Той, хто сказав заборонені слова. До століття від дня народження Василя Гроссмана*

Поділитися
Василь Семенович Гроссман, автор видатного роману «Жизнь и судьба», пройшов складний творчий шлях...

Василь Семенович Гроссман, автор видатного роману «Жизнь и судьба», пройшов складний творчий шлях. Йому судилося зрештою сказати нам і світові «заборонені слова», яких не зітре час…

Він народився в Україні, у Бердичеві, 12 грудня 1905 року, а помер у Москві в ніч з 14 на 15 вересня на 59 році життя. Зростав у інтелігентній єврейській родині: батько — інженер-хімік, мати — вчителька французької мови; завдяки їй він опанував французьку мову настільки, що в шкільні роки міг напам’ять цитувати цілі сторінки з Доде, Мопассана, Мюссе. Навчався в Києві у реальному училищі, після його закінчення поступив восени 1921 року в Київський університет (київські враження згодом озвуться в його творчості), а 1924-го — в 1-й Московський університет на фізико-математичний факультет і 1929 року закінчив його фізико-математичне відділення. Після цього працював за фахом на Донбасі (він також увійде в його творчість), завідував газовою лабораторією, був асистентом кафедри неорганічної хімії в Сталінському медінституті, 1933 року переїхав до Москви, деякий час працював у лабораторії на фабриці ім. Сакко і Ванцетті.

В кінці 20-х років В.Гроссман починає виступати з нарисами на сторінках преси; а на сторінках журналу «Литературный Донбасс» у березневому числі за 1934 рік побачило світ його перше оповідання «Отдых», написане в дусі тодішнього героїзування командармів соціалістичного будівництва. Того ж 1934 року виходить книжка В.Гроссмана «Глюкауф», що дістала схвальний відгук хрещеного батька соцреалізму М.Горького (таке благословення багато важило!), а потім збірки оповідань «Счастье», «Четыре дня»,«Кухарка». В 1937 — 1941 роках він працює над романами «Степан Кольчугин» та «Солдаты революции».

Оповідання й нариси Гроссмана 1941 — 1945 років охоплюють період відступу Червоної Армії, Сталінградську битву, визволення України й Білорусії, Польщі. Нарис 1943 року «Украина» глибиною співчуття стражданням нашого народу, картинами пекельного нищення української землі змушує згадати Довженкову «Україну в вогні» (хоч остання мірою особистого болю, звичайно, стоїть осібно на скрижалях української долі). Гроссман був серед тих, хто першим побачив зловісну Треблінку і пережив потрясіння; його «Треблинский ад» (1944) розкривав конкретний механізм дії гітлерівських «фабрик смерті» — цього матеріалізованого пафосу «арійської ідеї», «расового очищення» людства. Тема голокосту (хоч самого терміну цього тоді ще не було в ужитку) посідає особливе місце в усій творчості Гроссмана. Серед його оповідань, нарисів і памфлетів чи не найтрагічнішим є «Украина без евреев»: розпачливе слово про винищення фашистами єврейського люду в Україні.

Його роман «За правое дело» вийшов окремим виданням тільки 1954 року, а 1956 року вийшло повніше видання, в якому відновлені були раніші скорочення… Тим часом автор працював над другою книгою роману. І щасливим чином — але й закономірно з погляду еволюції Гроссмана. та й змін у суспільстві — вона стала не врахуванням, а запереченням партійної критики, а до певної міри й полемікою з самим собою: Гроссмана 50—60-х років — з Гроссманом 30—40-х.

Чим можна пояснити той рішучий крок у бік ідеологічної і творчої суверенності, що його здійснив Гроссман актом написання роману «Жизнь и судьба» — формально другої частини дилогії «За правое дело», а фактично багато в чому зовсім інакшого твору? Певно, якусь роль могла відіграти втома (а може — й омерзіння) від багаторічної боротьби з цензорами на службі й цензорами на громадських засадах, — це могло привести до висновку: чи варто витрачати час і здоров’я на пошуки компромісів з тими, кому потрібні не компроміси, а капітуляція? чи не краще решту років життя присвятити адекватній творчій самореалізації? Може, й не зовсім так, але якесь бажання зневажити чужі вимоги неминуче мало виникнути. Поза всяким сумнівом, «ідейний поворот» В.Гроссмана був спровокований і спалахом державного антисемітизму в СРСР, сталінським задумом «остаточного вирішення єврейського питання», який виразно і зловісно прочитувався за фанаберійною «справою лікарів-убивць» — тільки в цей час (на жаль, тільки в цей час!) стала прозрівати і значна частина лівої (значною мірою єврейської) інтелігенції на Заході. Нарешті — смерть Сталіна, перші симптоми можливої корекції «культу особи», а потім і промова Хрущова на ХХ з’їзді партії. І хоч які там далі були коливання «генеральної лінії», чергування «відлиг» і «приморозків», — людині відповідальної і чесної думки було зрозуміло, що час дозволеної напівправди минає, що треба працювати на час правди, який неодмінно настане — рано чи пізно. Для цього Гроссману не доводилося зовсім змінювати тон і пафос роману, а швидше — договорювати те, що не було сповна висловлене. (Роман видано й українською мовою в перекладі відомого письменника Василя Стефурака: «Життя і доля», видавництво «Дніпро», 1991. Цитати подаватиму за цим виданням.)

Але цього було багато! І Гроссман розумів, на що зважувався. Тому чернетки і один примірник чистового варіанта рукопису віддав у надійний сховок друзям. Це і врятувало роман. Бо невдовзі після того, як він віддав його до журналу «Знамя», цей примірник конфіскувало КГБ, а в квартирі письменника було проведено обшук і конфісковано всі інші варіанти тексту. Роман було заарештовано — хоч і не єдиний, але рідкісний випадок в історії російської літератури. Як боялася влада вільного слова! Коли Гроссман написав розпачливого листа до Хрущова і той передоручив справу Суслову, то «сірий кардинал» сказав Гроссману, що такий твір може бути опублікований хіба через двісті років. Вони думали, що їхня влада триватиме вічно! Цікаво, як зреагував Суслов на звістку, що роман опубліковано значно раніше, через двадцять років, — 1980 року, в Швейцарії? Певно, дуже пошкодував, що Гроссмана вже немає серед живих і його не дістанеш. А ще через десять років роман було опубліковано і в СРСР, мовби на відзначення кінця його існування…

В чому тільки не звинувачували Гроссмана за життя! Але найгрізніше звинувачення — в русофобії — прозвучало вже навздогін, після посмертної публікації роману «Жизнь и судьба». Найкатегоричніше його висловив С.Вікулов у виступі на пленумі правління Спілки письменників РРФСР «Перестройка и литература»: «черной нитью» крізь роман «проходит ничем не прикрытая враждебность к русскому народу», яскраво ілюструючи «явление, название которому — русофобия» («Литературная Россия», 1988, 23 грудня).

Але це неправда. Гроссман відчував себе російським письменником і про росіян писав з таким же розумінням, повагою і співчуттям, як і про людей будь-якої іншої національності (загальніше: бачив людину, а не її національну паспортизацію); більшість внутрішньо близьких йому персонажів — росіяни; Росія весь час у полі його роздумів. Але його тривожив той поворот у бік державного націоналізму, про який ми говорили вище. А оскільки державний націоналізм виступав в одежі російського патріотизму, то Гроссман і констатував то з подивом, то з внутрішнім спротивом, то з відразою вибухово-небезпечне змішування цих двох стихій. Це неприйняття присутнє в романі багатоманітно. І в саркастичних репліках інтелігента «старої дати» Шаргородського (власне, російського патріота, але вільнодумного): «...Творці Комінтерну під час війни не придумали нічого ліпшого, ніж повторити: священна російська земля (…) Почекайте, завершиться війна перемогою, і тоді інтернаціоналісти оголосять: «Наша матінка-Росія всьому світу голова». (Тут, волею Гроссмана, Шаргородський зазирає на якихось два роки вперед, коли Сталін проголосив свій знаменитий «тост» «За великий русский народ»). І в розгубленості комінтернівця Мостовського, який у німецькому концтаборі збентежений привидом тих часів, коли народ кликали на бій «За Бога, царя и отечество». І в сум’ятті іншого комінтернівця, комісара Кримова, якому важко змиритися з уславлянням царських полководців і забуттям червоного кольору революції, але мусить рахуватися з новою реальністю. І в нібито нейтрально поданих, але суттю своєю самокомпрометаційних і гнітючих своєю типовістю репліках не лише обивателів, а й партеліти про нацменів, виставляння «русскости» як безумовної людської і громадянської переваги. І в одкровеннях партстовпа Гетманова: «Адже ми захищаємо Росію (…) Скажу вам чесно, досить! Аж нудить! В ім’я дружби народів ми завжди жертвуємо росіянами». І в кадрових рішеннях Неудобнова: «Дружба народів — святе діло, але, розумієте, серед націоналів великий процент вороже настроєних, хитких, непевних людей». І вже в повісті «Всё течёт…» чиновні пасажири в купе поїзда п’яно самостверджуються: «Русские люди, не нацмены».

(Далі будемо посилатися і на цю повість. Вона є коли не сюжетним, то логічним змістовим продовженням роману: в ній Гроссман вимовив те, чого не наважився ще був сказати і в романі «Жизнь и судьба», але що мало бути сказане. Це мовби підсумок усіх його болісних роздумів про своє суспільство і свій час. Повість з’явилася друком усього один раз, в апогей «гласності», в журналі «Октябрь» (1989, 6). Тільки латиші перевидали її своєю мовою. Далі вона стала в Росії «не на часі», а в Україні про неї просто забули. Це наша дрімучість і невдячність. Такої страшної правди про Голодомор не сказав ніхто з російських чи взагалі поза Україною сущих письменників; трагічні картини з Гроссманової повісті змушують згадати «Жовтого князя» Василя Барки. Видатний французький інтелектуал Анрі Безансон говорив, що саме з повісті взнав правду про Голодомор і зрозумів, що смерть української дитини від голоду на землі хліборобів — така ж мука й трагедія, як і смерть єврейської дитини в гітлерівському концтаборі. Цю повість варто б перевидати в Україні масовим тиражем — і порядком окремої акції подарувати керівникам тих «українських» партій, які й досі заперечують визнаний усім світом диявольський злочин сталінщини… Втім, серед них немає безансонів…)

Хтось із тих, що писали про Гроссмана, назвав його письменником «єврейської долі». Так, він, який до 1941 року не задумувався над своїм єврейством, після трагедії 1941-го перейнявся болем і відчуттям особистої відповідальності за долю своїх сородичів. Та чи тільки за їхню долю? Ні, як і годиться письменникові-гуманістові, він обставав за всіх, хто зазнав біди, і особливо за тих, чиєю виною було неправильне національне походження. Йому болять і зневажливі слова обивателів на адресу татарів (а чого варта розповідь про знищення татарської інтелігенції!), і розправа з черкесами та калмиками, і доля старої поволзької німкені Женні Генріхівни, яку брутально викидають з квартири, і особливо мучить незбагненна людська готовність поживитися з чужої біди — хоч бачить він і порухи співчуття й допомоги. «Єврейська доля» вела його до розуміння долі інших. Чи, може, навпаки: розуміння людини вело до розуміння єврея, людини в євреєві.

«…12 вересня 1942 року, в пору апогею воєнних успіхів соціал-націоналізму, євреї, які жили в Європі, були повністю вилучені із юрисдикції судів і передані гестапо. Керівництво партії і особисто Адольф Гітлер ухвалили рішення про цілковите винищення єврейської нації».

Але для євреїв Польщі й України процес «ліквідації» почався раніше. В липні 1941 року, ще до трагедії Бабиного Яра, гітлерівці провели розстріли євреїв у Бердичеві. Загинула і мати Василя Семеновича. Ця незагойна рана пекла його все життя, і він намагався втишити біль, пишучи листи до неї наче до живої, сповідуючись у цих листах. Усе життя він немовби спокутував свою провину перед матір’ю, але також і перед мільйонами інших жертв геноциду.

Переживання трагічної долі матері, візія її останніх днів, вилилися в романі «Жизнь и судьба» — в передсмертному листі матері Штрума з гетто, який вона змогла передати на волю і який знайшов його через роки. Важко повірити, що це літературний текст. Здається, що це унікальний людський документ, аутентичний за безпосередністю й зримістю свідчень. Про те, як прихід фашистів поклав край багаторічному мирному і загалом приязному співжиттю євреїв та українців, зняв моральний самоконтроль, дав санкцію на ворожнечу, стимул до переслідувань, — і люди поділилися на тих, у кому озвалася ненависть, і на тих, у кому говорило людське співчуття. (Втім, спалахи невмотивованої ненависті бачимо і в мирному житті радянського тилу: картини у Куйбишеві — «штурм» трамвая, посадка на волзький пароплав…) Про трагічну фантасмагорію гетто, в якому приречені, навіть утративши всяку надію, жили так, наче їм жити й жити, і де виявлялося і краще, і гірше в людях. І про тиху скорботу старої лікарки, яка намагається збагнути незбагненне, нікого не осуджує, а тільки дивується й дивується з непередбачуваних можливостей людських перетворень… І до кінця виконує свій обов’язок лікарки, приймаючи вдячність приречених. Її лист — заповіт доброти синові. Але… це лист не тільки до сина. Він адресований і в майбутнє. І в те майбутнє, яке ще буде, і в те, яке вже було: коли намагалися замовчати правду про жертви. Коли розгортали шалену «науково-практичну» кампанію з викриття й викорінення «безрідних космополітів», агентів «Джойнту» та «лікарів-убивць». Гроссман і сам зазнав принад цього майбутнього і намагався висловити своє ставлення до нього. І в романі, і в повісті звучить тривога з приводу наростання в суспільстві різних виявів антисемітизму. Спочатку завуальованих, як от глумливі репліки про євреїв, що повертаються з евакуації. Потім соромливо-відкриті. «В газетах почали друкувати фейлетони, що викривали кар’єристів, злодюжок, які по-шахрайському дістали дипломи та вчені ступені, лікарів, які злочинно жорстоко поводилися з дітьми та породіллями, інженерів, які замість лікарень та шкіл будували дачі для своєї рідні. Майже всі викриті у фейлетонах були євреї, і газети з особливою старанністю наводили їхні імена та по-батькові: «Сруль Нахманович… Хаїм Абрамович… Ізраїль Менделевич…» Якщо в рецензії критикувалася книга, написана євреєм, що мав російський літературний псевдонім, то поряд у дужках друкували єврейське прізвище автора. Здавалося, в СРСР самі лиш євреї крадуть, беруть хабарі, злочинно байдужі до страждань хворих, пишуть вадливі й халтурні книжки». А дуже скоро прийшов уже й агресивно-відвертий антисемітизм, живлений як публічними, так і негласними політичними директивами, централізовано керований. «Повідомлення про те, що вчені медики, артист Міхоелс здійснили страхітливі злочини, приголомшило всіх. Здавалося, чорний туман стоїть над Москвою і заповзає в будинки, в школи, заповзає в людські серця». Сталін готував свій варіант остаточного вирішення «єврейського питання», і одним із каналів психологічної адаптації суспільства до можливого «дня Ікс» було не зовсім стихійне розповсюдження апокаліптичних чуток. «Під страшним секретом Миколі Андрійовичу (один із головних персонажів повісті «Всё течёт…», вчений-біолог, який готується до обрання в академіки і якому тим часом пропонують виступити з викриттям колег — «вейсманістів — морганістів — менделістів». — І.Д.) одного разу розповіли, що лікарів стратять усенародно на Красній площі, після чого країною, видно, прокотиться хвиля єврейських погромів і що до того часу приурочується висилка євреїв у тайгу і в Каракуми на будівництво Туркменського каналу. Цю висилку буде здійснено на захист євреїв від справедливого, але нещадного народного гніву. В цій висилці виявиться вічно живий дух інтернаціоналізму, який, розуміючи гнів народу, все-таки не може допустити масових самосудів і розправ».

Відповідальний працівник ЦК КП(б)У Сагайдак (роман «Жизнь и судьба») належав до тих численних, хто під час коллективізації пояснював голод диверсією куркулів, які «на зло закопували зерно, на зло не їли хліба і тому опухали, на зло державі вимирали селами, з малими дітьми, дідами й бабами». (Нинішні сагайдаки не поступаються колишнім ні розумом, ні совістю…)

У повісті «Всё течёт…» є розділ, присвячений тому, як українська селянка Христя Чуняк рятує російського військовополоненого Семенова. Німці викинули його з «голодного ешелона» як уже безнадійного. (До речі, навряд чи є ще в літературі такий опис фізіології та психології голоду, як у Гроссмана в цьому розділі.) Христя Чуняк підібрала його й виходила. Дідусь-сусід у розмові з Семеновим нарікає на те, що німці не розпустили колгоспи, як сподівалися селяни, — зрозуміли, що так легше забирати у селян збіжжя та іншу продукцію.

Москвич Семенов щось кидає на захист колгоспів.

«І тоді стара Чуняк сказала:

— Ти помовч. Ти пам’ятаєш, яким прийшов до мене з ешелону? Ось так уся Україна була в ешелоні у тридцятому році. Кропиву всю з’їли, землю їли… Забрали хліб до останнього зернятка. Мій чоловік помер, та як же він мучився! І я опухла, голос втеряла, ходити не могла». Дідусь каже, що вижив тільки завдяки тому, що знає «п’ятдесят шість рослин, які людина може їсти». Скінчилася бесіда, старий пішов додому, москвич Семенов уклався спати, «а Христя сиділа, підперши руками щоки, й дивилася у чорне вічне небо». Згадувала, «який багатий урожай мали того року» й куди той урожай дівся… Як «тихий протяжний стогін стояв над селом, живі кістяки, діти, повзали долівкою, ледь чутно квилили; дворищами бродили чоловіки із враженими водянкою ногами, знесилені голодною задишкою (…) А хлопці, які прибули з міста, ходили подвір’ями повз мертвих і напівмертвих, відчиняли підвали, копали ями в сараях, залізними палицями тикали в землю, шукали, вигрібали куркульське зерно. Спекотного літнього дня стих Василь Чуняк, помер. Якраз у той час до хати знову увійшли оті хлопці, що приїхали з міста, і блакитноокий чоловік, «акаючи» по-кацапському, точнісінько, як «акав» Семенов, промовив, підійшовши до мерця:

— Вперлася куркульня, життя свого не шкодує.»

Згадавши все це, «Христя зітхнула, перехрестилася і заходилася стелити собі». Є тут про що подумати й читачеві…

У повісті є ще моторошніші сторінки про Голодомор. Десь по війні вдова загиблого на фронті сержанта Михалєва, Ганна Сергіївна, дала притулок поверненцю з радянських концтаборів Івану Григоровичу, в якого ні родини, ні хати не лишилося (двоюрідного брата, згадуваного раніше вченого-біолога. він не став обтяжувати). Вже як між ними встановилися довірливі стосунки, Ганна Сергіївна, наче відводячи душу, згадує про те, як її, молоду дівчину-комсомолку, послали в Україну допомагати партії «розкуркулювати» селян — мовляв, в Україні з ними більше клопоту, ніж деінде. Тепер вона сама дивується з себе: «Чому я така закрижаніла була» — дивлячись на те, як знущалися з куркулів? І тут уперше зустрічаємо у Гроссмана порівняння антиукраїнського терору Сталіна з антиєврейським терором Гітлера: «Яку муку прийняли! — згадує Ганна Сергіївна. — Щоб їх убити, треба було оголосити: куркулі не люди. Ось так, як німці говорили: жиди не люди. Так і Ленін, і Сталін: куркулі не люди. Неправда це! Люди! Люди вони! Ось що я розуміти стала. Всі люди.»

А після розкуркулення почався голод. «Хто вбивство масове підписав? Я часто думаю — невже Сталін? Я думаю, такого наказу, скільки Росія стоїть, не було ще ні разу. Такого наказу не те що цар, а й татари, й німецькі окупанти не підписували. А наказ — убити голодом селян на Україні, на Дону, на Кубані, убити з малими дітьми. Вказано було забрати й посівний фонд увесь. Шукали зерно, наче не хліб це, а бомби, кулемети. Землю проштрикували штиками, шомполами, підвали перекопували, всі підлоги позламували, в городах шукали…» Вісім густих журнальних сторінок займає спогад цієї жінки — мимовільної учасниці страшної акції. Їх не вицитуєш — їх треба прочитати. Але ж хто тепер у нас читає старі журнали…

«А селянські діти: бачив ти, в газетах друкували — діти в німецьких таборах? Однакові: голови, як ядра, важкі, шиї тонкі, як у лелек, на руках і на ногах видно. як кожна кісточка під шкірою ходить, як подвійні з’єднуються, весь скелет шкірою, як жовтою марлею, затягнутий. А обличчя в дітей старенькі, замучені, наче малята сімдесят літ на світі вже прожили, а на весну вже не обличчя стали: то пташина голівка з дзьобиком, то жаб’яча мордочка — губи тонкі, широкі, третій як піскарик — рот відкритий. Нелюдські обличчя, а очі, господи!» Запам’ятаймо: Гроссман був і залишається єдиним у російській літературі (та й не тільки російській), хто поставив поруч голодну смерть української дитини «серед степу широкого» і голодну смерть єврейської дитини в нацистському концтаборі. Багатьом же й досі таке урівняння жаху одних і других дитячих голодних смертей здається неприпустимим…

«Розказати я все можу, тільки в розповіді слова, а це життя ж, мука, смерть голодна», — перед очима Ганни Сергіївни стоять картини, яких не передати словами. Але й слова її страшні. «Завило село, побачило свою смерть. Всім селом вили — не розумом, не душею, а як листя од вітру шумить або солома шелестить (…) І здається, вся земля разом з людьми завила. Бога немає, хто почує?» І «пішов по селу суцільний мор». А наступного року «привезли переселенців з Орловської області — земля ж українська, чорнозем, а у орловських завжди недорід». Тільки не змогли вони жити в тих хатах: що не робили, а запах страшний не виводився. Потікали. А сама Ганна Сергіївна ще раніше втекла до Києва. І що там побачила? «…Із села повзе селянство. На вокзалах оточувальні загони, всі состави обшукують. На дорогах усюди застави — війська, енкаведе, а все одно добираються до Києва — повзуть полем, цілиною, болотами, лісочками (…) Щасливі доповзли, один на десять тисяч. І все одно їм порятунку немає — лежить голодний на землі, шипить, просить, а їсти він не може, окрайчик поруч, а він уже нічого не бачить, доходить (…) А ранками їздили платформи, битюги, підбирали тих, хто за ніч помер. Я бачила одну таку платформу — діти на ній складені. От як я казала — тоненькі, довгенькі, личка, як у мертвих пташок, дзьобики гострі. Долетіли ці пташки до Києва, а що толку? А були серед них — ще пищали, голівки, як налиті, мотаються. Я спитала візника, він рукою махнув: поки довезу до місця — притихнуть.(…) А я в цей день газету московську купила, прочитала статтю Максима Горького, що дітям потрібні культурні іграшки…»

…І вже восьмий десяток літ совість людська безнадійно запитує: «Невже ніхто не відповість за це все? Ось так і залишиться без сліду?»

Прочитайте, Петре Миколайовичу! І членам свого ЦК дайте почитати!

Це — розділ чотирнадцятий, один із найбільших і найстрашніших у повісті. А за ним іде невеличкий розділ п’ятнадцятий — за настроєм, тональністю наче прямий контраст до попереднього, але з тим самим кінцевим рахунком-позовом до суду історії. Як світла можливість людського життя постає тут ідилія любові літнього селянина Василя Тимофійовича Карпенка і молодої дівчини-красуні Ганни, яку «дід» скорив своєю душевністю, а потім оточив щоденною зворушливою турботою. Ця новелка мені здається ще одним доказом того, як співчутливо ставився Гроссман до українського селянина і як розумів свій борг перед українською землею, на якій виростав.

…Сімейна ідилія трьох — Василя Тимофійовича, Ганни і їхнього малого сина Гриші скінчилася в 1933-му. «Василь Тимофійович помер першим, випередивши на два дні маленького Гришу. Він віддавав майже всі крихти їжі дружині та дитині і тому помер перший. Напевне, у світі не було самопожертви, вищої за ту, яку явив він, і відчаю, більшого за той, який пережив він, дивлячись на спотворену смертним набряком дружину і вмирущого сина. Ні докору, ні гніву до великого і безглуздого діла, що чинили держава і Сталін, не відчував він до останньої своєї хвилини. Він навіть не запитав: «За що?», за що йому і його дружині, лагідним, покірливим, працьовитим, і тихому однорічному хлопчикові призначена мука голодної смерті. Перезимували скелети в зотлілому ганчір’ї разом — чоловік, молода дружина, їхній маленький син, біло всміхалися, нерозлучені й після смерті».

А весною прийде уповноважений, затуляючи рота хустиною, зайде в хату і звично скаже: «Тут двоє і мале». А його напарник, «стоячи на пресвятому порозі любові й лагідності», кивне і зробить помітку на клаптеві паперу…

Свою повість «Все течет…» Гроссман писав наприкінці 50-х, коли точилися дискусії: чи Сталін усе-таки вірний ленінець, чи не зовсім? І мало не вершиною вільнодумства були сміливі думки про те, що Сталін злочинно спотворив справу Леніна. Мабуть, для Гроссмана все це було сумно-сміховинним. Аналізуючи політичну історію Росії ХХ століття, він приходив до висновку, що Сталін продовжував справу Леніна так, як тільки і можна було її продовжувати тоталітарній партії, в тоталітарній державі. Різнобічно вимальовуючи колоритну й непросту постать Сталіна, він усе-таки наголошує цілковиту історичну обгрунтованість формул типу: «Сталін — це Ленін сьогодні», «Партія Леніна — Сталіна» тощо. Уявімо собі не тільки громадянську та інтелектуальну мужність. а й просто психологічну твердість, які треба було мати, щоб у 1960 році сказати таке: «Сталін стратив найближчих друзів і соратників Леніна, тому що вони, кожен по-своєму, заважали здійснитися тому головному, в чому була сокровенна суть Леніна. Борючись з ними, караючи їх, він немовби і Леніна карав. Та водночас саме він переможно утвердив Леніна і ленінізм, підняв і закріпив над Росією ленінський прапор».

Таким чином роздуми Гроссмана про більшовицьку деспотію, про джерела сили партії та її владу над суспільством, над народом логічно приводять його до постаті Леніна. Адже, як цілком слушно сказав поет, «мы говорим : Ленин, подразумеваем: партия. Мы говоорим: партия, подразумеваем: Ленин». У романі «Жизнь и судьба», ще розраховуючи на друк, він не зачіпав цієї теми. Та, може, ще й не «дозрів» до неї. Зате в «позацензурній» повісті «Всё течёт…» ідейною кульмінацією стали саме роздуми про Леніна і Сталіна. Їм присвячено кілька розділів. Спершу це ніби міркування героя повісті, знайомого нам Івана Григоровича, які він записує в шкільному зошиті, а потім — уже виразно, наголошено авторські. Спершу йдеться про людські риси Леніна, як їх бачили сучасники, про трансформацію образа Леніна в пам’яті поколінь. Гроссман, звісно, не ставить під сумнів легендарні (в значенні унікальності) простоту, побутову скромність і безкорисливість, делікатність і ввічливість, увагу до друзів та багато інших похвальних і часом гідних подиву якостей Леніна. Хто ж може їх заперечити? «І водночас і постійно Леніна відзначала безжалісність, різкість, брутальність у ставленні до політичних супротивників. Він ніколи не припускав можливості хоча б часткової правоти своїх противників, хоча б часткової своєї неправоти». Якими тільки лайливими епітетами не нагороджував він своїх опонентів у публічних дискусіях! Зрештою, це теж добре відомо. Але за цим — не тільки глибока неповага до людської гідності та неусвідомлений знак певної своєї ущербності (згадаймо, що найнікчемнішими і наймерзеннішими істотами в ленінській публіцистиці завжди виглядали університетські професори юриспруденції — чи не промовляв тут якийсь комплекс юриста-практика, політичного генія?). Та головне в іншому — хіба не стояло за всім цим безоглядне, катастрофічне, тріумфальне підпорядкування інтелекту політичній пристрасті? «Ленін у спорі не шукав істини, він шукав перемоги». В усякому разі, Гроссман говорить, що найглибшим мотивом поведінки й діяльності Леніна було прагнення до влади. Дуже уважно і тонко простежує Гроссман складне співвідношення побутового і політичного, особистісного і лідерського малюнків ленінського образу. Колосальне політичне честолюбство і владолюбство. «Всі його здібності, його воля, його пристрасті були підпорядковані одній меті — захопити владу». Звичайно, не для задоволення якихось своїх житейських потреб, а для ощасливлення людства. Щастя — для людства, але влада все-таки мала бути його. І він цю владу здобув — насамперед над думками і волею мільйонів росіян.

У чому ж таємниця цієї гіпнотичної влади? На думку Гроссмана — в російській історії, в тисячолітньому рабстві російської душі. «Невблаганне придушення особистості невідступно супроводжувало тисячолітню історію росіян. Холопське підпорядкування особистості государеві та державі». Саме з цього рабства виростала таємнича російська душа, про яку так багато говорилося і писалося і уявна «таємничість» якої саме в несформованості за умов рабства. Гроссман уважно розглядає широкий спектр російської філософської і літературної думки і про цю таємничу російську душу, і про всесвітню місію Росії. Але наполягає на своєму: безодня між Росією і Заходом утворилася не тому, що Росія зберегла істину, яку Захід втратив, а тому, що «розвиток Заходу запліднювався зростанням свободи, а розвиток Росії запліднювався розвитком рабства (…) Російський розвиток виявив дивну сутність свою — він став розвитком несвободи». І Леніну судилося довести цей розвиток до найвищого ступеня. Його сила і влада над Росією в тому, що він «розгадав, як у старій казці», її потаємну думку: скоритися. «Велика раба зупинила свій погляд — який шукав, сумнівався, оцінював, — на Леніні. Він став обранцем її».

Зрозуміла річ, ці міркування та оцінки Гроссмана викликали багато заперечень, обурення і протестів. Це природно — ніхто не зобов’язаний погоджуватися з думками іншого. Тим більше, коли йдеться про речі, що зачіпають національну гідність чи національні амбіції. А от що повість «Всё течёт …» більше не передруковується — це не зовсім добре. Адже великий російський письменник Василій Гроссман міг би зустріти своє сторіччя з повним виданням своїх творів…

* Скорочений газетний варіант.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі