ТРИ БОГАТИРІ

Одного разу січневого вечора, точнісінько на недавні святки, біля підніжжя київських пагорбів, тобто на Подолі, вигадливо поєдналися й переплелися три кіносюжети вітчизняної культури. Три родоводи, які тягнуться з менш віддаленої історії буквально в день сьогоднішній 2003 нового року, що для Заходу настав, а для Сходу лише обіцяє за тиждень настати. Розповім про три високі сторони, котрі зустрічаються, кожна з яких у чомусь «най-най», і про глибинний зміст їхньої зустрічі.

Almus pater

Нинішнього року кіностудії «Мосфільм» виповнюється 80 років. На честь ювілею, а також Року Росії в Україні, від середини січня в київському кінотеатрі «Жовтень» проводиться незвичний кінофестиваль — «Оновлені шедеври «Мосфільму». Ось і запросили автора цих рядків на його відкриття. Вирішував, йти, чи не йти, не більш як дві секунди. У результаті усвідомив: передусім фільмам саме цієї студії я зобов’язаний своєю любов’ю до справжнього кіно та зрештою — професією. За всієї пошани до найкращої пітерської й київської продукції, а також до «гомонів» із «голлівудами». Більшу частину найкращого з побаченого зроблено саме тут: картини С.Ейзенштейна, В.Пудовкіна, О.Довженка, М.Ромма, Г.Александрова, І.Пир’єва, С.Чухрая, М.Калатозова, Ю.Райзмана, С.Соловйова, Л.Шепітько, В.Шукшина, А.Тарковського, Г.Данелії, Е.Рязанова, С.Бондарчука, С.Михалкова, В.Абдрашитова… Працював тут і такий наш відомий земляк-киянин, як Олексій Каплер, — сценарист, режисер, засновник легендарної телевізійної «Кінопанорами». Список, ясна річ, далеко не повний. Імена чудових кіномайстрів-мосфільмівців називаю навскидку. Розраховуючи на асоціативну кінопам’ять читача, яка легко доповнює пропуски, відновлює назви картин і незабутні екранні образи. Не перебільшуючи, можу сказати: «Мосфільм» вигодував мене як сінемафіла й кінознавця. Він і є передусім моїм ALMUS PATER. На його іменинах я й опинився.

Виник «Мосфільм» на зорі радянської влади на базі двох націоналізованих приватних кінофабрик — О.Ханжонкова та І.Єрмольєва, перейменованих відповідно на Першу і Третю фабрики Держкіно. Нинішню назву отримав лише в 1935 р. Відтоді й досі — це одна з найбільших у світі й найбільша в Європі кіностудія, розрахована на випуск понад 50 фільмів на рік, із власним кінофондом із трьох тисяч стрічок, обладнана сучасними технологіями. Заступник директора студії Олександр Георгійович Литвинов, котрий приїхав у Київ на відкриття фестивалю, розповів на прес-конференції, як конкретно на нових, пострадянських принципах ведуть менеджмент і продюсерську справу на сьогоднішньому «Мосфільме». Річний бюджет — 50 млн. у.о., але оптимально було б у півтора разу більше. Його слова та й у вуха б не українських журналістів, а наших чиновників від культури. Проект «Оновлені шедеври», який передбачає не лише цифрове відновлення наймасштабніших стрічок студії, а й переклад їхніх фонограм на Dolby, концептуальний. Розпочався він із найбільш постраждалого від останніх мутацій жанру дитячого кіно. Саме тут навіть велетень «Мосфільму», котрий прокидається до нового життя, поки нічого нового не створив. Уявою наших дітей повністю заволодів нещадний Голлівуд. Ось і привезено до нас ретропрем’єри найкращих «наших» кіноказок — «Іллі Муромця» (1956—2002) і «Казки про царя Салтана» (1966—2002) режисера Олександра Птушка. Ніби самою долею призначено бути їм показаними в кінотеатрі «Жовтень».

Велика «Жовтнева» еволюція

Річ у тім, що місце, де нині ось уже 73-й рік стоїть «Жовтень», кінематографічно мічене. За свідченням відомого києвознавця Миколи Кульчицького, саме тут наприкінці позаминулого століття розташовувалася садиба кравця і власника мануфактурної крамниці на Хрещатику, а також лазні по сусідству — Якова Каплера. І нічого це нам не сказало б, якби в 1904 р. у нього не народився син Олексій. Хлопчик захопився театром. Разом із такими самими підлітками-ровесниками Грицьком Козінцевим і Сергійком Юткевичем вони навіть започаткували в Києві експериментальну сцену «Арлекін». Десь тут на Подолі і збиралися. А 1920-го Козінцев із Юткевичем рвонули до Пітера, навчалися в студії К.Марджанова, заснували свою школу-майстерню ФЕКС і стали видатними діячами радянського кіно. Каплер став актором і ненадовго приєднався до них 1926-го. Останній раз родинне вогнище Олексій Каплер міг бачити в 1928—1929 роках, коли був асистентом О.Довженка на зйомках його «Арсеналу». Невдовзі від його будинку не залишиться й сліду.

За рішенням Київського відділу ВУФКУ на цій ділянці побудували перший у місті після революції, найсучасніший на той час кінотеатр. Назва його була по-булгаковському фантасмагорична — «Дев’яте Держкіно». (Нагадаю, «Перше і Третє Держкіно» — це майбутній «Мосфільм».) Перший регулярний сеанс відбувся тут 29 січня 1931 р. Показували фільм Київської кінофабрики «Гегемон» Миколи Шпиковського з молодим Дмитром Капкою в ролі робітника.

На шляху до своєї нинішньої назви — «Жовтень» — кінотеатр побачив різне. Одним із перших у СРСР став звуковим. У роки окупації, звісно ж, крутив німецькі фільми, а потім його майже повністю зруйнували. Чого тільки не було. У 90-ті роки минулого століття місцеве керівництво Руху намагалося перейменувати його на «Серпень»... Нове сторіччя 70-літній ветеран зустрів омолодженим — звук Dolby Digital, кафе, атракціони, комфорт і т.п. — уже не просто «театр», а воістину «культурний центр». Але головна особливість його віднині — систематичний показ київському глядачеві кіно ВІТЧИЗНЯНОГО в тому сенсі, в якому «жовтень» завжди був і залишиться «жовтнем». Природно, буйно розквітле нині російське кіно одержить тут постійну прописку. Саме на цьому грунті вони й зустрілися — «Мосфільм» і «Жовтень» нинішнього січня. Першим показували «Іллю Муромця». Котрий і став третім учасником сюжету.

Відщепенець Ілля Муромець

Господарі «Жовтня» перетворили свій будинок на карнавально-казкове царство для дітвори: хороводи з Дідом Морозом і Снігуронькою, вікторина й конкурс малюнків про кіно з призами-цукерками, які летять безпосередньо в зал. І головний атракціон — демонструються живими всі тварини, котрі з’являться в фільмі: лисиця, порося, голуби, кролики, ласка й символ року — козеня Кузя.

Розгул дитячої радості тривав і на «Іллі Муромці», охопивши й автора цих рядків. Фільм справді богатирський за масштабом: масові сцени за участю 106 тис. статистів і 11 тис. коней досі входять до Книги Гіннесса. Анітрохи не постарілий у художньому сенсі, блискучий за технікою й набагато добріший і людяніший, ніж уся «голлівудщина» разом узята. Крім того, з часом ніби особливим алегорично-актуальним змістом наповнилися його казкові образи. І сам Ілля із села Карачаєва, що в Муромо-Рязанському князівстві: сидів сиднем зовсім по-нашенському тридцять років, а потім як пішов богатирствувати, тримайся лишень. Не «москаль» (Москви й у згадці тоді не було), але вирушив рятувати рідний стольний град Київ від «тугарян» і «зради великої». Там, навпаки, самого визнали дисидентом-зрадником, і Володимир кинув його у льох сирий на довгі роки без права листування. Поки не настав час рятувати Батьківщину. У кадрі — давній Київ на «семи пагорбах», а в реальності біля їхнього підніжжя в цю мить у кінотеатрі «Жовтень» — оцей самий кадр на екрані. А за два-три кілометри від кінозалу, у Печерській лаврі — власною муміфікованою персоною — герой стрічки. Напевно, і проїжджав він десь поруч Подолом на своєму Сивці-Бурці… І подумалося ненароком, якщо вся історія Київської Русі наша й лише наша, українська, і пам’ять про муромського козака-іммігранта Іллю, захисника Батьківщини, є національною святинею, то чому не чутно голосів вітчизняних дослідників київського билинного епосу та їхніх умовисновків, не видно билин в офіційних генеалогіях рідної літератури? Виходить, із територією нашої історії ми себе ідентифікуємо, а з духом народу, котрий жив на ній, відтвореного в билинному епосі, немає. Нелогічно.

А рівно через тиждень трапилося щось узагалі неймовірне та містичне. Ніби відгукуючись на відродження свого кінообразу, постав із труни після тисячолітнього сну Ілля Муромець і знову втрутився в політичну злобу дня. ТБ принесло звістку про конфлікт УПЦ КП з УПЦ МП із приводу частини мощів богатиря, переданих російській Церкві. Виявляється, відщеплення фізичної субстанції Муромця завдало шкоди духовному надбанню української нації, тоді як «відщеплення» від національної культури його воістину духовного носія —давньоруських билин — жодного «патріота» не зачепило. Такий ось уроджений відщепенець він, Ілля Муромець, — від Володимира до Володимира.