ТОНІ ОСЛЕР — КЛІНІЧНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ ПОП-КУЛЬТУРИ - Культура - dt.ua

ТОНІ ОСЛЕР — КЛІНІЧНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ ПОП-КУЛЬТУРИ

18 травня, 2001, 00:00 Роздрукувати Випуск №19, 18 травня-25 травня

У панорамі місяця не було б нічого екстремального, якби Центр сучасного мистецтва при НаУКМА не ви...

«Двійники» Т.Остера
«Двійники» Т.Остера

У панорамі місяця не було б нічого екстремального, якби Центр сучасного мистецтва при НаУКМА не виставив Тоні Ослера (28.04—25.05), чиє ім’я стоїть у ряду найвідоміших майстрів американського відеоарту, таких як Стен Дуглас, Гаррі Хілл, Білл Віола, Джудіт Баррі. Експозиція переїхала до нас із ЦСМ Варшави, Уяздовського замку, для якого була створена куратором Міладою Слизинською.

 

Тоні народився 1957 року в Нью-Йорку. Представники багатьох поколінь цього роду були письменниками, редакторами, сценаристами в Голлівуді і — ортодоксальними католиками. Раннє прилучення до церкви заразило Ослера містицизмом, розповідає він в одному з інтерв’ю, назавжди поділило світ на чорне й біле, «добре» й «погане». Втім, зразковий католик з митця не вийшов. Ставши дорослим, цяця-хлопчик відчув непереборне бажання порушити «правильні» церковні догми і заборони. Святе місце порожнім не буває, і незабаром Тоні щиро увірував у психоаналіз. Що відразу багато що пояснює, насамперед емоційну напругу, екстаз інсценованих ним психологічних вистав.

У ранній юності Ослер робив оповідне, «внутрішнє» відео в звичайному екранному форматі, яке занурює глядача у віртуальний внутрішній ландшафт митця. Незабаром «усередині» себе самого йому стає тісно. Переступивши якусь невидиму межу, Ослер розміщує свою сцену безпосередньо в реальності. Знаходить те, чого довго прагнув, — спосіб упіймати глядача в пастку, зробивши відео притягальним і майже фізично відчутним.

Проектуючи відеозображення на голови-подушки ганчір’яних ляльок, він вирощує власного гомункулуса — медіалюдину. Штучні істоти Ослера лякають. Вони справді самодостатні, але цій самодостатності хвороби, що заполонила мозок, не позаздриш.

Шизоаналіз, розщеплення особистості в останні десятиріччя утримують свої позиції в рейтингу модних, помірковано епатажних тем поп-культури. Вся кіно- і телепродукція, аж до мильних опер, перехворіла на захопленням Іншим, Двійником, Темним боком. «Двійники» Ослера — не тільки данина моді. Митець далекий від замилування екзотичними аспектами хвороби, він змушує нас побачити шизофренію як соціальну проблему, «хворобу, в якій відбивається сьогоднішня культура».

Отже, «переключення» TV-типів, що, сленгом психіатрів, є синонімом «персонам», «альтернативним особистостям», — маленька вистава в блискучому виконанні акторки Трейсі Леопольд. «Мене захоплює вміння заплакати коли захочеш, чого, на жаль, я ніколи не міг», — скаржиться Ослер. У Трейсі, його alter ego, виходить усе — плакати й сміятися, дистилювати й змішувати будь-які психічні стани. Дві проекції її лукавого, надзвичайно рухливого обличчя оживляють яйцеподібні болванки. Вони — его і двійник — сперечаються одне з одним, випльовують незв’язні тексти, що не запам’ятовуються. Внутрішній голос наполягає, Я здивовано перепитує, відмовляється, нарешті піддається натиску несвідомого. В цьому разі митець укотре бентежить себе й глядачів запитанням, на яке немає відповіді: «Гамований темний бік, голос, що нашіптує нам на вухо, — чи це ми? Назвати винним убивцю або садиста було б занадто просто, а якщо це все ж таки ми?»

Фізичне, психічне, сексуальне насильство, витіснення травматичних спогадів, розщеплення особистості — інсталяції Ослера, присвячені окремим етапам хвороби, не такі вдалі. В роботі «Баран» відеозображення проектується на ошатну картату сукню. Митець любить веселенький малюнок «у квіточку», який стверджує, що життя й мистецтво залишаються прекрасними — з застереженнями, зрозуміло. На «квітковому полі» тканини (замість гербового паперу) він пише власну духівницю, заохочуючи подальше тиражування своїх геніальних ідей. Але повернемося до оголеної жінки-барана — втікаючи від глядача, вона наштовхується на стіну, відчайдушно дряпається, намагаючись її подолати, повертається. Дійство повторюється з монотонним відчуттям безнадійності. Стіна символізує бар’єр, що перепиняє доступ до травматичних спогадів. Настільки ж грамотно, з аналітичного погляду, але невибагливо з художнього побудовано екзерсис «Спектр».

Можливо, це величезне тремтливе людське око, спроектоване на кулю, що висить у повітрі, як величезний амулет проти пристріту, чисте від таких конотацій? Даремно сподіватися. Автор жартома зазначає, що забезпечує цьому органові ексклюзивне безсмертя, — «я розбираю людське тіло на частини із тим, щоб воно не померло цілком». Око, зафіксоване відеокамерою з найменшими подробицями, з використанням функції «макро», стає небезпечною візуальною провокацією. Автор потішається, дивлячись, як ми панікуємо над прірвою між психічною нормою і божевіллям.

В екранній проекції «Хробаки» більше ворхолівського, ніж ослерівського. Поза всяким сумнівом, суперзірка Енді Ворхол — кумир Ослера. Крім співзвуччя імен, у них багато спільного — відсутність півтонів, розмежування світу за принципом бінарних опозицій «квіти — хробаки», «огидне — прекрасне».

Кожна робота Ослера вихлюпує в агресивні психічні сенси. Як поставитися до цієї ескалації божевілля в ім’я нескаламученої віри в психоаналіз? Тим більше тепер, коли психоаналіз, «шлакові відвали марксизму» (Бодрійар), який вивчає закономірності безперервного «обертання бажання», розкритикований ущент? Не судитиму, хай кожен вирішить для себе. Одне поза сумнівом: неоднозначне мистецтво Ослера — аж ніяк не відвали сучасної культури.

Виставка «Реальність між» (12.04—24.05) в «Ательє Карась» викликає безліч запитань. Реальність між чим? Комерційним рейтингом «найбільш затребуваних» (неіснуючим ринком) митців, на складанні яких спеціалізується ця галерея, чи серйозним мистецтвознавчим дослідженням ситуації? Первісний хаос, що панує у просторі, все ж таки більше схожий на рейтинг, який не потребує логічно зрозумілого експозиційного принципу. Справді, що спільного між дедалі пласкішим гумором співця маленьких міщанських радостей Владислава Шерешевського і неймовірними фактурами «скульпто-живопису» (наклеювання ганчірок та іншого мотлоху на полотно) Андрія Блудова?.. Між недотепною комерційною пародією на класичне мистецтво Дмитра Кавсана, що присмачує «малоголландський» гастрономічний набір «порно а-ля рококо», та суворою ієрогліфічною «китайщиною» Володимира Будникова?.. Між «зробленим в Україні» поп-артом Олександра Матвієнка і новоукраїнською ж ліричною абстракцією Миколи Кривенка?.. Між органічним мінімалізмом Бадри Губіанурі й солодкаво-жіночою транскрипцією арт-брют у Влади Ралко?.. Нічого, крім завваженої галеристом Євгеном Карасем та куратором Оксаною Семеняк тонкої деталі: роботи десятка-двох митців галереї, і суто комерційних, і більш-менш творчо просунутих, — не що інше як живопис. Живопис епохи постмодернізму — ще тонше, з огляду на те, що про «постмодерністський дискурс» давно, з кінця 80-х, не говорять. Він уже встиг припасти пилом в архіві. Так білими нитками до рейтингу шиється концепція. Чи потрібна вона йому?

До речі, маленьке пояснення в плані контексту: «Реальність між» — один з етапів річного тематичного циклу «Діалог із цитатою». У підзаголовку кожного з етапів мелодійно лунає цитата, переважно класиків постмодернізму. Посилатися на авторитети глобального плану нікому не заборониш, хоча вони навряд чи зорієнтують у розумінні заплутаної локальної ситуації.

Складність самоідентифікації сьогодні й зараз — «хворий мозоль» українського мистецтва. Вона потребує осмислення. Природно, запропонований простенький варіант «самовизначення в синьому» — до уваги не береться... Таємна мрія про надійний грунт під ногами переслідує наше мистецтво з моменту його зародження при завершенні радянської епохи. Саме відтоді й триває діалог із цитатою. Кожен вибрав цитату на свій смак — потім всерйоз і надовго підсів на неї. Найчастіше не докладаючи особливих зусиль до зміни структури цитованого тексту. Схоже, це правдоподібніша причина того, що грунт вислизає з-під ніг, ніж метафізична «відсутність присутності». Присутність відсутності головної ідентифікаційної ознаки — інтелектуальних стратегій, якими мистецтво реагує на життя соціуму. За небажання думати, цікавитися тим, що відбувається навколо власного замкненого художнього світу, виходить те, що виходить, — постмодернізм третьої свіжості на потребу комерційному запиту.

Поки що єдиною узаконеною формою «української» ідентифікації залишається послідовне небажання ідентифікації, радісне розчинення в Іншому. Погляньте на те справді краще, що тут можна побачити, — ненаратив Тиберія Сільваши, Олександра Животкова, Миколи Кривенка, Олександра Бабака, Олени Рижих, Бадри Губіанурі. Це дзеркальний відбиток європейсько-американських першоджерел — Марка Ротко, Кліфорда Стілла, Жана Фотріє, Ганса Гартунга, Джозефа Алберса...

Давні римляни починали трапезу з яйця — «Ab ovo». Їхній приклад наслідувала Юлія Лазаревська, яка бенкетувала в «Тадзіо». Фотоколажі Лазаревської презентують яйця із сюрпризом, на кшталт гастрономічних надмірностей, описаних Петронієм у «Сатириконі» — Трималхіонові кухарі-умільці чим тільки їх не фарширували... Не все так просто — в «ovo» на малюнку ми бачимо не «жирного винноягідника, приготовленого під соусом із перцю та яєчного жовтка». Це щось неїстівне, органічного й механічного походження — мембрани молекулярних утворень, зчеплені шестерінки. Згодна, поміркувати над символічним фаршем яйця — смачна ідея. Особливо над тим, як досягла успіху в його «модернізації» епоха високих технологій та фантастичних утопій. У давніх космогоніях всесвіт виникав із яйця, воно ж позначало нескінченний колобіг життя і смерті — тріснуте яйце прочитувалося як початок нового життєвого циклу. У християнстві яйце — символ Богоматері... Фільм «Чужий», що непомітно перетворився на серіал, зіграв з ним лихий жарт, закріпивши за ним репутацію вмістилища монстра, смертельної небезпеки. Щоправда, копнувши трохи глибше, пригадавши плоди хворої фантазії Босха, приміром, ви з’ясуєте, що цей самий мотив виростає з глибин християнської демонології... Юлія дотримується обраної ідеальної форми і в скульптурі. Ліплячи яйцеподібні голови, вона створює якийсь резервуар: «Мозок споріднений з яйцем — і те, й те гранично загадкове за змістом». Кожен з нас може заповнити його чим завгодно.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №30, 17 серпня-23 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво