Три дороги - Культура - dt.ua

Три дороги

8 серпня, 2008, 13:04 Роздрукувати Випуск №29, 8 серпня-15 серпня

Історичні колізії іноді самі собою «зав’язують» такі цікаві вузли, лиш дивуєшся… Здавалось би, що єднає трагічну долю російського імператора Івана VІ та життєвий шлях українця Василя Мировича?..

Історичні колізії іноді самі собою «зав’язують» такі цікаві вузли, лиш дивуєшся… Здавалось би, що єднає трагічну долю російського імператора Івана VІ та життєвий шлях українця Василя Мировича? Або ж: яким дивовижним чином «перетнулися» історичні паралелі і звели на одній орбіті фаворита Катерини ІІ Григорія Потьомкіна з геніальним українським скрипалем і композитором Іваном Хандошкіним? Ці та деякі інші як музичні, так і політичні сюжети багато в чому пов’язані з життям української громади у Санкт-Петербурзі — з малодослідженими сторінками, власне, нашої історії.

15 вересня 1764 року за спробу здійснення державного перевороту на Ситному ринку Санкт-Петербурга навпроти мосту через Кронверкський канал було страчено підпоручика Смоленського полку Василя Мировича. Після страти ешафот разом з тілом Мировича був спалений…

10 листопада того ж 1764 року Російська імператриця Катерина II підписала указ про скасування українського гетьманства. Автономія України була остаточно ліквідована. Як свідчать історичні дослідження останнього часу, ініціатором спроби державного перевороту в Російській імперії був гетьман України Кирило Григорович Розумовський...

В середині XIX ст., вивчаючи біографію видатного композитора і скрипаля ХVІII ст. Івана Хандошкіна, російський філософ і музикант князь В.Одоєвський у своїй «Записке о Хандошкине» зазначив, що одна із скрипкових сонат композитора написана «на смерть Мировича».

Але звернімося до подій початку століття...

Як відомо, після поразки військ шведського короля Карла XII та українського гетьмана Івана Мазепи в Полтавській баталії у червні 1709 року частина найближчого оточення гетьмана емігрувала до Західної Європи, де продовжувала політичну боротьбу з метою відновлення української державності. Одним із таких емігрантів був і генеральний бунчужний гетьманського уряду Федір Мирович — рідний дід Василя Мировича. Двоє синів Федора Мировича Петро і Яків були заслані царським урядом до Сибіру, і лише у 1742 р. за клопотанням Олексія Розумовського імператриця Єлизавета Петрівна дозволила Якову Мировичу разом із сім’єю і малолітнім сином Василем повернутись із заслання й оселитися в Санкт-Петербурзі.

У 1754 р. Василь Мирович був зарахований до Сухопутного шляхетного кадетського корпусу, але після конфлікту з головним директором корпусу кн. Борисом Юсуповим його відрахували з корпусу і направили рядовим солдатом в діючу армію.

За хоробрість, виявлену в боях, Василь Мирович здобуває офіцерське звання, а після укладення миру з Прусією повертається до Петербурга.

У липні 1764 р. з невеликим загоном солдат В.Мирович здійснює спробу звільнення зі Шліссельбурзької в’язниці колишнього російського імператора Івана VІ Антоновича. Але під час штурму в’язниці особисті тюремники Івана VІ Чекін і Власьєв, виконуючи розпорядження Катерини II, вбивають колишнього імператора. Мировича заарештовують. Власьєв і Чекін отримують нагороду: по сім тисяч рублів кожному. На суді В.Мирович відмовився назвати своїх спільників і однодумців і всю провину за спробу здійснення перевороту взяв на себе.

Біографія вбитого в’язня достатньо відома. Після смерті імператриці Анни Іоаннівни у 1740 році він був проголошений імператором під іменем Івана VІ Антоновича, коли йому виповнилося лише два місяці. Від його імені управління Російською імперією здійснювалося близько 400 днів. На честь дитини-імператора випускалися монети і медалі, писалися картини з
його зображенням і вірші. Йому, правнуку російського царя Івана Олексійовича, присвятив свою оду і великий Ломоносов:

«Природы царской ветвь прекрасна

Моя надежда, радость, свет.

Счастливых дней Аврора ясна

Монарх-младенец, райский цвет!»

Але щасливих днів було небагато, і відразу після військового перевороту, здійсненого в листопаді 1741 р. дочкою Петра І
Єлизаветою, Івана VІ разом із сім’єю заарештували і заслали на північ в Архангельську гу
бернію, а з 1756 року і до самої смерті Іван під іменем Григорія був в’язнем в одиночній камері Шліссельбурзької фортеці.

Так сплелися дві трагічні долі російського імператора Івана VІ і українця Василя Мировича.

Інша доля чекала на геніального скрипаля і композитора Івана Хандошкіна (1747—1804). Він, як і Василь Мирович, був українцем і родове його прізвище було Хандошко. Батько Івана Остап Лук’янович Хандошко народився в селі

Перевоз Миргородського полку й у 1730 році родичем гетьмана Данила Апостола прапорщиком Преображенського полку Павлом Івановичем Апостолом був привезений до Петербурга. Остап навчався гри на валторні у придворного валторніста Антона Шміта, пізніше служив в оркестрі графа П.Шереметєва. Феноменальні музичні здібності його сина виявилися ще в ранньому дитинстві. З шести років Іван навчається мистецтва гри на скрипці у італійського скрипаля — віртуоза Тіто Порта, а з жовтня 1760 р. його офіційно зараховують «музикантським учнем» до оркестру великого князя, згодом імператора Петра III Федоровича. Після вбивства Петра III внаслідок двірського перевороту, здійсненого Катериною II, 1 липня 1762 р. Івана Хандошкіна зараховують скрипалем придворного театру, а з 15 березня 1764 р. він уже викладає гру на скрипці в Академії мистецтв. Документальних свідчень про життя і творчість І.Хандошкіна між 1764 і 1772 рр. немає. На мій погляд, саме в цей період починається його інтенсивна виконавська і композиторська діяльність і саме в ці роки він створює свої знамениті сонати для скрипки, одна з яких, а саме соль-мінорна (як вважають деякі музикознавці) і написана, «на смерть Мировича». І справді, трагічна перша частина сонати, яка закінчується похоронним маршем, дає підстави для висновку про певну зашифровану програмність цієї музики.

Виконавська майстерність І.Хандошкіна була всеохоплююча і бездоганна; як пишуть дослідники, він грав «и в чертогах Екатерины, и в палатах бояр, и на площадях». За спогадами сучасників, гра І.Хандошкіна відзначалася неперевершеною технікою і водночас «никто не в силах был удержаться от слез», коли він грав повільну ліричну або драматичну музику. Він був блискучим імпровізатором і в відкритих для публіки концертах-змаганнях, в яких брали участь найкращі європейські скрипалі, І.Хандошкін завжди виходив переможцем. Саме блискуча виконавська майстерність стала основою композиторської творчості І.Хандошкіна.

У 80-ті роки найбільш впливовим шанувальником музики і виконавського мистецтва І.Хандошкіна стає князь Григорій Потьомкін (найближча в цей час до Катерини II людина). Саме за проханням Г.Потьомкіна були підписані укази про надання І.Хандошкіну придворного чину мундшенка, патента на звання капітана (як тут не згадати капітанське звання А.Веделя) і призначення його директором щойно відкритої Катеринославської музичної академії. Слід зауважити, що призначення І.Хандошкіна до Катеринослава було пов’язане як з його музичним авторитетом, так і з українським походженням композитора.

До речі, і сам Г.Потьомкін дістає титул Великого гетьмана Катеринославського і Чорноморського козацтва.

Після смерті Г.Потьомкіна матеріальне становище І.Хандошкіна різко погіршується. Новий фаворит Катерини II Платон Зубов ставився до І.Хандошкіна недоброзичливо, а Дж.Сарті, який змінив І.Хандошкіна на посаді директора Катеринославської музичної академії, вважав його за небезпечного конкурента.

Намагаючись видавати свої твори (а видання нот коштувало надзвичайно дорого), І.Хандошкін заборгував велику суму грошей і потрапив у серйозну матеріальну скруту. 18 березня 1804 року він помирає від інфаркту «придя в кабинет за пенсионом». Відспівали І.Хандошкіна в Казанському соборі і поховали на Волковому цвинтарі.

Доля більшої частини творчої спадщини І.Хандошкіна невідома. Опублікована тільки незначна кількість його сонат і варіацій.

З композицій майстра, пов’язаних з українським фольклором, до нас дійшли лише: «Козачок з 21 варіацією для фортепіано solo», «12 варіацій ре мажор solo для скрипки на тему пісні «Вийшли в поле косарі» та «12 варіацій фа мажор для скрипки з акомпанементом баса на тему танцю «Козачок».

До недавнього часу питання про Івана Хандошкіна як про українського композитора взагалі не виникало, хоча ще у 1850 році відомий письменник Федір Коні зазначав:

«Знаєм ли мы что-нибудь о малороссийском художнике Гандошке, великом скрипаче, обворожившем двор Екатерины? А между тем Гандошка написал й напечатал до ста композицій для скрипки. Ныне эти творения археологическая редкость».

Славетне ім’я петербурзького українця Івана Хандошка ми можемо з гордістю додати до цілого ряду великих імен українських митців, які жили і працювали в столиці Російської імперії у ХVIII ст.: Дмитро Бортнянський, Максим Березовський, Марко Полторацький, Антон Лосенко, Тимофій та Єлизавета Білоградські, Іван Мартос, Дмитро Левицький, Тимофій Бубличенко, Володимир Боровиковський, Іван Хандошко.

До речі… Прізвище «Хандошко» або «Хандожко» досить поширене в Україні і в наш час. У ХVII ст. так називали посполитих та козаків, котрі доглядали коней в маєткових господарствах та військових частинах, їх основним завданням було «хандоження» тобто чищення коней.

P.S. Соната Ивана Хандошкіна «На смерть Мировича» вперше після смерті автора буде виконана 9 вересня нинішнього року в місті Торунь (Польща). Виконавець — український скрипаль Дмитро Ткаченко.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №6, 16 лютого-22 лютого Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво