«То ти і є той самий Вано?» Льотчик-грузин із легендарних биковських «Стариків…» через тридцять років приїхав в Україну - Культура - dt.ua

«То ти і є той самий Вано?» Льотчик-грузин із легендарних биковських «Стариків…» через тридцять років приїхав в Україну

15 травня, 2009, 12:50 Роздрукувати Випуск №17, 15 травня-22 травня

Фільм Леоніда Бикова «В бій ідуть самі «старики» в День Перемоги отримав друге життя — різнокольорове...

Фільм Леоніда Бикова «В бій ідуть самі «старики» в День Перемоги отримав друге життя — різнокольорове. Картину колоризували. І ефект перевершив усі сподівання. Мабуть, не даремно Леонід Федорович мріяв зняти історію про співучу бойову ескадрилью саме в кольорі. Так вийшло, що друге народження биковського шедевра збіглося з іще одним сенсаційним інформприводом… Уявіть на хвилинку: аж через тридцять років (!) після зйомок у биковських фільмах (ідеться також про «Ати-бати…») на українську землю ступив один із найулюбленіших акторів Леоніда Федоровича — красень Вано зі «Стариків…», народний артист Грузії Вано Янтбелідзе.

У «Стариках...»
У «Стариках...»
Якщо биковська ескадрилья «обмеженим контингентом» багато років виступає то в концертах, то на творчих зустрічах, то в телепроектах (і імена багатьох артистів у всіх на вустах), то про нього — ані слова. Де він? Що із цим Вано сталося за стільки років після розпаду Союзу? Актор Рустам Сагдуллаєв (Ромео зі «Стариків...») якось розповів, нібито Вано має стосунок до одного з винних заводиків у Грузії... Невже в бізнес пішов?

З’ясувалося, він пішов у мис­тецтво — з головою. Знявшись у Бикова («Старики» — 1974-й, «Ати-бати...» — 1979-й), Янтбелідзе присвятив своє життя грузинській сцені. Усі ці роки працював у драматичному театрі міста Телаві.

Творчі експерименти в рідному театрі
Творчі експерименти в рідному театрі
На сьогодні Вано зіграв понад 150 головних ролей. У 2004-му йому присудили театральну премію «За істотний внесок у розвиток культури Грузії».

Янтбелідзе об’їздив зі своїм театром майже всю Європу. Знімав­ся в Німеччині, в Лондоні. І болісно не розумів багаторічного мовчання України, де залишилися його друзі зі щасливої юнос­ті і де він сам став знаменитим, улюбленим.

…Кілька днів тому він прибув у Київ із першими променями сон­ця рейсом із Тбілісі (літак при­зем­лився о 5.30 ранку). Його велетен­ську постать затуляли жах­ливих розмірів валіза і великий картонний ящик. «Выно дыля друзэй!» — гучним басом повідомив Вано. У напівпорожньому в такий ранній час приміщенні аеропорту він здавався чарівним утіленням усіх найкращих легенд Грузії.

Він плакав. І сам дивувався, що плаче, величезними кулаками, як дитина, розмазуючи по обличчю сльози.

«Я не знаю, чи потрібно було колоризувати фільм... Але голов­не, що завдяки цьому наміру знайшовся наш Вано!» — признався «ДТ» актор Вілорій Па­щен­ко на зустрічі у вузькому колі друзів.

— Вано, багато людей так довго чекали цієї зустрічі... Друзі по фільму згадували вашу грузинську привабливість, вашу щедрість, здатність радіти... А що згадуєте ви, уперше за 30 років ступивши на українську землю?

— Час, проведений на зйомках у Леоніда Бикова — найщасливіший і найяскравіший спогад. Атмосфера загальної любові — головне, що вирізняло цю знімальну групу! І я любитиму Би­кова, доки житиму! І в моєму будинку, у моїй сім’ї, серед усіх моїх друзів завжди пам’ятатимуть і поважатимуть цю людину!

От уявіть, мені тільки 18 років виповнилося, я тільки вступив на перший курс театрального інституту, і раптом запрошення зніматися. Я переживав, що не вмію літаком управляти! Нічого ж не знав про професію! Думав: раз льотчика гратиму, то треба літати вміти... І от я в Києві. Маши­ною мене зустрічають! У готель селять! Усе навколо мене крутиться! На грим ведуть, костюм підбирають.

Таке солодке відчуття: усі тобі раді, попереду життя чудове! І ми здружилися. Сумували, як­що від’їжджали, подарунки один одному возили. Я чачу привозив, Рустам — диню. Пам’ятаю, Рустама Сагдуллаєва в Борисполі зустрічаємо, а він прямо з трапа штук тридцять динь униз скидає!

Епізод знімали, коли збили героя Бикова. Ми бігли, обіймали, цілували його і плакали від щастя, що він поруч. Розумієте? Не за героєм плакали, як у сценарії було написано, а за людиною. Скільки він нам тоді про життя розповів, про мистецтво! Як із дітьми своїми говорив...

І мені було приємно, коли Леонід Федорович запросив мене в наступний фільм «Ати-бати, йшли солдати». Після зйомок подарував мені дві фотокартки. На одній підпис: «Вано, бери мой хлеб! Всегда твой. Быков». А на другій: «Вано, спасибо тебе… Помни, что актерский хлеб очень горький. Привет отцу. Всегда твой. Быков». І ці слова я пам’ятав усі ці роки...

Усе життя я працюю в одному театрі — у Телаві. Це гарний театр на 800 місць (малий зал на 150 місць). Він при мені й академічним став, 28 нагород отримав. І художнім керівником я був, і директором. І весь репертуар на сцені цього театру грав. Подумки зі мною завжди були мої педагоги. Серед них насамперед керівник мого курсу видатний Михайло Туманішвілі. І, звичайно, Леонід Биков.

Так вийшло, що зв’язок з Україною, в якій я провів найщасливіші дні і роки свого життя, перервався... Як могло таке статися?! Думав… невже мене забули?.. Але ніхто не телефонував. Нікуди мене більше після смерті Бикова жодного разу не запрошували…

— А в Грузії фільми Бикова і сьогодні популярні?

— Дуже популярні й улюблені! Завжди, коли дізнаються, що я у Бикова знімався: «Ва-а-ах, дорогий! — кажуть. — То ти і є той самий Вано?»

От мені вже 55. У «Стариках» знявся 35 років тому. І всі ці 35 років, хоч би де я був, хоч би звід­ки приїжджали в Грузію гості — з Прибалтики, Казахстану, Білорусі, — у всіх цей фільм і моя в ньому участь викликають захоплення. Скільки було випито вин із телавських винних погребів! Скільки гарних слів сказано!

— Отже, чутки, що ви є власником винного заводика не перебільшені?

— (Сміється.) Власником є мій близький родич. А я просто йому допомагаю своїм обличчям.

— Ваша акторська доля складалася неординарно. Спочатку успіх у кіно, а потім багато років роботи тільки в театрі.

— Так склалося. У радянський час існував план для театру: приблизно 400 вистав на рік. А я грав майже всі головні ролі: Ленні у виставі за Стейнбеком «Про людей і мишей», Генріха IV, Річарда III, Іраклія II у спектаклі за однойменною п’єсою нашого класика Гутуа (за цю виставу мені патріарх Грузії подарував оцей браслет із хрестом, який я зараз ношу на руці, як талісман) і т.ін.

Тому не міг собі дозволити поїхати на тривалий час на зйомки. Та й, правду кажучи, у кіно нічого значущого і цікавого, порівняно з моїм репертуаром у театрі, мені не пропонували.

— Кажуть, один із відомих сучасних драматургів навіть п’єсу для вас написав?

— Так. Це геніальна людина Резо Інанішвілі. Ми зіграли вис­таву за його оповіданнями, а потім він написав для нашого театру п’єсу «Алале». Шкода, якщо в Україні немає її перекладу. Я зіграв Алале, простого грузинського селянина, у якого є трактор. Вистава яскрава, добра, задерикувата, музична. Вона мала в Грузії резонанс. Ми були з «Алале» на гастролях у Німеччині. Німцям так сподобалося, що через п’ять хвилин вони познімали навушники для перекладу! Апло­дували стоячи, зі сцени не відпускали! А СТД Грузії навіть зас­нувала премію Алале.

— Вано, ви закінчили театральний інститут у Тбілісі. Чому ж не залишилися в столиці?

— Я мав залишитися в Тбілісі, тому що керівник мого курсу Ми­хайло Туманішвілі на базі наших чотирьох дипломних спектаклів, серед яких «Молода гвардія», «Криваве весілля», «Двері гримають», створив свій знаменитий Театр кіноактора в Тбілісі. Але доки тривав ремонт приміщення, я і ще кілька моїх однокурсників поїхали працювати в театр у Телаві.

А там я закохався, одружився. У нас народилася донька Анна. Потім ми розлучилися...

Розумієте, я така людина: або люблю або не люблю. Якщо кохання минуло — треба розлучатися. Без кохання немає свята!

— Але з Туманішвілі вам іще вдалося попрацювати, але не в Тбілісі, а в Лондоні... Що це був за проект?

— Це був худож­ньо-документальний фільм «Ми шукаємо Марджорі і Олівера», який Ту­манішвілі знімав як режисер. Олівер Волтроп — англійський дипломат, кот­рий був послом Англії в Грузії з 1918-го по 1921 рік, коли Грузія три роки була незалежною країною. Сестра Олівера Волтропа Марджорі була закохана в культуру Грузії. Во­на перша перекла­ла анг­лійською твір Шо­та Руставелі «Ви­тязь у тигровій шку­рі». От про Мард­жорі та Олівера Волт­ропів Туманішвілі і задумав свій фільм. Два місяці ми провели на зйомках в Англії: Кембридж, Оксфорд, Лондон.

— А як далі складалося ваше сімейне життя...

— Нелегко... Моя друга дружина пішла з життя дуже молодою... Доньці Тамті було всього п’ять із половиною років. Я — православний християнин. І як батько мав допомогти дівчинці це пережити... Підготувати її до страшної звістки... Ми пішли в церкву по допомогу. Священик розповідав Тамті, що мама її тепер у раю і що вона не бачитиме маму, але завжди буде з нею... Ми поверну­лися додому. І Тамта побачила мертву матір і так закричала, що цей крик досі стоїть у мене у вухах... Цього я не можу забути...

Зараз у мене третя дружина. Вона народила мені сина Ерікле, йому 13 років. Вона ж допомогла виростити Тамту. Це коштувало великого терпіння і мудрості. Всяке бувало... Але одного разу Тамта назвала її «мамою»...

Тамті 23 роки. Вона вийшла заміж. Але дідусем, попри свою сиву бороду, я поки що не став.

Дружина моя — театрознавець. Пише рецензії, п’єси. Автор трьох книжок. Як режисер поставила шість спектаклів. Крім того, вона нещодавно отримала першу премію Діогена.

— У фільмі «Ати-бати, йшли солдати» ваш герой говорить фразу «Чоловік не плаче, чоловік засмучується». З висоти свого досвіду, як розумієте зміст цих слів?

— Тоді треба відповісти, що таке справжній чоловік... Сила чоловіка в умінні фізично перемогти суперника? Ні! Атлет — ще не означає, сильний. Сила чоловіка в умінні стримати емоції, гнів і бажання вдарити. Перемогти або переконати противника силою свого духу. От що означає справжній чоловік. Кулаки — це останній аргумент.

Справжній чоловік ніколи не вимовить слова, якого не виконає. У нього немає порожніх слів. Не впевнений — краще промовчи! Мовчання — чесніше за слова. Слово — відповідальність. Справжній чоловік — слуга сказаного слова.

— Як ви виховуєте свого сина?

— Я не виховую його якось особливо. Просто живу із ним поруч. Знаєте, деякі батьки кажуть: ми стільки віддали дітям, а вони такі невдячні. Це дуже неправильно! Вони не розуміють, що діти з найменшого віку так багато роблять для нас! Вони тримають нас на цьому світі. І діти можуть утримати від злочину, від розпачу, від бажання звести рахунки з життям... Життям ми дітям зобов’язані!

— Як вам вдається сьогодні збе­рігати в собі стільки світлої, сильної і молодої енергії?

— Я виглядаю значно старшим як на свої роки... У мене немає мети берегти здоров’я, жити до глибокої старості. Я побудував великий триповерховий будинок, де можу в одній залі прийняти 60 гостей і друзів. І намагаюся не втрачати друзів.

Звичайно, не всі люди, які ото­чують нас, настільки хороші, як нам хотілося б. Проте я не шукаю в людях поганого... Усе, що дав тобі Бог — талант, щедрість душі, серця, — усе віддай ближнім із радістю і допоможи людям навколо себе... Створи їм і собі свято! Тоді ніколи не залишишся сам.

Але неправда, що друг має бути тільки один. Друзів у людини стільки — скільки душевного багатства вона готова віддати людям. Я так живу. Я так себе витрачаю.

От у Німеччині подарували мені дорогий плеєр. Вмикаю я собі класичну музику. Слухаю, захоплююся красою і чистотою звучання. І раптом починаю відчувати: чогось мені бракує. Думаю: що не так? Чого не вистачає? І розумію: другої людини! Друга! Щоб разом послухати! Щоб ділитися враженнями!

Для грузина слово дружба — святе, високе поняття. А я — грузин до кісток. Я всю Грузію в собі ношу! І цим пишаюся! Грузинська земля мені сили дає. Хоч би де я був у світі, відчуваю, зле мені без рідної землі моїх предків. Без неї, без пам’яті минулого, і теперішнього немає, і майбутнього не буде.

…Якось Америка вирішила видати Грузії грант у мільйон доларів (приблизно кажу), знаєте на що? На особистих або сімейних психологів! Смішно! Навіщо грузину якийсь психолог, якщо в будь-яку хвилину дня і ночі він може зателефонувати друзям, прийти до них додому із будь-якою своєю бідою! Американці через місяць забрали ці гроші і поїхали! Країна, де дружбу замінюють сімейними психологами, духовно бідна.

— Ви творча людина, до думки якої прислухаються. Чи вдається вам сьогодні залишатися осторонь бурхливої місцевої політики?

— Страшна справа ця політика! Навіть у Грузії друзі мої опиняються у протилежних політичних таборах. Я не можу зробити вибір: і там друзі, і тут друзі! А між собою вони можуть стати ворогами. І моє серце розривається...

Напередодні мого приїзду в Україну був чудовий день для всіх православних — день Помилу­вання. Я прошу Бога, щоб допоміг відігнати погані думки від усіх, хто не може розібратися, що зло, а що добро. Це найважче — не просто вчинків поганих не чинити, а навіть думок про них не допускати.

У Грузії зараз чудовий патріарх, духовний батько Ілія II. Мудра людина. Такий світлий, справжній. Його вся країна любить! І мудрий грузинський народ вірить йому, а не політикам. І в цьому порятунок. У вірі і в Бозі. У любові, у добрі...

І дуже хочеться звернутися до своїх друзів: в Україні, в Узбекистані, у Грузії... Я пам’ятаю вас! Люблю вас. І ніколи не забуваю. І ви мене не забувайте. Будь ласка...

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №6, 16 лютого-22 лютого Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво