І які епізоди були найбільш трепетними, довірчими?

— Працюється чудово. А до легенд і треба ставитися як до легенд. Не більше того. Конфліктних ситуацій не було. Бували і суперечки, і незгоди, й іскри. Але завжди конструктив. Мудрість і творчий потенціал цієї дивовижної жінки і геніального режисера виявляються в кожному її русі та слові. Коли спостерігаєш за її роботою, трепет і довіра, про які ви запитуєте, не покидають ані на хвилину.

— Наскільки довіряє Муратова продюсеру в «праві голосу» стосовно кастингу?

— Кіра Георгіївна не працює з тими, кому не довіряє. Це по-перше. По-друге, кастинг, наприклад, на підготовчому етапі до фільму «Мелодія для шарманки», де головні ролі грають діти, був визначальним. Ще на початку проекту Кіра Георгіївна сказала, що якщо нам удасться точно підібрати виконавців голов­них ролей, то й фільм вийде. Навіть сузір’я улюблених акторів Муратової — Русланова, Литвинова, Бузько, Табаков — не змогли б «перекрити» перший план картини, присвяченої дитячим драмам.

— Чи йде вона на поступки, коли виникають спірні питання щодо монтажу, хронометражу тощо? Чи цей простір суто її ієрархія, і продюсеру туди шлях закритий?

— Будь-яке партнерство передбачає компроміс. Під час роботи над трьома фільмами Муратової я жодного разу не відчув, що переді мною виставили паркан із табличкою «вхід заборонено!» Тут спільна територія — фільм. А успішний фільм — це... талант режисера, вдалий сценарій... Ну і продюсер, звісно.

— Три в одному виходить? Муратова, Зануссі, Балаян — що об’єднує вже цих
трьох в одному — у серйозному кіно? Чи можуть почути їхні «кінопослання» нинішні поп-корнівські глядачі, котрі, як правило, налаштовуються на іншу «мелодію» для «шарманки»?

— Це три видатні особистості. Зі своїм світоглядом, художнім почерком. Що тут ще скажеш? Ріднить же їх час, у якому вони працюють, а також масштаб таланту й майстерність. Щодо здатності «чути» кінопослання, скажу одне: молоді глядачі готові це почути... Не треба їх недооцінювати!

— Варто, напевно, почати з того, що «Два в одному» зібрав гідну кількість нагород — і «Ніку» як найкращий фільм країн СНД і Балтії, і «Білого слона» від гільдії кінокритиків і преси. Безумовно, фестивальні «історії» у рамках просування картини — важлива частина. Не секрет, що кожен кінофестиваль має свою «точку диференціації»: Берлінський фестиваль ставить у пріоритет соціальну тематику, а Роттердамський відомий схильністю до артхаузного кіно — і в конкурсну програму потрапляють певні картини...

— Які бюджети в сучасному українському кіно сьогодні реально «підйомні», якщо казати про таких майстрів, як Муратова і Балаян? І наскільки великий український бізнес сьогодні цікавиться національним кіновиробництвом? Можливо, ті ж Тарута, Гайдук, Пінчук чи Ахметов?

— Почну з того, що в умовах постійного зростання цін на послуги й устаткування неможливо зафіксувати ту чи іншу статтю витрат. Реально підйомними є бюджети від 2 млн євро. Але порівняно з цифрами голлівудськими, це, безумовно, малобюджетне кіно.

Наш бізнес, звісно, цікавиться вітчизняним кіновиробництвом. Але не так активно, як хотілося б. І на це бізнес, певне, має підстави. Будь-якому бізнесмену необхідно розуміти оптимальність витрат і терміни повернення інвестицій. А за нинішньої економічної ситуації і нестійкого інвестиційного клімату досить складно прорахувати ризики. Тому продюсерам щоразу й доводиться «на пальцях» пояснювати потенційним інвесторам вигоди співробітництва. На щастя, ситуація змінюється. З’явилися цілі фінансові групи, готові інвестувати в кіно.

«Гонорари зірок залежать від багатьох позицій...»

— Як ви сприймаєте досить неадекватну, на мій погляд, ситуацію, коли типові виробники ТВ-муві (причому посеред­ньої якості) самовисуваються в якісь «стовпи» й «кіносвіточі» (на кшталт Оксани Байрак із її... «Оскаром»)? Це рівень, на який заслуговує українське кіно? Чи самопіар знову переміг здоровий глузд?

— Хочеться вірити, що наша кіноспільнота невдовзі впорається з хворобою під назвою «вдавати, а не бути». Поки ринок ще не набрав обертів і дехто має можливість самовисунутися... Немає жорсткої конкуренції, місця вистачає всім. Але ніякий піар не змусить вдруге дивитися погане кіно чи довіритися режисеру, який розчарував тебе. Однак не слід забувати, що наше кіно зараз тільки пробивається у світовий кіноконтекст і поступово знаходить своїх глядачів як в Україні, так і за її межами.

— А чи не намагалися ви відстежити долі кількох молодих українських кінематографістів, свого часу премійованих, з погляду їхньої кар’єри вдома?.. Адже не секрет, що багато хто, зібравши пожитки, відразу їде в теплі країни, бо вдома немає можливості працювати?

— У мене зворотна ситуація. Я сам набирався досвіду, реалізуючи перші кінопроекти за межами України. Донедавна в Україні було практично неможливо знімати кіно. Тому багато людей, щоб продовжувати роботу, і були змушені виїхати. Тепер ситуація змінюється. Я радий, що у мене виникла можливість співробітничати, наприклад, із таким режисером, як Сергій Лозниця, визнаним майстром документалістики (працюватиму над його першим повнометражним художнім кіно в Україні).

— Чи є особливі секрети продюсерської «дипломатії», коли доводиться вести переговори з досить колоритними персонажами, такими як Рената Литвинова чи Олег Табаков? І наскільки суттєво їхні гонорари різняться від зарплат українських кіноакторів?

— На те вони й секрети, щоб про них ніхто не знав! Такі колоритні персонажі, як Рената Литвинова й Олег Табаков, передусім професіонали. Тому, коли їм пропонуєш добротний сценарій, втілювати який будуть Муратова чи Балаян, вести переговори приємно обом сторонам. А гонорар залежить від стількох позицій, що й перераховувати їх не буду... Це і сценарій, і можливість попрацювати з тим чи іншим режисером.

— Особисто я спостерігаю досить згубну тенденцію: більш-менш здібні театральні актори київського розливу «завдяки» серіалам уже вироджуються в настирливих і бездушних статистів, яким навіть Муратова не допоможе...

— Завжди є два боки медалі. Те, що київські актори активно зайняті в серіалах — непогано. І продюсерам є можливість побачити нові обличчя. Що ж до «бездушних статистів», то почати, мабуть, слід зі сценаристів і режисерів, які пропонують такий контент акторам, а потім — низькоякісний кінопродукт глядачам. Кіра Муратова, наприклад, допомагає вже тим, що дає можливість виявити акторський талант, задавши високу планку кіноестетики.

Після «кризи» — крутий перелом?

— Наскільки складно (чи просто) шукати компроміси із закордонними кінопартнерами, зокрема з поляками, коли запускається Зануссі? Він сам вийшов до вас з ідеєю фільму «Серце на долоні»? Чи через Ступку?

— Із Кшиштофом Зануссі мені комфортно працювати. Він великий професіонал. Я познайомився з Зануссі під час прем’єри спектаклю, який він ставив у театрі Івана Франка восени 2007-го. Там він і поділився ідеєю зняти фільм про двох різних героїв, яких звела доля, а потім змусила зробити вибір... У головній ролі він бачив лише Ступку. А коли врахувати, що з Богданом Сильвестровичем ми щойно завершили роботу над фільмом Муратової «Два в одному», все склалося якнайкраще. Через два тижні у мене в руках уже був перший варіант сценарію фільму «Серце на долоні». А в березні 2008 ми почали зйомки у Варшаві, щоб потім передислокуватися до Києва. Зараз зйомки практично закінчено. І після монтажу й дублювання українською мовою (всі грають польською, включаючи українських акторів) відбудеться прем’єра в двох країнах одночасно.

— Які прокатні підсумки «Двох в одному»? Чи «відбив» телепрокат цього фільму на «Інтері» витрати на виробництво?

— Зарано казати про те, що телепрокат зміг би відбити інвестиції в проект. Ми орієнтуємося на кіно-, теле- і DVD-ринки. Тому підбивати підсумки поки що рано.

— Я не класифікую кіно на «інтелігентне» і «неінтелігентне». Є якісне кіно, а є неякісне. Це поза країнами і поза часом. Новий фільм Балаяна про ту свободу, яку сучасна молодь уже звикла сприймати як норму. Без пафосу та зайвої бравади російський письменник-емігрант Дмитро Савицький оповів багато в чому автобіографічну історію про любов і свободу у своїй повісті «Вальс для К», а Роман Гургенович за сценарієм Рустама Ібрагімбекова зняв свій фільм. Цільова аудиторія цього фільму, гадаю, досить широка — від покоління «Польотів уві соні та наяву» (і шанувальників Олега Янковського) до молоді, яка про останню хвилю репресій 1980-х років знає поверхово. Не сперечаюся, зараз термін «свобода» багато в чому замінив «вседозволеність», відбулася підміна понять. Тому такий фільм, як «Райські пташки», буде удвічі цікавий молодій аудиторії.

— Чи є доречною бравада визначенням «криза українського кіно», якщо, на перший погляд, сьогодні знімають навіть останні нездари, а знімаються навіть покоївки? Може, логічніше казати про кризу ідей в українському кіно? Чи кризу менеджменту? Чи кризу культурної політики, яка іноді пропонує тупикові, містечкові й ізоляціоністські формули?

— Давайте розберемося з дефініціями. Що ми розуміємо під словом «криза» — крутий перелом? То він може стати і початком злету. Якщо ж казати про дефіцит цікавих ідей, і, як наслідок, гарних сценаріїв, то, звісно, це проблема номер один — причому для світового кіноринку.

Щодо менеджменту, скажу таке: наука управління — це не тільки освіта, це і талант. А він, як кажуть, або є, або його немає. Крім того, адаптувати європейські чи світові управлінські схеми — справа не з легких. А коли врахувати, що успішних моделей в Україні в нашій сфері мало, то це тільки ускладнює завдання. Коли на тобі відповідальність за великий проект, у якому бере участь величезна кількість не просто менеджерів і статистів, а бекграунд національної культури, і вже від правильно обраної стратегії залежить успіх професійно виконаної роботи величезної команди, ти тим більше не маєш права на помилку.

— Чи позначився на вашому бізнесі дубляжний скандал у прокаті? Адже та ж Муратова, хоч як мудруй, — режисер російської культури.

— Будь-які зміни на ринку так чи інакше позначаються на бізнесі, якщо це твоя сфера. Але ринок продовжує розвиватися. І жодні катаклізми й цунамі не зможуть зупинити рух. Так чи інакше в кіно будуть інвестувати. І буде змінюватися склад самих гравців, і ринок буде розвиватися. Приказку про те, що на помилках вчишся, ніхто не відміняв. Просто необхідний час, щоб побудувати нові кіностудії, мультиплекси, створити студії дубляжу й адаптувати досвід європейських країн. Так, дубляж — додаткова опція, котра вимагає певних технічних і часових ресурсів. І тільки це може цікавити Кіру Георгіївну. А в усьому іншому, на мій погляд, Муратова перебуває над усіма цими навколополітичними проблемами, тому що сконцентрована виключно на творчості.